Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 101

Тепер він вирішив негайно виїхати, спакувався, як звичайно, в одну мить, а на прощання прекрасна графиня схопила Вільгельмову руку і, не пускаючи сестриної руки, стиснула разом усі чотири, хутко повернулась і сіла в карету.

Ці жахливі й дивні події, що тислися одна поперед одної, зовсім порушили звичайний хід життя і спричинилися до великого розгардіяшу і плутанини, до якогось гарячкового поквапу в домі. Години спання й чування, їди і пиття, спочивку і розваг — все змішалось і переплуталось. Крім Терези, всі вибилися зі своєї колії. Чоловіки намагалися міцними трунками привернути собі добрий гумор, але, набираючи штучного настрою, вони втрачали природний, що тільки й дає нам справжню веселість і енергію.

Всі ці бурхливі переживання силь'но схвилювали і розстроїли Вільгельма. Несподівані й жахливі події зробили його нездатним панувати над собою і ставити опір пристрасті, що там могутньо оволоділа його серцем. Фелікс був коло нього, а йому здавалось, що все чогось бракує. Листи з чеками від Вернера вже прийшли, і Вільгельмові не бракувало до від'їзду нічого, крім зваги розлучитися. Все підганяло його до цієї мандрівки. Він міг догадатися, що Лотаріо й Тереза тільки й чекають на його від'їзд, щоб повінчатися. Ярно, за своєю звичкою, знову мовчав, і можна було сказати, майже втратив свою звичайну веселість. На щастя, лікар до певної міри допоміг нашому другові вийти із скрути: він оголосив його хворим і дав ліки.

Щ

Вечорами всі збиралися докупи, і Фрідріх, хлопець-зух, що звичайно уживав вина більше як слід, заволодівав розмовою і, за своєю звичкою, сипав сотнями цитат, жартівливими натяками, якими смішив товариство, або, висловлюючи свої думки вголос, ставив усіх у дуже незручне становище.

Він, здається, зовсім не вірив у хворість свого друга. Одного разу, коли всі зібрались, він вигукнув:

— Як ви, лікарю, назвете хворість, що напала на нашого друга? Чи не підійде тут хоч одна із трьох тисяч назов, якими ви приоздоблюєте своє неуцтво? Принаймні таких випадків не бракувало. Такий казус,— вів він далі напушистим тоном,— трапився в єгипетській чи вавілонській історії.

Всі перезирнулися і засміялись.

— І як же він звався, той цар? — скрикнув він і замовк на мить.— Коли ви не хочете мені підказати,— покликнув він,— то я й сам дам собі раду.— Він розчахнув двері і показав на велику картину в передпокої.— Як зветься отой бородатий цап у короні, що журиться біля постелі свого недужого сина? Як зветься красуня, що входить до кімнати і в своїх цнотливо-лукавих очах несе разом отруту і протиотруту? Як зветься отой неві-глас-лікар, котрий лише тоді дошолопався, що йому вперше в житті трапився випадок прописати розумний рецепт, дати ліків, що добре лікують і добре смакують?

В такому тоні він роздебендював і далі. Всі, скільки могли, стримувались і приховували своє замішання вимушеним сміхом. Наталія зашарілась, зрадивши тим хвилювання свого серця. На^ щастя, вона саме тоді ходила по кімнаті з Ярно. Підійшовши до дверей, вона спритно вислизнула до передпокою і пішла до себе в кімнату.

Всі мовчали. Фрідріх почав пританцьовувати й співати:

Гей, чекайте дива, люди! Що вже сталося — те й буде, Що промовив — не вернеш, Але й оком не змигнеш, Як побачиш — диво буде.

Тереза вийшла слідом за Наталією. Фрідріх потягнув лікаря до великої картини, сказав сміховинну промову па честь медицини і вислизнув.

Лотаріо досі нерухомо стояв у заглибині вікна і дивився в сад. Вільгельм був у найжахлнвішому стані.

5Н

Навіть тут, залишившись наодинці зі своїм другом, він деякий час мовчав. Він пробіг думкою все своє життя і наскінчу з жахом поглянув на своє теперішнє становище. Нарешті схопився і заволав:

— Коли я винний у тому, що діється, чи в тому, що з вами або зі мною трапилось, то карайте мене! На додачу до моїх інших страждань позбавте мене вашої дружби і відпустіть без усякої розради в широкий світ, де мені давно вже пора загубитися. Та коли ви дивитесь на мене, як на офіру жорстокого, випадкового збігу обставин, з якого я не годен був виплутатись, то дайте мені запевнення в вашій прихильності, вашій дружбі, щоб я міг спокійно вирушити в подорож, якої я не смію довше відкладати. Прийде час, коли я зможу вам сказати, що за ці дні трапилося зі мною. Можливо, тепер я через те й несу оцю кару, що не відкрився вам раніше, що барився показати себе вам саме таким, який я є; ви стали б мені до помочі, ви вчасно врятували б мене. Знову й знову розкриваються в мене очі на самого себе, та завжди запізно і завжди надаремне. Як слушно заслужив я суворої осуди від Ярно! Як, здавалося мені, добре я збагнув його поради, як сподівався їх використати і почати нове життя. А чи зміг же? Чи повинен був? Надаремне нарікаємо ми, люди, на самих себе, надаремне нарікаємо на свою долю! Ми жалюгідні і на жалюгідне життя роковані, та й хіба не однаково, хто нас до загибелі штовхає, власна провина чи зверхні впливи та випадки, доброчинність чи порок, мудрість чи божевілля? Прощавайте! Я й на хвилину довше не зостанусь у домі, в якому супроти волі своєї так жахливо порушив право гостинності. Нескромність вашого брата непрощенна, вона доводить моє нещастя до краю, вона робить його розпачливим.

— Ну, а коли шлюб ваш із моєю сестрою,— перебив Лотаріо, взявши його за руку,— був таємною умовою, з якою Тереза погодилась віддати мені свою руку? Ось яке відшкодовання вигадала вам шляхетна дівчина! Вопа заприся глась, що ці дві пари повинні водночас до вівтаря стати. "Він вибрав мене розумом, але серце його прагне до Наталії, а мій розум стане до помочі його серцю". Ми умовились стежити за вами і Наталією; ми взяли за повірника абата, якому мусили обіцяти, що не зробимо жодного кроку для вашого зближення,— хай усе йде своїм звичаєм. Так ми й вчинили. Природа зробила своє, а мій шалений брат лише струснув стиглий овоч. То не провадьмо ж банального життя, коли ми так чудово зійшлися докупи, будьмо всі разом гідно працьовитими! Просто аж не віриться, скільки освічена людина може зробити для себе і для інших, якщо, не наміряючись панувати над іншими, бажає взяти опіку над багатьма, каже їм робити вчасно те, що вони й самі залюбки робили б, і веде їх до мети, яку вони здебільшого й самі добре бачать, лише не знають шляхів до неї. Складімо ж тоді союз; цс не мрії, це ідея, що легко може здійснитися і яка часто, хоч іноді й несвідомо, здійснюється добрими людьми. Моя сестра Наталія — цьому живий приклад. Назавжди залишиться недосяжним її спосіб діяння, який природа вклала в її прекрасну душу. Так, вона заслуговує на це шанобливе ім'я більше, ніж хто, смію навіть сказати, більше, ніж сама наша шляхетна тітка, що тоді, коли наш славний лікар давав манускриптові таку назву, була найкращою натурою, яку ми тільки знали в нашому колі. А тим часом Наталія виросла, і людство знову радіє з такого явища.

Він хотів ще й далі говорити, коли раптом з великим галасом ускочив Фрідріх.

— А якого вінка я заслуговую?— скрикнув він.— І як ви мене винагородите? Мірти, лаври, барвінок, дубові віти, найсвіжіші, які лише знайдете,— все сплітайте докупи! Ось скільки заслуг повинні ви увінчати в мені. Наталія твоя! Я чарівник, який витропив цей скарб!

— Він марить,— сказав Вільгельм,— я йду звідсіль.

— Ти що, з її доручення?— запитав барон, спиняючи Вільгельма.

— Самовільно й самочинно,— вигукнув Фрідріх,— і з ласки божої, коли хочете. То був я сват, а тепер посол. Я підслухував під дверима. Вона чисто все відкрила абату.

— Безецнику! — мовив Лотаріо.— Хто ж велів тобі підслуховувати!

— А хто велів їм замикатися? — відказав Фрідріх.— Я геть усе чув, Наталія була вельми зворушена. Вночі, коли дитина здавалась така хвора і лежала наполовину па її колінах, коли ти безпорадно сидів перед нею і ділив з нею любий тягар, вона дала обітницю, якщо дитина вмре, освідчитися тобі в коханні і віддати свою руку. А тепер, коли дитина живе, то навіщо їй міняти свій намір? Що обіцяють такої хвилини, того додержують хоч

коли. Зараз прийде піп і уявлятиме, що ось-то він перший несе звістку.

Саме тут і ввійшов абат.

— Ми знаємо все,— скрикнув Фрідріх йому назустріч,— говоріть коротенько, ви ж приходите сюди лише задля формальності, бо ні для чого іншого таких добродіїв не запрошують.

— Він підслуховував,— сказав барон.

— Яка невихованість! — скрикнув абат.

— Ну швидше вже,— квапив Фрідріх.— Як справи з церемоніями? їх можна по пальцях полічити. Ви мусите їхати, маркізове запрошення припало вам дуже вчасно. Як-но ви опинитесь за Альпами, то будете як дома. Люди будуть вам вдячні, коли ви встругнете щось чудернацьке. Ви дасте їм розвагу, за яку їм не треба буде платити. Це буде схоже на вільний бал. Там зможуть взяти участь усі стани.

— Такими народними розвагами ви, звичайно, досить натішили публіку,— мовив на те абат,— і мені, здається, більше нема чого тут говорити.

— Коли воно щось не так, як я сказав,— перебив Фрідріх,— то навчіть чого кращого. Скоріш, скоріш! Ми повинні побачити її і порадіти.

Лотаріо обійняв друга і повів до сестри. Вона з Терезою вийшла їм назустріч. Панувало мовчання.

— Нічого баритися! — вигукнув Фрідріх.— За два дні ви можете вирушити в подорож. Яка ваша думка, друже,— вів далі він, звертаючись до Вільгельма,— коли ми познайомилися з вами, коли я випрохав у вас чудесний букет, хто б міг тоді подумати, що ви колись отримаєте з моїх рук таку квітку?

— Не нагадуйте мені в ці хвилини найвищого щастя про ті часи.

— Яких ви не повинні соромитись, як не можна соромитись і свого походження. Славні були часи, і мене аж сміх бере, коли дивлюся на тебе; ти нагадуєш мені Саула, сина Кіса, який вийшов шукати батькових віслючок, а знайшов ціле царство.

— Я не знаю, яка ціна царствам,— сказав Вільгельм,— але знаю, що доступив щастя, якого не заслуговую і яке не проміняв би ні за які скарби в світі.

ПРИМІТКИ

КНИГА ПЕРША

Стор. 28. "З'явився первосвященик Самуїл з Й о наганом..." — Вистава показувала боротьбу ізраїльтян з філістимлянами (Хї ст. до н. е.).

Саул — перший ізраїльський цар (XI ст. до н. е.).

Син Ісая — Давид, наступник Саулів (XI—X ст. ст. до н. е.); згідно з біблійними переказами в двобої з ватажком філістимлян, велетнем Голіафом, Давид переміг і забив його.

Стор.