Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 34

Філіна прикинулась геть зачарованою і випросила собі його прекрасне волосся, яке він немилосердно обстриг, аби тільки якомога наблизитись до природного ідеалу. Це не уйняло їй гідності, і наш друг, своєю щедрістю набувши собі права поводитись з оточенням на манір принца Гаррі, швидко набрав смаку до навіженнх витівок і ладен був їх і вигадувати, і підтримувати. Вони шермували, танцювали, вигадували різні гри і, звеселяючи свої серця, пили досхочу вино, яке лиш попадалось, а Філіна в безладді цього життя чигала на нашого неприступного героя, про якого піклувався лише його добрий геній.

Найголовніша розвага, якою наше товариство особливо любило бавитись, була імпровізована гра, в якій вони всіляко висміювали та передражнювали своїх недавніх доброчинців і протекторів. Дехто з них добре укмітив зовнішні особливості вельможних персон, і передражнювання їхньої поведінки решта трупи сприймала з величезним захопленням, а коли Філіна здобула з потаємного архіву свойого досвіду деякі цікаві способи освідчення в коханні, які їй доводилось вислухувати, то всі аж лопали від шаленого злорадного реготу.

Вільгельм лаяв їх за невдячність, але йому відповідали, що воші з верхом відробили те, що отримали, і що взагалі ставлення до таких гідних людей, якими вони себе вважали, було не з найкращих. Потім пішли скарги на те, з яким недбальством їх зустріли, як їх зневажали. Кпини, глузування, передражнювання почалися знову і ставали все їдкіші й несправедливіші.

— Я бажав би,— сказав тоді Вільгельм,— щоб у ваших висловах не було ні заздрощів, ні себелюбства і щоб ви споглянули на цих осіб і на їхні стосунки з належної точки зору. Це ж зовсім інша річ — з народження посісти високе місце в людському суспільстві. Кому успадковане багатство створює цілком безтурботне існування, хто, дозволю собі так висловитись, змалку оточений усім, що потрібне людині, той привикає бачити в цих благах найголовніше в житті, і гідність багато обдарованої від природи людини не така йому помітна. Ставлення знатних людей до нижчих, а також і їхні стосунки між собою виміряються їх зовнішніми перевагами. Вони за кожним ладні визнати його титул, ранг, вбрання, екіпіровку, тільки не заслуги.

Ці слова викликали в товаристві надзвичайне схвалення. Огидним здавалось те, що людина з заслугами завжди мусить поступатися і що в великому світі не знайти і сліду щирого і натурального ставлення до людей. На цьому останньому пункті вони особливо зупинялися і обмірковували його без кінця.

— Не лайте їх за те,— покликнув Вільгельм,— а краще пожалійте! Бо з того щастя, яке ми вважаємо за найвище, яке випливає з внутрішнього багатства натури, вони рідко зазнають високих почуттів. Тільки нам, бідним, що посідають мало або й нічого не мають, дана можливість уживати в повній мірі щастя дружби. Ми не можемо наших улюбленців ні піднести своєю ласкою, ні підбадьорити доброзичливістю, ні ощасливити подарунком. Ми нічого не маємо, крім самих себе. Отже, "себе" ми і мусимо віддати і, якщо воно чогось варте,— навіки офірувати його другові. Яка це втіха, яке щастя для того, хто дає, і для того, хто приймає! До якого блаженного стану приводить нас вірність! Вона дає скороминущому життю людському божественну певність, вона стає головним капіталом нашого багатства.

Міньйона під час цієї мови наблизилась до нього, обвила його своїми ніжними ручками і стояла, схилившись головою йому на груди. Він поклав руки на голову дитині і правив далі:

— Як легко можновладцям з'єднати собі почуття, як легко заволодіти серцями! Привітне, ласкаве, хоч трохи людяне ставлення робить чуда, а яку безліч засобів мають вони, щоб міцно втримати здобуті душі. З нами це трапляється рідше, все нам дістається важче, то хіба не природно, що ми більше цінуємо все те, що набуваємо і створюємо. Який зворушливий приклад вірних слуг, що жертвували собою за своГх владарів! Як прекрасно змалював їх нам Шекспір! Вірність у цьому випадкові є поривання шляхетної душі уподібнитися до вищого. Довготривала прихильність і любов робить слугу подібним до свого господаря, котрий в противному разі має право дивитися на нього як на купленого раба. Еге ж, ці чесноти існують лише для нижчих, нижчий не може обійтися без них, вони його чудесно прикрашають. Хто може легко відкупитися, той і легко може забути вдячність. Ось у цьому розумінні я і хочу ствердити, що можновладці можуть мати друзів, але самі бути друзями не можуть.

Міньйона все міцніше тулилася до нього.

— Ну гаразд,— мовив один з акторів,— нам не потрібна їхня дружба, і ми ніколи її не вимагали. Та хоч би вони більше тямили в мистецтві, яке нібито підтримують. Коли ми грали найкраще, то й тоді ніхто нас не слухав, все там грунтувалося на особистих симпатіях, та й годі. Хто подобався, до того й були ласкаві, а хто повинен був подобатись, той ласки не дістав. Цього не дозволялось, хоч би як часто глупота й бездар притягали до себе увагу і похвалу.

— Коли тут відкинути якусь частку зловтіхи та іронії,— сказав Вільгельм,— то я гадаю, з мистецтвом буде те саме, що і з коханням. Звідкіль світська людпна, яка провадить гуляще життя, візьме щирості, що в ній мусить жити митець, коли хоче створити щось досконале? Навіть і той не повинен її цуратися, хто має взяти в творі таку участь, якої хоче і на яку сподівається сам митець. Повірте мені, друзі мої, з талантами така сама справа, як і з чеснотами: їх треба любити заради них самих або зовсім їх зректися. Бо вони дістають визнання і нагороду лише тоді, коли їх плекають приховано, ніби яку пебез-печну таємницю.

— А тим часом, поки зпайде нас який знавець, можна з голоду здохнути,— обізвався хтось із кутка.

— Не так одразу,— мовив на те Вільгельм,— я впевнився, поки людина живе і рухається, то завжди знайде собі шматок хліба, хоч, може, і не завжди з маслом. А чого вам скаржитися? Хіба ж, коли нам було вельми скрутно, не знайшли ми зовсім несподівано притулку і гостини? А тепер, коли нам іще нічого поганого не сталося, чи хоч кому на думку спало трохи потурбувати себе вправами або подумати про майбутнє? Ми зайняті сторонніми ділами і, наче школярі, відсуваємо якнайдалі все, що може нагадати нам про урок.

— Ай справді,— сказала Філіна,— це ж просто казна-що! Нумо виберім п'єсу і тут же на місці будемо грати. Нехай кожен якомога старається, як перед найбільшою аудиторією.

Міркували недовго. Вибрали п'єсу, одну з тих, які тоді в Німеччині зажили величезного успіху, а тепер пішли в непам'ять. Дехто насвистував увертюру, кожний нашвидку обдумував свою роль. Почали грати з величезною увагою і справді заграли несподівано добре. Всі аплодували одне одному. Рідко коли так добре виходило.

Закінчивши гру, вони були задоволені, як ніколи, почасти тому, що приємно пробавили час, а потім кожний мав свої причини бути задоволеним собою. Вільгельм дуже всіх вихваляв, після чого пішли веселі і радісні розмови.

— Вам тепер видно,— покликнув наш друг,— як далеко могли б ми сягнути, коли б провадили наші вправи в такий спосіб, а не обмежувались самим заучуванням напам'ять, репетиціями і механічно-ремісничою грою з обов'язку. Музиканти заслуговують куди більше похвали! Яку втіху мають вони! Як ретельно всі разом виконують свої вправи! Як старанно настроюють свої інструменти, як точно держать такт, як тонко вміють передавати силу і слабкість звука! Жодному й на думку не спаде вихопитись з голоснішою грою, коли товариш виконує соло. Кожен намагається грати так, як намислив композитор, і кожний прагне якнайкраще виконати доручену йому партію, значна вона чи незначна. То хіба ж не так само точно і натхненно повинні і ми виконувати свою справу, коли служимо мистецтву, яке набагато ніжніше від усякої музики, коли покликані тонко й цікаво показати звичайні і незвичайні прояви людської натури? Що може бути гидезніше, коли на репетиціях партачать, а на виставі сподіваються, що вивезе добрий настрій або щастя? Наше найбільше щастя і задоволення ми повинні вбачати в тому, щоб грати у взаємній згоді, щоб подобатись одне одному, а похвалу публіки цінувати лише як наслідки нашої праці, якою ми спільно немов би заздалегідь підготували її. Чому капельмейстер більше впевнений у своєму оркестрі, ніж директор у своїх артистах? Бо там кожен соромиться своєї помилки, що ображає зовнішній слух; але як же рідко доводилось мені зустрічати артиста, котрий би визнав свою помилку, прощенну чи непрощенну, яка так прикро вражає внутрішнє вухо, і соромився б її! Я бажав би, щоб сцена була така вузька, як дріт лин-воходця, щоб жодний нездара не наважився ступити на неї, тоді як тепер кожен вважає себе досить здатним, щоб на ній похизуватися.

Всі з задоволенням вислухали його мову, бо кожен був певен, що говориться не про нього, раз він ще недавнечко вкупі з іншими так добре виступав. Отже, стали на тому, щоб під час подорожі, та й надалі, якщо вони залишаться вкупі, вести роботу спільно у тому дусі, як і напочатку. Вони тільки вирішили, коли це справа доброго настрою і доброї волі, то директор сюди втручатися не повинен. Погодилися також на тому, що між добрими людьми республіканська форма буде найкраща, тому директорська посада повинна переходити по черзі від одного до другого. Директора вибирають усі, але він повинен мати при собі щось на зразок невеличкого сенату. Вони так захопилися цією ідеєю, що забажали негайно її здійснити.

— Я не маю нічого проти,— сказав Меліна,— щоб ви зробили таку спробу в дорозі, охоче здаю директорські обов'язки, поки ми не приїдемо на місце.— Він сподівався на цьому заощадити і деякі видатки невеличкої республіки покласти на тимчасового директора. Тепер почалися жваві наради, як найкраще влаштувати нову державну форму.

— У нас мандрівна держава,— сказав Лаерт,— ми принаймні не матимемо прикордонних суперечок.

Негайно приступили до справи, і Вільгельма вибрали за першого директора. Призначений був сенат, і жінки* отримали там голос і місце. Були запропоновані різні закони, їх відкидали, приймали. Час у цій грі линув приємно і непомітно, і тому всі думали, що справді зробили щось корисне і що нова форма відкриває нові перспективи для вітчизняної сцени.

Розділ третій

Бачивши Вільгельм своїх товаришів у такому доброму гуморі, то й сподівався погомоніти з ними про поетичну вартість п'єс.

— Не досить того,— сказав він їм, коли вони другого дня зібралися знову,— щоб артист лише поверхово проглянув п'єсу, склав свій присуд про неї з першого враження і без усякої перевірки похвалив або зганив її.