Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 33

Він, бачите, ніби знецінює ту дещицю, що я зробив, і заважає згадувати щасливі хвилини. Гроші гарна річ тоді, коли йдеться про остаточний розрахунок, а я не бажав би, щоб мене зовсім забули в вашому домі.

— І не забудуть,— промовив барон,— але ж ви самі вмієте тонко відчувати і не будете вимагати, щоб граф вважав себе перед вами з головою в боргу, бо він така людина, що для нього найиочесніша справа — бути уважним і справедливим. Він помітив, скільки ви доклали тут зусиль і як ввесь час віддавали на виконання його задуму. Атож, він знає, що ви тратили навіть свої власні кошти, аби тільки прискорити діло. І як би я з'явився перед його очі, коли б не зміг запевнити, що його вдячність справила вам задоволення?

— Коли б я думав тільки про себе самого, коли б ішов, тільки за власними почуттями,— мовив Вільгельм,— то, незважаючи на всі докази, я рішуче відмовився б від цього дара, хоч би який він був гарний і почесний, але не можу заперечити, що ось тепер, хоч ви мені й робите прикрість цим даром, то разом із тим і виводите з прикрого становища, в якому я опинився був щодо своїх кревних і яке аж досі завдало мені потаємного смутку. Бо я не гаразд порядкував і часом, і грішми, в яких мав здавати звіт. Тепер, дякуючи графовій великодушності, я маю можливість сповістити своїх кревних про щастя, до якого прийшов таким дивним манівцем. Делікатність, що нас остерігає в подібних випадках, немов субтельне сумління, я покладаю в жертву вищому обов'язкові, і, щоб мати можливість сміливо з'явитись перед батькові очі, я стою засоромлений перед вашими.

— Просто дивно,— мовив барон,— чого це соромно брати гроші від своїх друзів і доброчинців, тоді як інші подарунки від них приймають з задоволенням і вдячністю. Така вже властивість людської натури — вигадувати подібні притичини і старанно їх плекати.

— Чи не те ж саме буває і в справах честі? — запитав Вільгельм.

— Авжеж,— відповів барон,— та й з іншими забобонами. Ми не хочемо їх виполювати, щоб заодно не ЗНРІ-щити і благородних рослин. Але мене завжди тішить, коли окремі особи відчувають, які з них можна і треба відкинути, тому я з задоволенням згадую одного дотепного поета, який написав для придворного театру п'єсу, що дуже сподобалась монархові. "Його треба як слід нагородити,— сказав великодушний монарх,— поспитайте-но в нього, що він воліє, який клейнод, чи, може, не погребує й грішми". Поет, за своїм звичаєм, відповів жартом придворному: "Щиро дякую за ласкаву увагу, коли монарх щодня бере від нас гроші, то й я не бачу причини соромитись взяти їх від нього".

Тільки-но барон вийшов із кімнати, як Вільгельм жваво став лічити гроші, що так несподівано і, як йому здавалось, незаслужено дісталися йому. І коли прекрасні, блискітливі червінці висипалися з чудового гаманця, то здавалось, ніби він уперше втямив вартість і гідність золота, що звичайно відчувається лише в пізніші роки.

Зробивши підрахунки, він побачив, що в нього в касі, якщо й Меліна віддасть незабаром свій борг, буде стільки само, а то й більше, ніж тоді, коли він уперше для Філіни купив букет троянд. З прихованим задоволенням дивився він на свій талант і трохи таки пишався СВОЇЛІ щастям, яке з ним поруч ішло і вело його. Він упевнено взявся тепер за перо, щоб написати листа, який би заспокоїв рідню від усяких тривог, і описати свою дотеперішню поведінку в найкращому світлі. Він уникав докладної розповіді, а змальовував свої пригоди таємничими натяками, щоб здогадались самі, що з ним трапилось. Добрий стан його коштів, прибуток, що ним він завдячував своєму талантові, доброзичливість вищих, прихильність жінок, знайомство з широким колом людей, розвиток його фізичних і духовних здібностей, надії на майбутнє — все це утворило таку чудову, химерну картину, що й сама фата-моргана не годна була б витворити дивнішого.

Закінчивши листа, він в такій щасливій екзальтації розпочав довгий монолог, в якому переказував щойно написане і малював перед собою діяльне і гідне майбутнє. Приклад такої безлічі шляхетних войовників захопив його, Шекспірова поезія відкрила перед ним новий світ, а з уст прекрасної графині він вдихнув у себе невимовний вогонь. Це все не могло і не повинно було залишитись без впливу на нього.

Прийшов маршалок і запитав, чи вони вже спакувались. Та, на жаль, крім Меліни, ніхто ще й не подумав про це. А треїїа було поспішитись, бо граф обіцяв транспорт лише на кілька день дороги, коні були вже готові і не могли довго чекати. Вільгельм запитав про свій ку-фер, але мадам Меліна спакувала туди свої речі. Він зажадав свій борг, а пан Меліна вже заховав гроші аж на саме дно куфра. Тоді Філіна сказала: "В моєму ще є місце!" — взяла його одежу і наказала Міньйоні принести решту. Вільгельм хоч не хоч, а мусив погодитись.

Тимчасом як усе складали й пакували, Меліна бурчав:

— Мене аж нудить, що ми мандруємо, наче ярмаркові комедіанти або канатні танцюристи. Я хотів би, щоб Міньйона зодягнулась по-дівчачому, а арфіст негайно обстриг бороду.

Міньйона міцно вчепилася за Вільгельма і палко скрикнула :

— Я хлопчик, я не хочу бути дівчинкою!

Старий арфіст мовчав, а Філіна при цій нагоді стала пускати різні дотепи про забаганки їхнього покровителя графа.

— Якщо арфіст обріже свою бороду,— казала вона,— то муситиме пришити її до биндн і берегти, щоб скоренько знову начепити, як де в світі зустріне знову графа, бо тільки борода здобула йому зичливість цього пана.

Всі почали наполягати, щоб вона з'ясувала свою дивацьку заяву. Тоді Філіна відповіла таке:

— Граф думає, коли артист і в житті грає свою роль і витримує характер, то це сприяє ілюзії. Ось тому і був він такий прихильний до педанта і вважав, що арфіст добре робить, коли носить свою фальшиву бороду не лише ввечері, на сцені, а й постійно, щодня, і дуже радів, що цей маскарад виглядав зовсім натурально.

Тимчасом як інші кепкували з графової помилки та з його дивацьких переконань, арфіст відкликав Вільгельма набік, попрощався з ним і слізно став прохати, щоб він зараз же відпустив його. Вільгельм умовляв його і запевняв, що скрізь буде його захищати, що ніхто не посміє жодної волосини торкнутися без його дозволу, не те що обрізати йому бороду.

Старий був дуже схвильований, в очах йому світився якийсь особливий вогник.

— Не те мене гонить від вас,— покликнув він.— Я давно вже нишком дорікаю собі, що залишаюсь біля вас. Я ніде не повинен гаятись, бо нещастя переслідує мене і шкодить тим, хто єднається зі мною. Бійтеся всього, якщо не відпустите мене, але не питайте ні про що. Я не належу собі, я не можу залишатись.

— А кому ж ти належиш? Хто може чинити таке на"-сильство над тобою?

— Мій пане, залиште мені мою жахливу таїну і пустіть мене! Помста, що мене переслідує, не від земного судді; я залежу від невблаганної долі. Я не можу залишитись, не смію!

— В такому стані, як оце зараз, я тебе, звісно, не пущу.

— Це було б великою зрадою до вас, мій доброчинцю, коли б я забарився. Я у вас безпечний, але зате ви в небезпеці. Ви не знаєте, кого плекаєте біля себе. Я грішний, але більш нещасний, ніж грішний. Моя присутність полохає щастя, і добрий вчинок стає безсилим, коли я наближаюсь. Я мушу весь час блукати і мандрувати, щоб не наздогнала мене біда моя, бо хоч вона і помалу за мною плентається, але дає себе знати, тільки-но я прихилю де голову па спочинок. Більшої вдячності я не можу до вас виявити, як тільки покинути вас.

— Чоловіче дивний! Ти так же мало можеш похитнути мою довіру до себе, як і надію, що я таки побачу тебе щасливим. Я не хочу знати таємниці твоїх забобонів, але хоч би ти й передчував дивні збіги або прикмети, то скажу тобі, щоб тебе втішити і підбадьорити: приєднайся до мого щастя, і ми тоді побачимо, котрий із геніїв сильніший, твій чорний чи мій білий.

Вільгельм скористався цією нагодою, щоб іще трохи його потішити, бо з деякого часу почав думати про свого супутника, як про людину, що випадково або фатально накликала на себе велику провину і тепер двигає всюди за собою важкий спогад про неї. Бо ще кілька днів тому Вільгельм підслухав його спів і добре запам'ятав такі рядки:

Для нього сяє сонця схід, Весь небокрай вогнем палає, І, розколовшись, синій небозвід На грішну голову його спадає.

Про що б старий не згадував, Вільгельм завжди мав сильний аргумент, усе вмів витлумачити і повернути на краще, а говорив так щиро, підбадьорливо, втішно, що старий сам наче оживав і зрікався своїх химер.

Розділ другий

Меліна сподівався влаштуватися зі своєю трупою в невеличкому, але заможному містечкові. Вони вже прибули до того місця, куди їх мали відвезти графські коні, і почали шукати інших фурманок їхати далі. Меліна перейняв на себе транспортні турботи і, звичайно, виявив себе страшенним скупердяєм. А Вільгельм, навпаки, почуваючи в кишені графинині прекрасні дукати, вважав, що має повне право вжити їх на веселі розваги, легко забувши про те, що він включив їх у свій блискучий баланс і послав про це хвалькуватий звіт своїй родині.

Його друг Шекспір, в якому він, на радість собі, впізнав свого тезка і від того ще більше полюбив своє ім'я "Віль: гельм", познайомив його з одним принцом, який марнував час поміж нікчемних, ба навіть лихих людей і, незважаючи на свою шляхетну натуру, бавився брутальними, простацькими, нерозумними розвагами, наче який парубіка. Аж надто припав йому до душі цей ідеал, з яким він міг порівняти свій теперішній стан, і тому вельми легко піддавався самоошуканству, до якого почував непереможний потяг.

Тепер йому треба було подумати й про одіж. Він вирішив, що для мандрівника вельми придатна річ буде ка-мізелька, поверх якої в разі потреби можна буде накинути короткий плащ. Довгі в'язані штани і черевики зі шнурівкою видалися йому наче створені для пішоходця. Потім він купив собі гарний шовковий шарф і зав'язував його спочатку ніби для того, щоб тепліше було, а шию, навпаки, звільнив від ярма стрічки і звелів пришити до сорочки кілька смуг серпанку, які, проте, вийшли заширокі і цілком набрали вигляду стародавніх комірців. Прекрасна шовкова краватка, Маріанина пам'ятка, була недбало приколота під мусліновими брижами. Круглий капелюх зі строкатою биндою та довгим пером доповнювали маскарад.

Жінки запевняли, що це вбрання надзвичайно йому личить.