Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 97

Він ніколи не перечив моєму батькові, який на-скінчу цілком до нього звик і тільки й міг терпіти цього єдиного товариша. Після смерті нашого батька ми побачили, що цей друг був гойно винагороджений від старого і не дурно гаяв часу; він поширив свої маєтки, і його донька могла сподіватися на непоганий посаг. Коли вона виросла, то стала надзвичайно вродлива. Мій старший брат часто жартував, щоб я до неї сватався.

Тим часом брат мій Августин жив у кляшторі, в дивовижному стані пробуваючи. Він геть віддався якимось побожним мріям, таким напівдуховним, напівфізичним переживанням, які то підносили його на сьоме небо, то ввергали в безодню непам'яті та жалюгідної порожнечі. Коли ще батько був при житті, то про якусь переміну й думати було годі, та й що можна було тут вдіяти? А по батьковій смерті він став часто нас відвідувати. Його стан, що спочатку так нас засмучував, поволеньки значно поліпшився, бо розум переміг. Однак що більше він подавав надій на повне видужання природним шляхом, то палкіше вимагав звільнити його від обітниці. Він дав нам зрозуміти, що кохає Сперату, нашу сусідку.

Мій старший брат добре натерпівся від батькової суворості і не міг не зворушитися станом молодшого брата. Ми поговорили з духівником нашої родини, людиною старою і гідною, відкрили йому подвійний намір нашого брата і просили поклопотатися в цій справі. Проти своєї звички, він усе зволікав, і коли, нарешті, брат почав наполягати, та й ми стали прохати, він примушений був відкрити нам дивну історію.

Сперата була нам рідною сестрою і по батькові, і по матері. Любов і чуттєвість ще раз опанували старого в пізні роки, коли подружні обов'язки, здається, вже повинні були згаснути. Незадовго до того в околиці трапився такий самий випадок і про це було багато веселих балачок, тому батько мій, боячись бути смішним, поклав затаїти цей пізній плід свого кохання, і то з такою ретельністю, з якою приховують ранні, випадкові плоди прихильності. Наша мати таємно породила дитину, відіслала її на село, і старий друг, що з духівником тільки й знав цю таїну, легко погодився визнати її за свою доньку. Духівник тільки вимовив собі умови, що в крайній потребі матиме право відкрити таємницю. Батько вмер, ніжне дівча виросло під доглядом старої няньки. Ми знали, що співи й музика зблизили нашого брата з нею, а що він і далі вимагав розв'язати колишні обітниці, щоб мати змогу зав'язати нові, то виникла потреба якнайшвидше відкрити йому небезпеку, в якій він пробував.

Він поглянув на нас диким, зневажливим поглядом. "Залишіть свої неймовірні казочки для дітей і легковірних дурнів,— сказав він.— Сперати ви не одірвете від мого серця, вона моя. Зречіться зараз же вашого жахливого привида, яким ви надаремне хочете мене залякати. Сперата не моя сестра, вона моя дружина!" І він захоплено розповів, як ця небесна дівчина вивела його з неприродного стану відокремлення від людей і привела до справжнього життя, як їхні душі, подібно двом голосам, злилися в одній гармонії і як він благословляє всі свої страждання і поневіряння, які аж досі тримали його од-далік від жінок, бо тепер вій геть цілком віддатися може цій найлюбішій дівчині.

Ми вжахнулися від цього відкриття і аж не стямилися з жалю за ним. Ми не знали, що діяти. Він палко став запевняти, що Сперата вже носить під серцем його дитину. Наш духівник зробив усе, що від нього залежало, та лише погіршив справу. Брат, мов несамовитий, повстав на відношення природи й релігії, на моральні права і громадянські закони. Йому здавалось, що не було нічого святого, крім його стосунків до Сперати, нічого гідного, крім того, що він батько і її чоловік.

"Тільки це у згоді з природою,— волав він,— все інше— то вигадки й фантазії. Хіба не було шляхетних народів, які дозволяли шлюби між братами й сестрами? Не називайте мені ваших богів,— кричав він,— вони вам потрібні лише тоді, коли ви хочете ошукати, збити з природного шляху наші найблагородніші потяги, через ганебну принуку перетворити їх на переступи. До найбільшого збентеження духу, до найганебнішого тілесного зіпсуття штовхаєте ви свою жертву, яку намірились поховати живцем. Я маю право говорити, бо все це вистраждав, як ніхто, від найвищої, найсолодшої повноти екстазу до найжахли-вішої мізерності безсилля, порожнечі, знищення і розпачу, від вищих передчуттів надземних істот до найглибшої зневіри в самого себе. І ось із найпрекраснішого келиха випив я увесь цей жахливий фус, і все єство моє було геть отруєне. А тепер, коли добра природа знову вилікувала мене своїм найбільшим дарунком — коханням, тепер, коли я на грудях цієї божественної дівчини відчув знову, що я існую, що вона існує, що ми — це єдність, що з цього живого зв'язку постане третє і буде до нас усміхатися, ви тоді випустили полум'я вашого пекла, вашого чистилища, котре може обсмалити лише хвору уяву, і протиставляєте його живій, справдешній, нетлінній насолоді чистого кохання! Спіткали б ви нас під кипарисами, які гордо підняли до неба свої вершини, зустріли б ви нас в алеї, де навколо цвітуть помаранчі й цитрини, де чудовий мирт простягає свої тендітні квіточки, і тоді б наважилися лякати нас вашими брудними, сірими, людиною сплетеними сітями!"

Він довго і вперто не хотів вірити нашій оповіді, а коли ми заприсяглися, що все це правда, і духівник підтвердив наші слова, він і цим не похитнувся, а лише, нарешті, покликнув:

"Не питайте про це у відлуння монастирських коридорів, не шукайте в зотлілих пергаменах, не звертайтесь до ваших химерних вигадок чи приписів,— запитайте в природи і в свого серця, природа вас навчить, перед чим ви маєте здригнутися, вона вам покаже суворим пальцем, що має проклясти навіки й безповоротно. Погляньте на лілею: чи не виростають на одній стеблині чоловік і жінка? Хіба не з'єднує їх та квітка, що їх зродила? А чи лілея не образ невинності, а її кревне поєднання хіба не плідне? Що природі відразливе, про те вона голосно волає. Створіння, якого не повинно бути, не може виникнути. Створіння, що живе протиприродно, хутко зникає. Неплідність, жалюгідне існування, передчасний розпад — ось прокляття природи, її суворі познаки. Тільки безпосередніми наслідками карає вона. Ось як! Озирніться навкруги, і вам впаде в очі те, що заборонене і що прокляте. В тиші монастирів, у суєті світу освячено і шанується тисячі вчинків, на яких лежить її прокляття. Вона дивиться сумними очима як на приємне неробство, так і на виснажливу працю, як на свавілля й надмірність, так і на злидні й нестатки, вона кличе до помірності, правдиві всі її стосунки і спокійні всі дії. Хто страждав, як я, той має право бути вільним. Сперата моя, лише смерть відніме її від мене. Як мені її втримати? Як мені стати щасливим? Це ваша турбота! Я зараз же йду до неї, щоб ніколи більше з нею не розлучатися".

Він хотів піти, щоб сісти в човен і переправитись до неї. Ми його затримали, прохаючи, щоб він не робив жодного кроку, який би міг призвести до жахливих наслідків. Бо він не повинен забувати, що живе не в вільному світі своїх думок і уявлень, а в державі, закони й стосунки в якій набрали непереможної сили законів природи. Ми мусили пообіцяти духівникові, що з ока його не спустимо і нізащо не випустимо з замка. Лише тоді він поїхав, пообіцявши незабаром вернутися. Що ми передбачали, те й трапилось: розум говорив нашому братові одне, але серце в цього було м'яке. В ньому прокинулись колишні релігійні почуття, розпачливі сумніви опанували його. Він провів жахливих два дні й дві ночі. Духівник знову прийшов йому на поміч — даремне! Невгамовний, вільний розум виправдував його, а почуття, релігія, всі звичні поняття говорили йому, що він вчинив злочин.

щ

Одного ранку ми не застали його в кімнаті. На столі лежала цидулка, в якій він писав, що коли ми держимо його силоміць у неволі, то він має право сам добувати свободу. Він летить до Сперати, сподівається втекти з нею і готовий на все, якщо їх захочуть розлучити.

Ми злякались непомалу, але духівник заспокоїв нас. За бідолашним братом добре стежили: човнярі, замість переправити його на той бік, привезли до кляштора. Стомлений сорокавосьмигодинним неспанням, він заснув, ледве човен загойдався на воді в місячному сяйві, і прокинувся лише тоді, як побачив себе в руках своїх духовних братів, а отямився, коли вже почув, як зачинилась за ним монастирська брама.

Боляче зворушені братовою недолею, ми гірко почали дорікати нашому духівникові. Однак цей поштивий чоловік, наче який хірург, швидко нас переконав, що наше співчуття до бідолашного брата згубне для нього, що він, духівник, діяв не з власної волі, а з наказу біскупа і вищої ради, які не хотіли, щоб така спокуса вийшла на яв, а воліли сумний випадок заховати в таємності, наклавши на брата церковну покуту. Сператі ж поклали дати ощаду, вона не повинна була знати, що її коханець — рідний брат. Вона була припоручена одному патеру, якому раніше сповірилася в своєму стані. її вагітність і пологи пощастило приховати. Як мати, вона була цілком щаслива зі своїм немовлям. Не вміючи, як і більшість наших дівчат, ні писати, ні прочитати написаного, вона давала патеру доручення, що той повинен переказати коханому, а патер вважав за свій святий обов'язок ошукувати матір, яка годує дитину. Він приносив їй звістки від нашого брата, якого^ і в вічі не бачив, від імені якого просив її бути спокійною і турбуватись про себе та дитину, а щодо майбутнього покласти надію на бога.

Сперата з природи мала нахил до релігійності. її ста-повище, її самотність ще поглиблювали цю рису. Патер підтримував у ній віру, щоб поволі підготувати її до вічної розлуки. Ледве дитину відлучили, ледве він завважив, що Сперата настільки зміцніла, що зможе витримати душевні муки, як почав одразу малювати жахливими фарбами її вчинок, що це, мов, непрощенний гріх — віддатися духовній особі, що це гріх проти природи, мало пе рівний кровозмішенню; бо в нього виникла дивна думка зробити її каяття подібним до того, як вона каялася б, коли б довідалася про свій справжній гріх. Він вніс цим в її душу стільки горя і скрухп, так підніс ідею церкви і її верховного владики перед нею, показавши жахливі скутки для спасіння души, якби в таких випадках потурали винним і нагороджували за гріх законним шлюбом; показав також, яке спасенне для душі своєчасне каяття, щоб через нього святобливого вінця доступити,— що, нарешті, вона, сердешна грішниця, добровільно поклала свою голову під сокиру і почала невідступно благати, щоб навічне розлучили її з нашим братом.