Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 98

Досягнувши цього, їй дали на волю жити хоч у себе, правда, під певним наглядом, а хоч у кляшторі пробувати, по своїй уподобі.

її дитина підростала і виявляла якусь надзвичайну натуру. Вона дуже рано почала бігати і вельми спритно рухатися, незабаром стала дуже мило співати і навчилась сама від себе грати на цитру. Тільки не могла вона як слід говорити, і причина була, здається, не в її мовному апараті, а в способі думання. Тим часом сердешна мати боліла за дитину. Повчання духовного пастиря так спантеличили її, бідну, що вона, коли й не збожеволіла, то, проте, перебувала в дивному стані. її вчинок здавався їй все страшніший і все більшої кари гідний. Часто вживане від патера порівняння до кровозмішення так глибоко запало в її душу і викликало таку відразу, наче вона знала всю правду. Патер сам тепер почав замислюватись над своєю вигадкою, якою він так розтроюдив серце нещасливого створіння. Жаль було дивитися, як материнська любов, що так щиро втішається дитиною, боролася зі страшною думкою, що краще було б цій дитині на світ не з'являтися. То обидва ці почуття боролися між сббою, то огида перемагала любов.

Дитину вже давно взяли від неї і віддали за озеро до добрих людей. При повній волі, якою дитина там користувалась, вона скоро виявила особливу здібність лазити, її просто аж тягнуло видертися на найвищу вершину, бігати по самому краєчку палуби, наслідувати канатних танцюристів, які іноді з'являлися в цих місцях. Щоб зручніше було це проробляти, вона любила мінятися з хлопчиками одягом, і хоч названі батьки вважали це за вельми непристойне і недозволенне, проте ми їм сказали, хай дивляться на те крізь пальці. Дивні мандри й стрибки заводили її іноді досить далеко і надовго, але вона завжди верталася додому, а вернувшись, здебільшого сідала під колонами порталу сусідньої вілли. її вже не шукали, а просто чекали. Там вона сідала на сходах відпочити, потім бігла в велику залу, обдивлялася статуї, і коли її не дуже затримували, поспішалася додому.

Але, нарешті, надії наші завели нас і недбальство наше було покаране. Дитина пропала. її капелюшик був знайдений на воді недалеко від місця, де гірський потік впадає в озеро. Ми гадали, що дівчинка, повзаючи по скелях, зірвалась і впала в воду, та скільки не шукали, а тіла не знайшли.

З необережних балачок своїх подруг Сперата незабаром дізналась про смерть своєї дитини; на вигляд вона здавалась спокійна й весела і досить ясно давала зрозуміти, що радіє, що бог забрав до себе бідолашну дитину і тим уберіг її від великих нещасть і страждань.

З цієї нагоди почали ходити різні казки про наше озеро; казали, буцімто воно кожен рік мусить узяти в жертву невинну дитину. Але воно не терпить мертвого тіла і рано чи пізно викида його на берег, навіть найменша кісточка, коли яка досягне дна, мусить виплисти наверх.

Розповідали історію одної безутішної матері, дитина якої втопилася в озері. Жінка благала бога і всіх святих повернути їй хоч кісточки для. похорону, і ось перша ж буря винесла їй на берег череп, наступна — кістяка. Вона все це зібрала в хустку і понесла до церкви. По дорозі до храму божого вона відчула, що ноша її все важчає та важчає, а коли, нарешті, положила її на сходи біля вівтаря, то — о чудо! — з хустки почувся дитячий плач, і звідтіль, на загальне велике диво, виборсалась жива дитина. Тільки від мізинчика на правій руці бракувало одної кісточки, яку мати потому старанно почала шукати, і знайшла, і на спомин про це поклала в церкві серед інших реліквій.

На бідну матір ця історія справила величезне враження, її уява отримала новий поштовх і сприяла почуванням серця. Вона уявила, що тепер дитина відпокутувала і за себе, і за своїх батьків, що прокляття й кара, які досі па них тяжіли, тепер цілком зняті, що тепер вона піде збирати кісточки своєї дитини, щоб понести їх до Рима і положити на сходи великого вівтаря в соборі святого Петра, де вони обтягнуться прекрасною, свіжою шкірою, і дитина воскресне перед усім народом. Вона на власні очі знову побачить батька й матір, і сам папа, переконаний чудом божим і всіх святих, під голосні покрики народу відпустить батькам усі їхні гріхи, звільнить від обітниці і поєднає їх.

Відтоді її очі і всі помисли були звернені на озеро і на берег. Коли вночі, в місяцевому сяйві набігали хвилі, біла піна на кожному гребені здавалася їй дитиною, і хтось мусив про людське око бігти на берег виловлювати її. Вдень вона невтомно бродила по тому місці, де вкритий жорствою берег положисто спускався до озера. Вона збирала в кошичок усі кістки, які знаходила. Ніхто не смів їй сказати, що то кістки тварин. Великі кістки вона закопувала, малі зберігала. Робила вона це день у день. Патер, що довів її до цього стану неухильним виконанням свого обов'язку, щосили заходився тепер біля неї. Завдяки його впливові усі в околиці вважали її за причинну, а не за божевільну. Коли вона проходила мимо, всі молитовно складали руки, а діти цілували їй руку. її старій приятельці і супутниці, яка влаштувала цей нещасливий зв'язок, патер дав розгрі-шення з тою умовою, щоб вона пильно і вірно до кінця свого життя доглядала нещасницю, і вона справді з надзвичайним терпінням і сумлінністю виконувала до кінця свої обов'язки.

Тим часом ми пильне око мали і на нашого брата. Ні лікар, ні монастирське духівництво не дозволяли бачитися з ним; однак, щоб нас переконати, що йому живеться по-своєму добре, ми могли скільки хотіли бачити його в саду, в монастирських коридорах і навіть підглядати в його ж кімнаті крізь віконце в стелі.

Так уплинуло кілька страшних і надзвичайних років його життя, про які я не розповідатиму, і він запав у якийсь дивний стан душевного спокою і фізичного неспокою. Він майже ніколи не сидів, хіба що як грав на арфу, здебільшого супроводжуючи гру співом, а то увесь час ходив, у всьому був вельми слухняний і поступливий, бо всі його пристрасті, здавалось, злилися у єдиний страх смерті. Його можна було спонукати до всього, якщо пригрозити, бувало, небезпечною хворобою або смертю.

Крім цього дивацтва, що він безперестанку ходив по кляштору і досить ясно давав зрозуміти, що йому краще було б так мандрувати по горах і долинах, він ще розповідав про своє видиво, яке часто його лякало: вночі, тільки-но він нрокидався, йому ввижався гарний хлопчик, що стояв біля його ліжка і замахувався на нього блискучим ножем. Його перевели в другу келію, але він запевняв, що й там бачить те ж саме і, нарешті, в кожному кутку кляш-тора ввижався йому хлопчик у засідці. Його вештання по кляштору ставало раз у раз неспокійніше, і, як згадали потім, у такі хвилини він часто стояв біля вікна і все дивився на озеро.

Тим часом наша бідолашна сестра зовсім змучилась від єдиної думки і одноманітного заняття, і наш лікар запропонував підкладати потроху до кісток, які вона збирала, і дитячі кістки, щоб збільшити її надію. Спроба була сумнівна, але можна було принаймні сподіватися, що вона, зібравши всі частки, перестане вічно шукати і вирушить у подорож до Рима.

Так і зробили, і її супутниця непомітно підкидала до знайдених кісток маленькі дитячі, і серце сердешної хворої сповнилось нестямного блаженства, коли помаленьку знайшлися майже всі кістки і тепер уже можна було сказати, яких бракує. Вона дуже пильно зв'язувала нитками й стрічками кожну кістку до кістки в належному місці, а проміжки заповняла шовком і мережками, як то звичайно роблять з мощами святих.

Ось так пощастило зібрати всі кістки, лише бракувало кількох на кінцівках. Одного разу, коли вона ще спала, прийшов лікар запитати про її здоров'я. Стара вийняла ушановані рештки з ящика, що стояв у спальні, і показала лікареві, що робить бідолашна жінка. Незабаром вони почули, як хвора схопилася з ліжка, підняла покривало, і, побачивши, що ящик порожній, впала на коліна, і почала радісно й щиро молитись. Коли вони ввійшли, то хвора заволала: "Так, це правда, це був не сон, це була дійсність. Радійте, друзі мої, зі мною. Я знову бачила, що моя славна, люба дитина жива. Вона встала, скинула з себе покривало, і її сяйво освітило цілу кімнату; осяйна була її краса, вона не могла торкнутися ногами землі, хоч і хотіла, потім піднялась угору, не змігши навіть подати мені руки, і тоді покликала мене за собою і показала шлях, яким я повинна йти. Я піду за нею і не забарюся. Я почуваю це, і мені так легко на серці. Жура моя зникла, і самий вигляд воскреслої дав мені відчути небесну радість".

Відтоді душа її сповнилась радісних надій, ніщо земне її вже не цікавило, їла вона мало, і її дух поволі звільнявся від тіла. Аж нарешті застали її бліду і непритомну; вона більше не розплющувала очей, вона, як то ми кажемо, вмерла.

Чутка про її видиво хутко розійшлася в народі, і святоблива пошана, якої вона зажила ще при своєму житті, невдовзі перейшла в думку, що її треба вважати за блаженну чи навіть за святу.

Коли її ховали, то до труни з неймовірним захватом тислося безліч народу, щоб поцілувати її руку або хоч торкнутися її одежі. Під час пристрасного екстазу хворі не почували своїх болів, що мучили їх раніш; вони вважали, що видужали, голосно про це волали, вихваляли бога і його нову угодницю. Духівництво змушене було поставити труну з тілом у каплиці. Народ вимагав доступу, щоб побожно вклонитися їй, тиск був неймовірний. Долинами плавом пливли горяни, які взагалі відзначаються релігійністю. Побожність, чуда, моління збільщувалися з кожним днем. Біскупські розпорядження обмежити це нове обожнення і помалу згасити його не могли дійти скутку: при кожній перешкоді народ готовий був виступити силою проти невіруючих. "Хіба не так само,— волали всі,— ходив святий Боромей поміж нашими предками? Хіба не дожила його мати до блаженства приєднання його до сонму праведників? Чи не увічнили для нас люди в Аро-ні на скелі його духовну велич у велетенській подобизні? Хіба не живуть його кревні серед нас? Хіба не пообіцяв бог творити чуда серед віруючого народу?"

Коли по кількох днях тіло на* виявило жодних ознак тління, а скорше стало ще біліше або, власне, прозоріше, віра серед прочан ще збільшилась, в натовпі стали траплятися різні випадки зцілення, яких навіть уважний спостерігач не міг би з'ясувати, а також і ошуканством не міг назвати.