Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 99

Вся округа заворушилась; хто сам не міг піти туди, той довгий час тільки й чув про це розмови.

В кляшторі, де перебував мій брат, прочули, як і в інших місцях, про ті чуда і, розмовляючи про них, найменше на нього зважали, як і він не звертав ні на що жодної уваги, тим більше, що його історія нікому з ченців не була відома. Але цього разу він, здається, вельми добре все чув і так хитро втік, що ніхто не міг збагнути, як йому пощастило вислизнути з кляштора. Тільки иотім довідались, що він у гурті інших прочан переправився на той берег, а човнярів, що не помітили в ньому нічого дивного, лише прохав, щоб якнайпильніше старалися не перекинути човна. Глупої ночі прийшов він до каплиці, де /покоїлась його кохана. Лише кілька богомольців стояло навколішках по кутках, а стара приятелька сиділа в головах у небіжчиці. Він підійшов до неї, привітався і запитав, як ся має її пані.

"Ось бачите",— відповіла вона збентежено.

Він лише зизом поглянув на небіжчицю і, трохи вагаючись, узяв її руку, але, злякавшись, що холодна, тут же випустив, стурбовано подивився навкруги і мовив до старої:

"Я не можу зараз біля неї залишитись, бо зібрався в далеку путь, але я вернуся слушного часу, скажи їй це, коли прокинеться.

Так він і пішов. Ми тільки пізніше довідалися про цю подію. Стали розпитувати, куди він щез, але за ним і слід запав. Як йому пощастило перехопитися через гори й долини — збагнути неможливо. Тільки по довгім часі ми знову натрапили на його слід у Граубюндені, та запізно, і він ЗНОЕУ загубився. Ми гадали, що він у Німеччині, але війна остаточно затерла найменші сліди по ньому".

Розділ десятий

Абат закінчив читання. Всі аж плакали, слухаючи цю сумну історію. Графиня весь час витирала хусточкою сльози, нарешті встала і разом з Наталією вийшла з кімнати. Всі мовчали, і тоді абат сказав:

— Тепер виникає питання, чи дати маркізові поїхати, не відкривши йому нашої таємниці? Бо хто ж хоч на мить може сумніватися, що Августин і наш арфіст — це одна і та сама особа? Треба нам обміркувати, що нам робити як заради того бідолахи, так і його родини. Моя порада — не квапитися, почекати, які звістки принесе нам лікар, що якраз саме звідтіль має приїхати.

Всі погодилися з цим, і абат сказав далі:

— Водночас виникає і друге питання, яке, можливо, треба розв'язати ще швидше. Маркіз невимовпо зворушений тою гостинністю, яку його племінниця знайшла у нас, а особливо у нашого друга. Я мусив докладно і не один раз розповідати всю історію, і він виявив мені найщирішу вдячність. "Цей юнак,— сказав він,— відмовився зі мною подорожувати, не знаючи ще, в яких стосунках ми стоїмо. Але тепер я вже більше йому не чужа людина, від вдачі і від примх якої міг він терпіти, ми вже тепер із ним близькі, а як хочете, то й споріднились. І коли спочатку його хлопчик, якого він не хотів кидати, міг бути нам перешкодою, щоб до мене приєднатися, то хай же тепер ця дитина буде прекрасним зв'язком, який ще міцніше з'єднає нас. Хоч я вже й так йому велико вдячний, про ге він мені ще й у мандрівці буде корисний. Я б вернувся з ним разом додому, мій старший брат радісно прийме його. Він не повинен буде знехтувати спадок своєї приймачки, бо, за таємною угодою нашого батька зі своїм другом, маєтки, відписані його доньці, перейшли знову до нас, і ми не будемо відбирати від доброчинця нашої племінниці того, що він заслужив".

Тереза взяла Вільгельма за руку і сказала:

— Ось тут ми знову бачимо прекрасний приклад того, що безкорислива доброчинність приносить найвищу і най-прекраснішу нагороду. Ідіть же за цим незвичайним покликом і, зробивши маркізові подвійну послугу, поспішайте в ту прекрасну країну, яка не раз притягувала вашу уяву і ваше серце.

— Я цілком покладаюсь на моїх друзів і на їхнє керівництво,— сказав Вільгельм,— бо, як видно, в цьому світі надаремне робити будь-що з власної волі. Що я бажав утримати, те мусив випустити, а чого не заслужив, те саме йде до рук.

Потиснувши Терезі руку, Вільгельм звільнив свою.

— Покладаюсь у всьому цілковито на вас і на ваше рішення,— сказав він до абата.— Коли мені не треба буде розлучатися з моїм Феліксом, то я радо поїду, куди ваша воля, і зроблю все, що ви вважаєте за правильне.

У ві/щовідь на ці слова абат негайно накреслив свій план: маркіз поїде зараз, сказав він, а Вільгельм хай дожидається звістки від лікаря, і тоді вже буде вирішено, що робити, чи може і Вільгельм з Феліксом їхати за ним. Отож він сказав маркізові, нехай огляне місто і їде, не чекаючи на Вільгельма, поки той збиратиметься в дорогу.

Маркіз поїхав, повний щирої вдячності, про що свідчили неабиякі подарунки — коштовності, самоцвіти, гаптовані матерії.

Вільгельм уже зовсім вирядився в дорогу, але всі були дуже заклопотані тим, що від лікаря не було жодних звісток. Боялися, що з бідолашним арфістом трапилось яке нещастя саме тоді, коли можна було сподіватися, що його становище зміниться на краще. Послали гінця, та ледве він виїхав, як увечері прибув лікар з якимось чужинцем, вся постать якого і вигляд були поважні, статечні, значущі і якого ніхто не знав. Обидва прибувці трохи постояли мовчки, нарешті незнайомець підійшов до Вільгельма, подав йому руку і сказав:

— Невже ви не впізнаєте більше свого друга?

Це був голос арфіста, але тепер від його колишнього вигляду не залишилось жодного сліду. Він був зодягнутий у звичайне подорожнє вбрання, чисте і пристойне, борода його зникла, кучері були старанно причесані, а що особливо робило його невпізнанним, то це те, що на обличчі в нього зовсім не було видно ознак старості. Вільгельм обійняв його з найщирішою радістю. Він був представлений усім іншим, поводив себе вельми розумно, але й гадки не мав, що товариство узнало недавно все про нього.

— Будьте вибачливі до мене,— вів далі він дуже спокійно,— що я, вже будучи дорослим, після довгих страждань вступаю у життя, наче недосвідчена дитина. Оцій славній людині зобов'язаний я тим, що знову можу з'явитися в людському товаристві.

Його всі привітали, а лікар негайно запропонував усім піти на погуляння, щоб припинити цю розмову і звернути її на загальні теми.

Коли вони залишились самі, лікар розповів ось що:

— Нам пощастило вилікувати цю людину завдяки дивному випадкові. Ми довго лікували його фізично й морально згідно з нашими методами; лікування до певної міри йшло зовсім добре, тільки він усе ще вельми боявся смерті і не хотів поступатися своєю бородою та довгою одежею. Правда, він став брати більшу участь у громадських справах, і його співи та спосіб мислення більше наблизились до життя. Ви знаєте, яким дивним листом викликав мене звідсіль пастор. Я прибув і побачив, що хворий зовсім змінився. Він з доброї волі поголив бороду, дозволив постригти себе, зодягнувся в звичайну одіж і враз ніби став іншою людиною. Ми дуже зацікавились, яка ж причина цього перетворення, але не сміли про це розпитувати. Нарешті випадково відкрили дивну обставину. З пасторової домашньої аптечки зникла пляшечка рідкого опіуму. Почалися найпильніші розшуки. Кожен намагався відхилити від себе підозру, і між челядинцями зчинилася сильна колотнеча. Нарешті виступив цей чоловік і признався, що пляшечка в нього. Його запитали, чи він не уживав звідтіль. Він сказав, що ні, але додав: "Через цей опіум до мене вернувся розум. Тепер все залежить од вас: якщо відберете цю пляшечку, то безнадійно повернете мене в колишній стан. Почуття, що всі земні страждання можна покінчити смертю, вперше вивело мене на шлях видужання. Скоро по тому виникла думка покласти край цим стражданням, добровільно смерть прийнявши, от я з таким наміром і взяв цю пляшку. Можливість негайно і навіки позбутися великих болів дала мені силу стерпіти їх, і відтоді, як я володію цим талісманом, близькість смерті знову штовхає мене до життя. Не турбуйтеся,— сказав він,— що я вживу його, а відважтесь, як знавці серця людського, визнати мене незалежним від життя, і ви зробите мене цілком залежним від нього".

Добре поміркувавши, ми поклали більше не наполягати на цьому, і тепер він носить при собі цю отруту в міцній гранчастій пляшечці як якусь дивну протиотруту.

Лікареві розповіли, що сталося за час його відсутності, і вирішили держати все в найсуворішій таїні від Августи-на. Абат поклав не відпускати його від себе і провадити далі тим добрим шляхом, на який він вступив.

Тим часом Вільгельм повинен був їхати в подорож по Німеччині. Якби була можливість викликати в Августина знову бажання поїхати додому, то про це. повідомили б його кревних, і Вільгельм одвіз би його до них. Він уже зовсім вирядився в дорогу, і коли напочатку здавалося дивним, що Августин зрадів, почувши, що його друг і доброчинець скоро виїде знову, то тепер абат відкрив причину цього дивного почуття: Августин ще й досі не переміг свого страху перед Феліксом і бажав, щоб хлопець якнайшвидше виїхав.

Тим часом наїхало так багато гостей, що їх ледве можна було розмістити в замку і прибудовах, тим більше, що на таку кількість спочатку ніхто не сподівався. Снідали й обідали всі разом, і можна було б сказати, що всі живуть одною думкою, а проте кожний був заклопотаний своїм. Тереза іноді їздила верхи з Лотаріо, а ще частіше сама, і перезнайомилась з усіма сусідніми поміщиками й поміщицями. Це був її господарчий принцип, і вона, звичайно, мала рацію, бо з сусідами й сусідками таки треба бути в найкращих стосунках і завжди обмінюватися послугами. Про її шлюб з Лотаріо, здається, й мови не було. Обидві сестри мали багато про що говорити, абат наче хотів бути з арфістом, Ярно часто мав наради з лікарем, Фрідріх горнувся до Вільгельма, а Фелікс бував скрізь, де почував себе добре. На прогулянках усі здебільшого ділилися на пари і розходились, а коли збиралися докупи, то вдавались до музики, щоб усіх об'єднати і водночас дати кожному повну волю.

Несподівано товариство ще збільшилось. Приїхав граф забрати свою дружину і, як видно, урочисто попрощатися зі своїми світськими родичами. Ярно кинувся йому назустріч до самої карети, і коли прибувець запитав, яке товариство він тут застане, той у нападі якоїсь несамови тості, що завжди його охоплювала, коли він бачив графа, випалив:

— Ви тутечки застанете все шляхетство світу — маркізів і маркіз, мілордів і баронів, бракувало тільки графа

Вони пішли сходами нагору, і Вільгельм був перший, хто попався йому назустріч у передпокої.

— Мілорде! — звернувся граф по-французькому, побачивши його.— Я дуже радий так несподівано відновити наше знайомство.