Іліада - Сторінка 68
- Гомер -
Ахілл тоді, списом славетний, зіскочив
234] З кручі в середину хвиль, і знялись вировим вони валом,
235] Ринув потік течією бурхливою й без ліку мертвих
236] Воїв поніс, що лежали їх купи, Ахіллом убитих.
237] Трупи на сушу потік викидав, ревучи, наче бик той
238] Оскаженілий. Живих же, рятуючи з течій струмистих,
239] У вировій глибочіні укрив, у безодні прозорій.
240] Хвиля страшна круг Ахілла з бурхливим напором знялася
241] Й тяжко ударила в щит його. Він на ногах своїх дужих
242] Встоять не міг, і, за в'яз пишнолистий, великий вхопившись
243] Міцно руками своїми, він дерево вирвав з корінням.
244] Раптом звалилася круча, і хвилю покрило струмисту
245] Віття густе, бо в'яз загатив усю річку собою,
246] В воду звалившись. Ахілл з глибочіні підвівсь вирової,
247] Страхом охоплений, скочив на ноги швидкі й по рівнині
248] Бистро помчав. Але бог потоку великий од нього
249] Не відставав; весь, стемнівши, підвівсь бойовий він спинити
250] Запал ясному Ахіллові й згубу троян одвернути.
251] Зразу ж одскочив Пелід на відстань списового лету,
252] Швидкістю схожий своєю із ловчим орлом чорнокрилим,
253] Що між летючих птахів наймогутніший і найбистріший.
254] Схожий з орлом, він умкнув, лиш озброєння мідне на грудях
255] Страшно бряжчало. Від течій Скамандру тікаючи, швидко
256] Біг він, та вслід йому мчав і потік із оглушливим ревом.
257] Як садівник, що з криниць темноводних спрямовує струмінь
258] В сад плодоносний, щоб кожну зросити у ньому рослину,
259] Заступа взявши, між грядок рівчак од сміття очищає,
260] І набігає вода, і дрібні камінці за собою,
261] Шумно дзюркочучи, котить по схилові плідного саду,
262] І обганяє того, хто течію чисту проводив, —
263] Так і Ахілла тепер, хоч який він швидкий та проворний,
264] Бурний потік настигав — боги набагато сильніші.
265] Скільки разів намагавсь прудконогий Ахілл богосвітлий
266] Встояти проти води, щоб узнать, чи не всі вже погнались
267] Вічні богове за ним, що в широкому небі домують, —
268] Стільки ж і Зевсом напоєних хвиль вирового потоку
269] Вал величезний на плечі Ахіллові падав. З одчаю
270] Вище підскакував він, та, бурхливо розлившись навколо,
271] З ніг його вал той збивав і пісок виривав під ногами.
272] Й став тут благати Ахілл, на широке поглянувши небо:
273] "Зевсе, наш батьку! Невже-бо не зглянеться хто із безсмертних
274] І не врятує мене від потоку? Все потім я стерплю.
275] Із небожителів передо мною ніхто так не винен,
276] Як моя матінка люба, що лжею мене ошукала.
277] Тож говорила вона, що під муром троян міднобронних
278] Від бистролетних лише Аполлонових стріл я загину.
279] Чом не убив мене Гектор, із воїв тутешніх найкращий?
280] Доблесний муж подолав би, і доблесний гідно поліг би.
281] Нині ж безславною смертю доводиться тут загибати,
282] Як свинопас молодий у буянні осінньому річки,
283] Що понесла його, тільки-но став її вбрід переходить".
284] Так говорив він, і враз підійшли Посейдон і Афіна
285] Та біля нього спинилися, людську прибравши подобу,
286] Рук доторкнулись руками й словами його утішали.
287] Став тоді так Посейдон говорити, землі потрясатель:
288] "Сину Пелеїв, не дуже лякайся й не бійся нічого!
289] Є неабиякі в тебе, за згодою Зевса самого,
290] З-поміж богів оборонці — я сам і Паллада Афіна.
291] Доля тобі не судила загинуть у хвилях потоку,
292] Він незабаром одступить од тебе, побачиш це й сам ти.
293] Слушну пораду тобі ми дамо, якщо хочеш послухать:
294] Рук не складай у бою, обопільно однаково грізнім,
295] Поки за мур Іліона славетний троян позагониш,
296] Що утікають зі страхом. А, в Ректора подих однявши,
297] До кораблів повертайся. Дамо тобі славу здобути!"
298] З цими словами обоє вони до безсмертних вернулись.
299] Він же, бадьорості з мови тієї набувши, подався
300] Вмить на рівнину. Усю її геть заливало водою,
301] Плавало в хвилях багато озброєння гарного й мертвих
302] Тіл юнаків. Ахілл же, підносячи високо ноги,
303] Прямо ішов проти нурту, й не міг його стримать широкий
304] Плин течії, — міць у нього велику вдихнула Афіна.
305] Але не зменшив напору й Скамандр, і проти Пеліда
306] Гнівом ще більшим скипів, і, хвилю ще вищу на нього
307] Знявши, словами такими ріку Самоента покликав:
308] "Брате мій любий! Удвох подолать цього мужа могутність
309] Конче нам треба, бо скоро Пріамове місто велике
310] Він поруйнує, — в бою проти нього не встоять трояни!
311] Допоможи ж мені швидше й з підгірних джерел і поточин
312] Ложе глибоке наповни, бурхливу здіймаючи хвилю,
313] Хай невгамовною повінню рине й несе деревини,
314] З гуркотом котить каміння, й здолаємо дикого мужа,
315] Що пересилює всіх і з безсмертними хоче рівнятись.
316] Не допоможе, гадаю, ні врода йому, ані сила,
317] Ані озброєння гарне: усе-бо в глибокій безодні
318] Тванню засмоктане вгрузне. Його ж я самого прикрию
319] Ринню морською, а зверху піску ще велику насиплю
320] Купу, щоб навіть костей Ахіллових люди ахейські
321] Не позбирали, — під тванню такою його я сховаю.
322] Це ж йому буде й могила, й не треба вже буде ахеям
323] Пагорб над ним насипать і землі віддавати останки".
324] Мовивши це, на Ахілла метнувсь він, здіймаючи хвилю,
325] З ревом, шумуючи піною, й кров'ю, і трупами мертвих.
326] Високо вгору знялася напоєна Зевсом багряна
327] Хвиля, готова поглинути славного сина Пелея.
328] Злякано скрикнула Гера тоді, боячись за Ахілла,
329] Щоб не втягнув у свій вир потік його глибокохвилий,
330] І до Гефеста вона, свого любого сина, звернулась:
331] "Встань, кривоногий, дитя моє! Силами в битві з тобою
332] Гідним помірятись ми вирового вважаємо Ксанта.
333] Вийди на поміч мерщій, розпали своє полум'я буйне.
334] З заходу кликнуть Зефіра і з півдня бурхливого Нота
335] Йду я, щоб грізною бурею з моря вони налетіли
336] І, неугасний роздмухавши пломінь, і голови, й зброю
337] Геть спопелили троянам. А сам ти над берегом Ксанту
338] Винищ дерева і кинься на води з вогнем, не піддайся
339] Ані солодким потока словам, ні суворим погрозам.
340] І не спиняй свого шалу, аж поки сама тебе лунко
341] Я не покличу, — тоді лиш погасиш вогонь безустанний".
342] Так говорила, й Гефест роздмухав палаючий пломінь.
343] Спеошу вогонь запалав на оівнині і без ЛІКУ меотвих
344] Воїв спалив, що лежали їх купи, Ахіллом убитих.
345] Висохла всюди рівнина, і знітились води прозорі.
346] Мовби осінній Борей, що дощами зволожену ниву
347] Сушить раптово на радість тому, хто її обробляє, —
348] Висохла так навколо рівнина, і воїнів мертвих
349] Трупи згоріли. На річку він полум'я кинув яскраве.
350] І зайнялися вогнем тамариски, і в'язи, і верби,
351] Взявся і лотос вогнем, і рясні очерети, й латаття, —
352] Все, що густо круг течій струмистих ріки проростало.
353] Риби й в'юни, знемагаючи, ці — в вировій-глибочіні,
354] Ті — в течії струменистій — туди і сюди метушились,
355] Подихом биті палким велемудрого бога Гефеста.
356] Взявся вогнем весь Потік і, озвавшись до нього, промовив:
357] "Ні, Гефесте, ніхто із богів проти тебе не встоїть, —
358] Годі й мені у бою з вогнедишним тобою змагатись!
359] Киньмо борню, — хай троян хоч і зараз Ахілл богосвітлий
360] Вижене з міста! Навіщо б я їх боронив та змагався!"
361] Так говорив він, весь в полум'ї, й світлі кипіли вже хвилі.
362] Як над великим вогнем розігрітий котел закипає
363] З салом розтопленим вепра, якого як слід годували,
364] Дрова палають сухі, і сало в котлі аж клекоче, —
365] Так же і хвилі Потоку палали й вода клекотіла.
366] Став він і плинути далі не міг, знеможений жаром,
367] Що велемудрий ним дихав Гефест. Із благанням до Гери
368] Врешті звернувся Потік і слово їй мовив крилате:
369] "Геро, чому серед інших богів лиш на мене одного
370] Син твій розгнівався? Перед тобою не стільки я винен,
371] Скільки інші богове, що стали троянам на поміч.
372] Можу-бо я, якщо так ти накажеш, її припинити, —
373] Хай же припинить і він. Крім того, тобі я клянуся
374] Згубної днини од війська троянського не одвертати,
375] Навіть коли б ненаситним охоплена полум'ям Троя
376] Вся запалала в огні, що його запалили ахеї!"
377] Тільки-но Гера-богиня почула це білораменна,
378] Мовила так до Гефеста вона, свого любого сина:
379] "Годі, Гефесте, дитя моє славне! Адже не годиться
380] Бога безсмертного кривдити нам задля смертного люду!"
381] Так говорила, й Гефест вогонь погасив божественний.
382] Хвилі назад повернулись до течій своїх струменистих.
383] Як вгамувалася Ксантова сила, обидва негайно
384] Бій припинили. Хоч сердилась Гера, а стримала зваду.
385] Та серед інших богів учинилася раптом страшенна
386] Звада, — серця з їх грудей поривались у сторони різні.
387] З шумом великим зіткнулись вони, аж земля застогнала
388] Й небо велике вгорі загриміло. З висот олімпійських
389] Зевс їх почув, і радістю серце у нього заграло
390] В грудях, коли він побачив, як битись богове зійшлися.
391] Довго вони не вагалися. От розпочав тоді битву
392] Щитопробивний Арей, із мідяним ратищем перший
393] Кинувся він на Афіну і слово їй мовив лайливе:
394] "Знову ти, мухо собача, на зваду богів підбиваєш,
395] Горда й зухвала, куди завела тебе високодумність?
396] Не пам'ятаєш хіба, як сина Тідея підбила
397] Ранить мене, а сама спрямувала свій спис проти мене
398] Й перед очима усіх пройняла мені тіло прегарне.
399] Нині ж за вчинене зло сподіваюсь тобі відомстити".
400] Мовлячи так, по страшній, отороченій пишно егіді,
401] Що не проб'є її й Зевсова блискавка, тяжко ударив, —
402] В неї Арей закривавлений списом ударив великим.
403] Трохи назад одступивши, камінь схопила Афіна
404] Чорний, великий, пощерблений, — за давнини його в поле
405] Ціла громада людей прикотила межу позначати.
406] Вцілила в шию Ареєві ним і всю міць одібрала.
407] Впавши, він вкрив сім пелетрів, скупав у пилюці волосся,
408] Брязнула зброя на нім. Засміялась Паллада Афіна
409] І з похвальбою до нього промовила слово крилате:
410] "Дурню, то й досі не знав ти, наскільки міцніша твоєї
411] Сила моя, що зважився нині зі мною рівнятись!
412] Матері так ти своєї спокутуєш врешті прокльони, —
413] Лиха наслала вона тобі в гніві за те, що ахеїв
414] Кинув і став ти до помочі високодумним троянам".
415] Мовивши це, одвернула Афіна ясні свої очі.
416] В час той Арея, що тяжко стогнав, Афродіта за руку,
417] Зевсова донька, взяла, і з натугою він опритомнів.
418] Щойно це Гера-богиня побачила, білораменна,
419] Зразу ж вона до Афіни промовила слово крилате:
420] "Горе нам, Зевса-егідодержавця незборена доню!
421] Знову ця муха собача веде людовбивцю Арея
422] Крізь колотнечу жорстокого бою.
234] З кручі в середину хвиль, і знялись вировим вони валом,
235] Ринув потік течією бурхливою й без ліку мертвих
236] Воїв поніс, що лежали їх купи, Ахіллом убитих.
237] Трупи на сушу потік викидав, ревучи, наче бик той
238] Оскаженілий. Живих же, рятуючи з течій струмистих,
239] У вировій глибочіні укрив, у безодні прозорій.
240] Хвиля страшна круг Ахілла з бурхливим напором знялася
241] Й тяжко ударила в щит його. Він на ногах своїх дужих
242] Встоять не міг, і, за в'яз пишнолистий, великий вхопившись
243] Міцно руками своїми, він дерево вирвав з корінням.
244] Раптом звалилася круча, і хвилю покрило струмисту
245] Віття густе, бо в'яз загатив усю річку собою,
246] В воду звалившись. Ахілл з глибочіні підвівсь вирової,
247] Страхом охоплений, скочив на ноги швидкі й по рівнині
248] Бистро помчав. Але бог потоку великий од нього
249] Не відставав; весь, стемнівши, підвівсь бойовий він спинити
250] Запал ясному Ахіллові й згубу троян одвернути.
251] Зразу ж одскочив Пелід на відстань списового лету,
252] Швидкістю схожий своєю із ловчим орлом чорнокрилим,
253] Що між летючих птахів наймогутніший і найбистріший.
254] Схожий з орлом, він умкнув, лиш озброєння мідне на грудях
255] Страшно бряжчало. Від течій Скамандру тікаючи, швидко
256] Біг він, та вслід йому мчав і потік із оглушливим ревом.
257] Як садівник, що з криниць темноводних спрямовує струмінь
258] В сад плодоносний, щоб кожну зросити у ньому рослину,
259] Заступа взявши, між грядок рівчак од сміття очищає,
260] І набігає вода, і дрібні камінці за собою,
261] Шумно дзюркочучи, котить по схилові плідного саду,
262] І обганяє того, хто течію чисту проводив, —
263] Так і Ахілла тепер, хоч який він швидкий та проворний,
264] Бурний потік настигав — боги набагато сильніші.
265] Скільки разів намагавсь прудконогий Ахілл богосвітлий
266] Встояти проти води, щоб узнать, чи не всі вже погнались
267] Вічні богове за ним, що в широкому небі домують, —
268] Стільки ж і Зевсом напоєних хвиль вирового потоку
269] Вал величезний на плечі Ахіллові падав. З одчаю
270] Вище підскакував він, та, бурхливо розлившись навколо,
271] З ніг його вал той збивав і пісок виривав під ногами.
272] Й став тут благати Ахілл, на широке поглянувши небо:
273] "Зевсе, наш батьку! Невже-бо не зглянеться хто із безсмертних
274] І не врятує мене від потоку? Все потім я стерплю.
275] Із небожителів передо мною ніхто так не винен,
276] Як моя матінка люба, що лжею мене ошукала.
277] Тож говорила вона, що під муром троян міднобронних
278] Від бистролетних лише Аполлонових стріл я загину.
279] Чом не убив мене Гектор, із воїв тутешніх найкращий?
280] Доблесний муж подолав би, і доблесний гідно поліг би.
281] Нині ж безславною смертю доводиться тут загибати,
282] Як свинопас молодий у буянні осінньому річки,
283] Що понесла його, тільки-но став її вбрід переходить".
284] Так говорив він, і враз підійшли Посейдон і Афіна
285] Та біля нього спинилися, людську прибравши подобу,
286] Рук доторкнулись руками й словами його утішали.
287] Став тоді так Посейдон говорити, землі потрясатель:
288] "Сину Пелеїв, не дуже лякайся й не бійся нічого!
289] Є неабиякі в тебе, за згодою Зевса самого,
290] З-поміж богів оборонці — я сам і Паллада Афіна.
291] Доля тобі не судила загинуть у хвилях потоку,
292] Він незабаром одступить од тебе, побачиш це й сам ти.
293] Слушну пораду тобі ми дамо, якщо хочеш послухать:
294] Рук не складай у бою, обопільно однаково грізнім,
295] Поки за мур Іліона славетний троян позагониш,
296] Що утікають зі страхом. А, в Ректора подих однявши,
297] До кораблів повертайся. Дамо тобі славу здобути!"
298] З цими словами обоє вони до безсмертних вернулись.
299] Він же, бадьорості з мови тієї набувши, подався
300] Вмить на рівнину. Усю її геть заливало водою,
301] Плавало в хвилях багато озброєння гарного й мертвих
302] Тіл юнаків. Ахілл же, підносячи високо ноги,
303] Прямо ішов проти нурту, й не міг його стримать широкий
304] Плин течії, — міць у нього велику вдихнула Афіна.
305] Але не зменшив напору й Скамандр, і проти Пеліда
306] Гнівом ще більшим скипів, і, хвилю ще вищу на нього
307] Знявши, словами такими ріку Самоента покликав:
308] "Брате мій любий! Удвох подолать цього мужа могутність
309] Конче нам треба, бо скоро Пріамове місто велике
310] Він поруйнує, — в бою проти нього не встоять трояни!
311] Допоможи ж мені швидше й з підгірних джерел і поточин
312] Ложе глибоке наповни, бурхливу здіймаючи хвилю,
313] Хай невгамовною повінню рине й несе деревини,
314] З гуркотом котить каміння, й здолаємо дикого мужа,
315] Що пересилює всіх і з безсмертними хоче рівнятись.
316] Не допоможе, гадаю, ні врода йому, ані сила,
317] Ані озброєння гарне: усе-бо в глибокій безодні
318] Тванню засмоктане вгрузне. Його ж я самого прикрию
319] Ринню морською, а зверху піску ще велику насиплю
320] Купу, щоб навіть костей Ахіллових люди ахейські
321] Не позбирали, — під тванню такою його я сховаю.
322] Це ж йому буде й могила, й не треба вже буде ахеям
323] Пагорб над ним насипать і землі віддавати останки".
324] Мовивши це, на Ахілла метнувсь він, здіймаючи хвилю,
325] З ревом, шумуючи піною, й кров'ю, і трупами мертвих.
326] Високо вгору знялася напоєна Зевсом багряна
327] Хвиля, готова поглинути славного сина Пелея.
328] Злякано скрикнула Гера тоді, боячись за Ахілла,
329] Щоб не втягнув у свій вир потік його глибокохвилий,
330] І до Гефеста вона, свого любого сина, звернулась:
331] "Встань, кривоногий, дитя моє! Силами в битві з тобою
332] Гідним помірятись ми вирового вважаємо Ксанта.
333] Вийди на поміч мерщій, розпали своє полум'я буйне.
334] З заходу кликнуть Зефіра і з півдня бурхливого Нота
335] Йду я, щоб грізною бурею з моря вони налетіли
336] І, неугасний роздмухавши пломінь, і голови, й зброю
337] Геть спопелили троянам. А сам ти над берегом Ксанту
338] Винищ дерева і кинься на води з вогнем, не піддайся
339] Ані солодким потока словам, ні суворим погрозам.
340] І не спиняй свого шалу, аж поки сама тебе лунко
341] Я не покличу, — тоді лиш погасиш вогонь безустанний".
342] Так говорила, й Гефест роздмухав палаючий пломінь.
343] Спеошу вогонь запалав на оівнині і без ЛІКУ меотвих
344] Воїв спалив, що лежали їх купи, Ахіллом убитих.
345] Висохла всюди рівнина, і знітились води прозорі.
346] Мовби осінній Борей, що дощами зволожену ниву
347] Сушить раптово на радість тому, хто її обробляє, —
348] Висохла так навколо рівнина, і воїнів мертвих
349] Трупи згоріли. На річку він полум'я кинув яскраве.
350] І зайнялися вогнем тамариски, і в'язи, і верби,
351] Взявся і лотос вогнем, і рясні очерети, й латаття, —
352] Все, що густо круг течій струмистих ріки проростало.
353] Риби й в'юни, знемагаючи, ці — в вировій-глибочіні,
354] Ті — в течії струменистій — туди і сюди метушились,
355] Подихом биті палким велемудрого бога Гефеста.
356] Взявся вогнем весь Потік і, озвавшись до нього, промовив:
357] "Ні, Гефесте, ніхто із богів проти тебе не встоїть, —
358] Годі й мені у бою з вогнедишним тобою змагатись!
359] Киньмо борню, — хай троян хоч і зараз Ахілл богосвітлий
360] Вижене з міста! Навіщо б я їх боронив та змагався!"
361] Так говорив він, весь в полум'ї, й світлі кипіли вже хвилі.
362] Як над великим вогнем розігрітий котел закипає
363] З салом розтопленим вепра, якого як слід годували,
364] Дрова палають сухі, і сало в котлі аж клекоче, —
365] Так же і хвилі Потоку палали й вода клекотіла.
366] Став він і плинути далі не міг, знеможений жаром,
367] Що велемудрий ним дихав Гефест. Із благанням до Гери
368] Врешті звернувся Потік і слово їй мовив крилате:
369] "Геро, чому серед інших богів лиш на мене одного
370] Син твій розгнівався? Перед тобою не стільки я винен,
371] Скільки інші богове, що стали троянам на поміч.
372] Можу-бо я, якщо так ти накажеш, її припинити, —
373] Хай же припинить і він. Крім того, тобі я клянуся
374] Згубної днини од війська троянського не одвертати,
375] Навіть коли б ненаситним охоплена полум'ям Троя
376] Вся запалала в огні, що його запалили ахеї!"
377] Тільки-но Гера-богиня почула це білораменна,
378] Мовила так до Гефеста вона, свого любого сина:
379] "Годі, Гефесте, дитя моє славне! Адже не годиться
380] Бога безсмертного кривдити нам задля смертного люду!"
381] Так говорила, й Гефест вогонь погасив божественний.
382] Хвилі назад повернулись до течій своїх струменистих.
383] Як вгамувалася Ксантова сила, обидва негайно
384] Бій припинили. Хоч сердилась Гера, а стримала зваду.
385] Та серед інших богів учинилася раптом страшенна
386] Звада, — серця з їх грудей поривались у сторони різні.
387] З шумом великим зіткнулись вони, аж земля застогнала
388] Й небо велике вгорі загриміло. З висот олімпійських
389] Зевс їх почув, і радістю серце у нього заграло
390] В грудях, коли він побачив, як битись богове зійшлися.
391] Довго вони не вагалися. От розпочав тоді битву
392] Щитопробивний Арей, із мідяним ратищем перший
393] Кинувся він на Афіну і слово їй мовив лайливе:
394] "Знову ти, мухо собача, на зваду богів підбиваєш,
395] Горда й зухвала, куди завела тебе високодумність?
396] Не пам'ятаєш хіба, як сина Тідея підбила
397] Ранить мене, а сама спрямувала свій спис проти мене
398] Й перед очима усіх пройняла мені тіло прегарне.
399] Нині ж за вчинене зло сподіваюсь тобі відомстити".
400] Мовлячи так, по страшній, отороченій пишно егіді,
401] Що не проб'є її й Зевсова блискавка, тяжко ударив, —
402] В неї Арей закривавлений списом ударив великим.
403] Трохи назад одступивши, камінь схопила Афіна
404] Чорний, великий, пощерблений, — за давнини його в поле
405] Ціла громада людей прикотила межу позначати.
406] Вцілила в шию Ареєві ним і всю міць одібрала.
407] Впавши, він вкрив сім пелетрів, скупав у пилюці волосся,
408] Брязнула зброя на нім. Засміялась Паллада Афіна
409] І з похвальбою до нього промовила слово крилате:
410] "Дурню, то й досі не знав ти, наскільки міцніша твоєї
411] Сила моя, що зважився нині зі мною рівнятись!
412] Матері так ти своєї спокутуєш врешті прокльони, —
413] Лиха наслала вона тобі в гніві за те, що ахеїв
414] Кинув і став ти до помочі високодумним троянам".
415] Мовивши це, одвернула Афіна ясні свої очі.
416] В час той Арея, що тяжко стогнав, Афродіта за руку,
417] Зевсова донька, взяла, і з натугою він опритомнів.
418] Щойно це Гера-богиня побачила, білораменна,
419] Зразу ж вона до Афіни промовила слово крилате:
420] "Горе нам, Зевса-егідодержавця незборена доню!
421] Знову ця муха собача веде людовбивцю Арея
422] Крізь колотнечу жорстокого бою.