Гордубал - Сторінка 20

- Карел Чапек -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А от Штефку, їй-богу, поведуть на шибеницю!

— Ая, ая, поведуть! А за що? Тілько за то, що забив чужого чоловіка? Ні, як не повісять Полану, то, я вам кажу, всі баби почнуть убивати своїх чоловіків! Першій-ліпшій з нас таке може шибнути в голову — в родині, людоньки, різно буває. Ні, ні, тілько повісити її, повісити — і по всьому!

— Та як ти її повісиш, коли вона дитину носить?

— Та яку там дитину? Чорта вона виплодить, а не дитину!

Суд викликає свідка Шимона Фазекаша, на прізвисько Леца. Того дня, коли сталося вбивство, він бачив Полану і Штефана над потоком.

— Штефане Манья! Ви й далі заперечуєте, що були того дня в Кривому й бачилися з Поланою Гордубало-вою?

— Не був я там, пане судія.

— Обвинувачена, чи говорив з вами Манья коло потоку?

— Ні, не говорив.

— Але жандармам ви сказали, що так.

— Бо вони мене примусили.

Свідчить Юліана Варваринова, сусідка Горду балів.

— Так, я не раз виділа небіжчика — він ходив, як тіло без душі. Полана перестала йому навіть їсти давати, коли він вигнав Штефана, а наймитові, бувало, курей пекла і поросят. Щоночі ходила до стайні спати з ним. Хай скарає її господь! — спльовує сусідка.— А от де вона сходилася зі своїм любасом після того, як вернувся Гордубал, я не знаю. До стайні до нього вона більше не бігала. Останнім часом Гордубал навіть уночі обходив обійстя з ліхтарем,— певно, стеріг її.

— Послухайте, свідко, а ви бачили, як Гордубал перекинув Штефана через пліт? Чи мав тоді Манья на собі піджак?

— Ні, не мав, на ньому були тілько гачі і сорочка.

— І він так і пішов без піджака?

— Так, прошу пана судію.

— Отже, цей піджак, який зараз на ньому, залишився разом з іншими його речами в Гордубалів? Штефане Манья, коли ви ходили по свій піджак до Кривого?

Штефан підводиться й розгублено кліпає.

— Ви забрали його тієї ночі, коли було вбито Юрая Гордубала! Можете сісти.

І прокурор з переможним виглядом щось записує в паперах.

— Виведіть обох обвинувачених,— велить голова суду.— Хай увійде свідка Гафія Гордубалова.

Вводять синьооке гарненьке дівча. В залі тиша, ніхто ані дихне.

— Не бійся, мала, й підійди сюди,— по-батьківському лагідно звертається до неї голова.— Якщо не хочеш, можеш не свідчити. Ну то як, будеш відповідати?

Дівча вражено дивиться на поважних панів у мантіях.

— Хочеш посвідчити?

Гафія слухняно киває головою:

— Так.

— Чи ходила твоя мама до стайні, коли там спав Штефан?

— Так, щоночі.

— А ти бачила їх коли-небудь разом?

— Бачила. Одного разу вуйко Штефан обняв її й повалив на солбму.

— А газду, свого татка, тії бачила коли-небудь з мамкою?

— Ні, татка не бачила, тілько вуйка Штефана.

— А коли татко вернувся з Америки, мама все одно ходила до вуйка?

Гафія крутить головою.

— А ти звідки знаєш?

— Таж газда був дома,— переконливо і впевнено заявила вона.— Вуйко Штефан тоді сказав, що більше не залишиться в нас, бо тепер усе змінилося...

— Газда був добрий чоловік?

по

Гафія розгублено знизує плечима.

— А Штефан?

— О, Штефан так.

— А мамка була добра до газди?

— Ні.

— А до тебе? Вона тебе любила?

— Ні. Вона любила тілько вуйка Штефана.

— Вона смачно йому варила?

— Смачно. Він і мені деколи давав.

— А кого ти любила найбільше?

Дівча ніяково мнеться:

— Вуйка Штефу...

— А як було тієї останньої ночі, коли помер твій татко, Гафіє? Де ти спала?

— З мамкою, в коморі.

— І тебе ніщо не розбудило?

— Розбудило. Хтось запукав у вікно, а мамка сиділа на ліжку.

— Ну, а далі що?

— А далі нічого. Мамка сказала: "Спи, а то дістанеш".

— І ти спала?

— Так, спала.

— І вже більше нічого не чула?

— Ні. Нічого. Хіба хтось пройшов попід вікнами, але мамки коло мене вже не було.

— А хто то був, ти не знаєш?

Дівча здивовано розтуляє рота:

— Як то хто? Таж вуйко Штефан. До кого би ще могла вийти мамка надвір?

В залі запала така грізна тиша, що аж дух перехоплює.

— Оголошую перерву,— квапливо каже голова суду й сам виводить Гафію за руку.— Ти славна дівчинка,— бурмоче він,— славна і розумна. Але твоє щастя, що ти ще нічого не розумієш...

Присяжні мацають по кишенях, що б дати Гафії, обступили її з усіх боків, аби хоч погладити по голівці.

— А де ж вуйко Штефан? — питається дівча срібним голосочком.

Огрядний Гельнай, важко сопучи, пробирається до неї.

— Ходімо, мала, ходімо, я відведу тебе додому.

ш

Але в коридорах повно людей, і вони тичуть Гафії хто яблуко, хто яєчко, хто шматок солодкої булки, розчулено сякаються в хустинки, жінки цілують її й голосно схлипують. Гафія судомно вчепилася в товстий палець Гельная й, здається, от-от розплачеться й собі.

Але Гельнай заспокоює її:

— Не плач, я куплю тобі цукерок.

І дівча аж підскакує з радості.

Розгляд справи триває далі. Іноді вона здається хитро зав'язаним вузлом, який мусять розплутувати кілька рук одночасно.

Свідчить Пйоса, на прізвисько Гусар, Олекса Воро-бець, син Митра, і його дружина Анна, а відтак — дружина Кобили-Герпака. Всі вони свідчать проти цієї жінки— проти Полани Гордубалової. Ох, боже милий, і чого тільки люди не знають одне про одного! Просто жах — не треба й божого суду — люди самі себе судять.

Проситься посвідчити якийсь пастух Мішко.

— Підійдіть, свідку, ближче. Можете не присягати.

— Га?

— Можете не присягати, кажу. Скільки вам років?

— Га?

— Скільки вам років, Мішку?

— А, не знаю. Та й нащо воно мені? Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Передає вам Юрай Гордубал, що Полана була йому доброю і вірною жоною.

— Зачекайте, Мішку — себто як передає? Коли він вам таке сказав?

— Га?

— Коли він вам таке сказав, Мішку?

— А, коли... Я вже не пригадую. Тоді якраз був дощ. Він попросив мене: "Скажи їм то ти, Мішку, тобі вони повірять".

— Бог з вами, діду, і ви з тим прийшли сюди аж із Кривого?

— Га?

— Можете йти, Мішку, ви нам більше непотрібні.

— А, красненько дякую. Слава Ісусу Христу.

Свідчить скляр Фаркаш.

— Той алмаз купив у мене Штефан Манья.

— Ви його впізнаєте?

— Як не впізнати — он він, отой пожовклий.

— Устаньте, Манья. Ви визнаєте, що купили цей алмаз у скляра Фаркаша?

— Ні, не визнаю.

— Можете сісти, Манья, але так ви собі не допоможете.

Свідчать Баранова, Грицова, дружина Федора Бобали. Ох, Полано, яка ж то ганьба! Вони показують на тебе пальцями, засуджують твій перелюб, кожна з них кидає камінь у невірну дружину. Ніхто вже не дивиться на Штефана Манью. Ти марно затуляєш руками свій круглий живіт — свого гріха ти вже не заховаєш! Штефан убив, але ти грішила. Подивіться, людоньки, на цю безстидницю: навіть голови не схилить, не заплаче, не впаде крижем; дивиться на нас так, ніби хоче сказати: "Говоріть, говоріть, мені все байдуже".

— Обвинувачена, ви можете чимось заперечити проти свідчення Марти Бобалової?

— Ні.

І не схиляє голови, не червоніє від сорому, не западеться крізь землю від ганьби — сидить, наче статуя.

— Більше свідків нема? Тоді оголошується перерва до завтра.

— Але ж і гарно відповідала нам та мала, правда, пане колего? Ще зовсім дитя, а все вже бачило!

— Жахливо, жахливо. Її розповідь — як чистий потічок. Така щирість у всьому, наче в тому, про що вона розказувала, не було нічого поганого.

— Зате усе село тепер проти Полани. Кепські її справи. Штефанові, звичайно, теж, але що Штефан — він тут другорядна особа. Так, так, пане колего, село зрозуміло, що справа тут у моралі. Можна б сказати, що Криве мстить їм за зневажену мораль. Дивна річ — люди, як правило, не судять так суворо за чужолозтво, га? Полана, здається, завинила не тільки в чужолозтві, а й у чомусь набагато страшнішому. В чому, питаєте? Ну, своїм вчинком вона підбурила проти себе громаду, викликала ненависть цілого села.

— Будь проклята, Полано! Всі бачили, як високо тримала вона голову? І як їй не встид! Ще й посміхнулася, коли Бобалиха сказала, що жінки хотіли їй вікна повибивати за блуд. Так, так, вона ще вище задерла голову й посміхнулася, ніби пишалася тим.

— Та що ви кажете, сусіде? Шкода, що я не побачив її на власні очі. А .вона хоч ладна?

— Чи ладна, питаєте? Боронь боже! Кажу вам, що вона мусила приворожити Штефана, мусила йому засліпити очі. Худа, кажу я вам, як тріска, а очі — як ті колючки; певно, зла, як відьма, скажу я вам. Але та дитина — подумати тілько! Як писанка! Ми всі плакали над тією сиріткою! Хвойда навіть дитини не повстида-лася — розпутничала на очах у рідної дочки. Відьма, а не жінка, кажу я вам.

— О, тоді й мені, сусіде, треба на неї глянути!

— Пустіть нас, пустіть досередини! Ми хочемо по

дивитися на ту безвстидницю! Потісніться трохи, ми будемо стояти тихо, як у церкві, тільки пустіть нас досередини. *

— Люди добрі, не пхайтесь, бо від ваших кожухів так смердить, що панове судді можуть задихнутись! Ану, геть від дверей!

— Дивіться, он вона, ота худа, що сидить так штив-но,— то вона.

— І справді — хто б міг на неї таке подумати? Звичайна собі жінка. А де Штефан? Ага, он, видно лише його плечі. А той, що встає, високий, у мантії,— то сам пан прокурор. Тихо, тихо, зараз ви щось почуєте.

— Панове присяжні засідателі! Я відтворив перед вами всі обставини цієї справи, які пощастило з'ясувати завдяки блискучій праці поліційних органів (Бігл у залі штовхає під бік Гельная), а також завдяки свідченням свідків. Я хотів би подякувати тим і тим. Панове присяжні засідателі! За всю свою довгорічну суддівську практику я ще не бачив процесу, на якому свідчення були б пройняті таким глибоким і таким пристрасним прагненням допомогти справі перемоги справедливості, як у даному випадку. Все село, вся громада Кривого — чоловіки, жінки й діти — виступали тут перед вами, щоб не тільки посвідчити, але й викрити перед богом і перед людьми цю розпусну жінку. Не я іменем закону, а сам народ обвинувачує її. За скоєний злочин ви будете її судити згідно з буквою закону. Але я просив би вас судити її за цей тяжкий гріх так, як того вимагає сумління цих людей.

Твердо впевнений у власній правоті, прокурор раптом на мить завагався. "Чого це я заговорив про гріх? Ми судимо душу людини чи тільки її вчинки? Ну звичайно, тільки, вчинки, але хіба не в душі народжуються вони?.. Обережніше, бо так легко збитися на манівці. Справа ця, зрештою, досить ясна..."

— Шановні панове присяжні засідателі! Випадок, у якому ви повинні розібратися,— ясний, ба навіть страхітливо ясний у своїй простоті.