Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 32

Наші артисти легко могли уявити, що їх чекає; проте лише один Меліна вжив відповідних заходів, решта ж артистів від тої хвилі намагалися тільки якомога більше зажити втіх.

Вільгельм тим часом також не сидів без діла. Графиня попрохала його, щоб він переписав їй свої п'єси, і це бажання чарівної дами було для нього найкращою нагородою.

Молодий автор, який ще не бачив своїх творів надрукованими, в таких випадках найпильніше дбає про те, щоб вони були переписані чисто, гарно. Це, так би мовити, авторова золота доба, він ніби перелинув у ті часи, коли преса ще не заливала світу такою безліччю непотрібних писань, коли найблагородніші люди списували і зберігали тільки гідні утвори духа; і як легко можна було тоді зробити неправильний висновок, буцімто кожний старанно списаний манускрипт є гідний утвір духа, вартий того, щоб знавець та меценат його набував та зберігав.

Щоб ушанувати принца, який мав незабаром виїжджати, влаштували пишний бенкет. Запросили багато навколишніх дам, і графиня завчасу зодягнулась. Цього дня вона вбралась у багатшу сукню, ніж звичайно. її фризура і паголовні прикраси були добірніші, вона прикрасилась усіма своїми клейнодами. Баронеса зробила також усе можливе, щоб зодягтися ошатно і зі смаком.

Філіна, помітивши, що обидві дами нудяться, чекаючії гостей, запропонувала покликати Вільгельма, який хотів передати готовий уже рукопис і прочитати деякі дрібні речі. Йому аж дух захопило, коли він, увійшовши, побачив урочу графинину постать та її красу, яка від убрання засяяла ще ясніше. На бажання дам він почав читати, але так розгублепо й погано, що коли б слухачки були не такі поблажливі до нього, то не забарилися б його відпустити.

Кожен раз, як Вільгельм позирав на графиню, йому здавалось, наче електрична іскра блискала перед його очима; наскшчу він уже й не знав, де йому набратися духу для декламації. Прекрасна дама завжди йому подобалась, але тепер йому здавалось, що він ніколи не бачив досконалішої краси, і тисячі думок, що кружляли в його душі, були приблизно такі:

"Нерозумно деякі поети і так звані чутливі люди повстають проти оздоб і пишноти, бажаючи бачити жінок усіх станів лише в простих, відповідних природі вбраннях. Вони лають ошатність, коли бачать розкішне чи якесь особливе вбрання на особах гидких або не дуже гарних, не думаючи про те, що винне тут не бідолашне вбрання, а самі особи. Але я хотів би зібрати сюди знавців з усього світу і запитати, чи наважились би вони уйняти хоч одну складочку звідсіль, хоч одну стрічечку або мереживце, хоч один буф, локон або світлосяйний камінець? Чи не побоялись би вони порушити приємне враження, яке вільно і природно йде вам назустріч? Так, так, природно, можу сміливо сказати! Коли Мінерва в повному риштункові вийшла з голови Юпітера, то ця богиня легкою ходою виступила у всій своїй красі, неначе з якоїсь квітки".

Читаючи, вій часто споглядав на неї, ніби хотів закарбувати в собі навіки її образ, іноді в читанні помилявся, але не конфузився від цього, тоді як раніше помилку не то на слові, а на літері вважав за пляму, що ганьбила всеньке читання, і від цього мало не до розпачу доходив.

Читання припинилось від якогось гармидеру, наче від приїзду нових гостей. Баронеса вийшла, а графиня, наміряючись замкнути письмовий стіл, що стояв відчинений, взяла пуделочко з перснями і наділа ще кілька перснів на пальці.

— Ми скоро розлучимось,— промовила вона, дивлячись на пуделочко,— візьміть пам'ятку від доброї приятельки, яка найщиріше бажає вам щастя.

Вона вийняла перстень, оздоблений каменями, в якому під кристалом видно було майстерно з волосся сплетений щит, і передала його Вільгельмові, а той, взявши його, не знав, що сказати і що зробити, і стояв перухомо, паче закам'янілий. Графиня замкнула письмовий стіл і сіла на канапу.

— А мені-то й нічого?— сказала Філіна, стаючи навколішки праворуч біля графині.— Але гляньте лиш на цього тюхтія, де не треба, то він меле язиком як млин, а тутечки не годен і жалюгідного слова подяки вимовити. Тож, добродію, хоч на мигах подякуйте, а коли самі не спроможні чогось путнього видумати, то принаймні робіть те, що я.

І, схопивши праву графинину ручку, вона гаряче поцілувала її. Вільгельм схопив ліву і притиснув її до своїх губів. Графиня, здавалось, збентежилася, але не противилась.

— Ах! — покликнула Філіна.— Я багато бачила оздоб, але з певністю можу сказати, що зроду не бачила дами, так гідної носити їх. Які браслети! Але яка й ручка! Яке намисто! Але які й перса!

— Годі вже, облеснице! — мовила графиня.

— Чи не граф це часом? — запитала Філіна, показуючи на багатий медальйон, що його носила графиня з лівого боку на дорогому ланцюжкові.

— Це ще намальовано, як він був нареченим,— відповіла графиня.

— Невже він був тоді такий молодий? — знову поцікавилась Філіпа.— Ви ж, я чула, кілька років лише, як одружені.

— Цей молодий вигляд — то справа рук маляра,— відповіла графиня.

— Гарний молодець! — сказала Філіна.— І гадаю,— вела вона далі, поклавши руку на графинине серце,— в цей потаємний куточок не вдерся ще ніякий інший образ?

— Ти надто зухвала, Філіно,— скрикнула вона.— Цього разу вибачаю тобі, але щоб я більше не чула такого!

— О я нещасна, коли ви гніваєтесь на мене,— покликнула Філіна, схопилась і вибігла з кімнати.

Вільгельм все ще тримав графинину найчудеснішу ручку в своїх руках. Він очей не зводив з браслета, де, на великий свій подив, зуздрів діамантами вицятковані свої ініціали.

— Чи справді,— запитав він снромно,— в цьому коштовному персні я маю щастя володіти вашим волоссям?

— Гак,— відповіла вона ледь чутно, потім опанувала себе і, потиснувши йому руку, промовила:

— Встаньте і прощавайте!

— Тут моє ім'я, це найдивніший випадок! — скрикнув він, показуючи на браслет.

— Як? — покликнула графиня.— Це ініціали моєї подруги!

— Але це початкові літери мого ім'я! Не забувайте мене. Ваш образ ніколи не згасне в моєму серці. Будьте щасливі! Треба йти!

Він поцілував їй руку і хотів підвестись, але як уві сні вражає нас плетиво дивного з найдивнішим, так і тут, не знаючи, як це трапилось, він раптом відчув графиню в своїх обіймах, її губи на своїх губах, і жагучі взаємні поцілунки справили їм таке блаженство, якого ми зазнаємо лише в перших бризках піни щойно налитого шампанського.

її голова лежала на його плечі. Не дбаючи про зім'яті локони і стрічки, вона обвила його рукою, а він палко пригортав її до своїх грудей. О, чом така мить не триває вічно! Прокляття заздрісній долі, що обірвала і нашим друзям цю коротку мить!

Як же злякався Вільгельм, як був вражений, опам'ятавшись від щасливого сну, коли нараз графиня, скрикнувши, вирвалась від нього і схопилась рукою за серце.

Він стояв, приголомшений, перед нею, а графиня, затуливши другою рукою очі, скрикнула через мить:

— На бога, ідіть пріч якнайшвидше! Але він стояв на місці.

— Залиште мене саму! — скрикнула вона, відтуливши очі і глянувши на нього невимовно лагідним поглядом, а потім додала найніжнішим голосом: — Тікайте від мене, якщо мене любите.

Вільгельм вибіг із кімнати і не встиг опам'ятатися, як був уже в себе.

Нещасні! Що їх відірвало одне від одного? Дивний випадок чи осторога долі?

КНИГА ЧЕТВЕРТА

Розділ перший

Лаерг стояв задумано біля вікна і, спершись на руку, дивився на поле. Філіна тихесенько навшпиньках підійшла до нього через велику залу, пригорнулась до свого друга і почала кепкувати з його серйозного вигляду.

— Нічого сміятися,— мовив той,— жах один, як лине час, як усе міняється і кінця доходить! Ось глянь, тут недавнечко ще стояв прекрасний табір. Який веселий вигляд мали намети! Як тут кипіло життя! Як пильно вартували всю округу! А тепер усе раптом зникло! Тільки й залишилось, що розкидана солома та ями від казанів, але й те незабаром приорють, і присутність багатьох тисяч бравих жовнірів у цій околиці зістанеться лише в пам'яті старих людей.

Філіна почала співати і потягла свого друга танцювати по залі.

— Е, залишмо це,— покликнула вона,— минулих літ не вернути, то принаймні будемо шанувати, як прекрасну богиню, хоч ті, що повз нас линуть.

Ледве зробили вони кілька турів, як до чалп ввійшла мадам Меліна. Філіна, досить зла на язик, запросила і її до танцю, натякаючи їй тим на вагітність і на її незграбну постать.

— Не дай мені господи й довіку,— сказала Філіна за її спиною,— бачити череватих жінок!

— А що ж їй тепер діяти! — мовив Лаерт.

— Але ж вона так гидезно зодягається. Глянь, як задирається спереду її спідниця, коли вона ступає! В неї ж нема жодного смаку і хисту зодягнутися так. щоб хоч трішечки приховати свій стан.

— Е, облиш,— сказав на це Лаерт,— час допоможе їй у цьому.

— Було б куди краще,— покликнула Філіна,— якби дітей лелеки приносили.

Увійшов барон і від імені графа і графині, що вранці від'їхали, сказав до них кілька приязних слів і передав деякі подарунки. Потім пішов до Вільгельма, що в сусідній кімнаті був зайнятий з Міньйоною. Дівчинка була дуже приязна і співчутлива, розпитувала Вільгельма про батьків, сестер, братів, родичів, тим нагадавши йому про його обов'язок дати їм звістку про себе.

Барон разом з прощальним привітанням від господарів передав також і запевнення, що граф велико задоволений ним, його грою, його поетичною роботою в театрі. Потім на доказ тих почуттів він витягнув гаманця з чудової тканини, крізь яку привабливо блискотіли новенькі червінці. Вільгельм аж сахнувся назад і відмовився їх узяти.

— Дивіться на цей подарунок,— вів далі барон,— як на винагороду за потрачений час, як на визнання ваших зусиль, а не як на платню за ваш талант. Коли він створює вам добре ім'я і здобуває прихильність у людей, то справедливо, щоб ми пильністю та старанням заробляли й засоби задовольняти свої потреби, бо ми ж не якісь духи. Якби ми були в місті, де всіє можна дістати, то цю маленьку суму замінили б якимось годинничком, перснем або чимось подібним. Але зараз я даю вам цю чарівну ковіньку безпосередньо в ваші руки. Перетворіть її в клейнод по вашій любій уподобі, який вам наймиліший і найпридобніший, і зберігайте його як спомин про нас. Причому поставтеся з повагою до гаманця: його-бо в'язали дами, бажаючи, щоб зміст був у найприємнішій формі.

— Пробачте,— мовив на те Вільгельм,— моє збентеження і вагання прийняти цей подарунок.