Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 36

Свою довгу рясу він позатикав за пояс, щоб вільніше було йти, а інструмент залишив на возі і йшов поволеньки, опираючись на суковатий ціпок.

Діставшися не без труднації на вершину, вони одразу впізнали призначене для відпочинку місце біля прекрасних буків, що росли навкруги і давали холодок. Велика, трохи похила галявина так і вабила відпочити, обгороджена криничка ніби запрошувала втамувати спрагу, а на тім боці ущелини крізь лісисті хребти відкривався далекий, прекрасний і привабливий краєвид. По долинах розкинулись села і млини, по рівнинах — містечка, а нові гори, що височіли вдалині, замикаючи все наче в ніжну рамку, робили краєвид ще привабливішим.

Перші прибувці розсілися відпочивати в холодочку, розклали багаття і, співаючи, очікували решту товаришів, які незабаром теж надійшли. З величезним захопленням всі в один голос почали вихваляти місце, чудову погоду і невимовно прекрасний краєвид.

Розділ п'ятий

Коли часто між чотирьох стін вони весело пробавили не одну годину, то куди веселіше стало їм тут, де простір неба і краса місцевості, здавалось, очищали душу. Всі відчули себе ближче одне до одного, всі були б не від того, щоб у такому приємному куточку хоч усе життя пробути. Заздрили мисливцям, вуглярам, лісорубам, усім людям, що з фаху до таких блаженних місцин прикуті, а понад усе вихваляли життя циганського табору. Заздрили цим безтурботним людям, яким щасливе неробство дає можливість уживати чарівної краси природи; отож і раділи, що до певної міри уподібнились до них.

Тим часом жінки почали варити картоплю і виймати та готувати привезену з собою їжу. Кілька чавунців стояло вже біля вогню, всі купками посідали під кущами та деревами, їхня дивацька одіж та розмаїта зброя надавали їм чужинецького вигляду. Коні паслися осторонь, і якби сховати вози, то вигляд цієї невеличкої орди був би до повної ілюзії романтичний. Вільгельм ніколи ще не почував такого задоволення. Він уявляв себе ватажком якогось мандрівного табору, в такому ж дусі і розмовляв з кожним і якомога поетичніше змальовував чарівність моменту. Настрій товариства піднісся: їли, пили, веселились і раз у раз вигукували, що такої прекрасної хвилини вони ще зроду не зазнавали.

Але цього було їм замало. Молодим захотілось руху. Вільгельм і Лаерт схопили рапіри і почали театральні вправи. Вони хотіли показати двобій, в якому Гамлет і його супротивник зазнали такого трагічного кінця. Обидва приятелі були переконані, що в цій важливій сцені не можна абияк, незграбно тикати один одного шпагами, як це звичайно робиться в театрі; вони хотіли показати такий зразок двобою, щоб навіть потішити і знавців шер-мувального мистецтва. Навкруги їх утворилося коло, обидва шермували запально, обмірковано, цікавість глядачів зростала щохвилини.

Раптом у найближчих кущах гримнув постріл, а за ним другий, і всі злякано заметушились. Скоро вискочили озброєні грабіжники і кинулись до того місця, де паслися коні, недалечко від возів.

Жінки зчинили гвалт, а наші герої покинули рапіри, схопили пістолі, побігли до розбишак і гострими погрозами зажадали пояснення їхніх вчинків.

Коли їм лаконічно відповіли парою мушкетних пострілів, Вільгельм розрядив свого пістоля в кучерявого хлопа, що вже на возі розрізував мотузки пакунків. Він влучив добре, і той скотився додолу. Лаерт також не схибив, після чого обидва наші приятелі вихопили тесаки, але тут частина грабіжницької банди з галасом і прокльонами кинулась на них, вистрілила в них кілька разів і проти їх сміливості витягла блискучі шаблі. Наші молоді герої тримались хоробро. Вони кликали решту товаришів і підбадьорювали їх до загальної оборони. Але раптом у Вільгельма потемніло в очах і він втратив притомність. Поранений в груди коло лівої руки і приголомшений ударом, що розсік йому капелюха мало не до самого черепа, він упав непритомний і тільки вже потім, з розповідей, дізнався про нещасливий кінець нападу.

Коли він знову розплющив очі, то побачив, що опинився в найдивнішому становищі. Перше, що йому впало в очі, ніби крізь туман, який ще стояв перед очима, було Філі-нине обличчя, що схилилось над ним. Він почував себе кволим, і коли зробив рух, щоб підвестись, то відчув, що лежить на колінах у неї, але зараз же знову впав на нпх. Філіна сиділа на траві, ніжно притуливши до себе юнакову голову, що спочивала на її лоні, приготувавши в своїх обіймах, як могла, м'яке ложе. Міньйона з розкошланим, закривавленим волоссям клячала у нього в ногах, плачучи і обіймаючи їх.

Коли Вільгельм побачив своє закривавлене вбрання, він запитав, ледве спромігшись на голос, де він, що з ним та з іншими трапилось. Філіна попрохала його лежати спокійно, бо всі інші у безпеці, і, крім нього та Лаерта, нікого не поранено. Більше вона не хотіла сказати нічого і лише водно просила його — бути спокійним, бо його рани перев'язані з поквапом і абияк. Він простягнув руку до Міньйони і запитав, чому волосся у неї в крові, бо думав, що поранено і її.

Щоб його заспокоїти, Філіна розказала: це добросерде створіння, побачивши пораненого друга, аж сторопіло. Не знаючи, як утамувати кров, вона почала затуляти рану своїм розпущеним волоссям, але скоро мусила відмовитись від цієї марної спроби. Згодом рану перев'язали губкою і мохом, а Філіна дала ще й свою хусточку.

Вільгельм помітив, що Філіна сиділа, обпершись спиною в свій куфер, який був добре замкнений і нітрішеч-ки не пошкоджений. Він запитав, чи й інші так щасливо врятували своє збіжжя. У відповідь вона лише здвигнула плечима і поглянула на галявину, де скрізь валялися розламані ящики, порозбивані скрині, розрізані мішки і безліч дрібного манаття. На місці нікогісінько не було, і дивна група сиділа зовсім самотньо.

Вільгельм прознав більше навіть, ніж хотів: решта чоловіків, які в кожному разі могли поставити опір, ганебне злякалися: одні повтікали, а другі з жахом лише спостерігали страшну картину. Візників, що боронилися най-завзятіше через своїх коней, повалили додолу і пов'язали до одного, а тоді грабіжники вмить сплюндрували все і зрабували. Щойно минула небезпека для життя, як наші мандрівники почали оплакувати свої втрати і якомога швидше поспішилися до найближчого села, забравши з собою легко пораненого Лаерта і всі залишки свого майна. Арфіст поставив свій непошкоджений інструмент під дерево і пішов з іншими, щоб знайти лікаря і якнайшвидше прийти на поміч до свого доброчинця, якого покинули ледве живого.

Розділ шостий

Тим часом троє наших бідолашних мандрівців ще деякий час залишалися в своєму дивацькому становищі. Ніхто не квапився до них на допомогу. Надійшов вечір, утке й ніч ось-ось мала настати. Спокій Філінин став переходити в тривогу. Міньйона нетерпляче метушилась, і її неспокій зростав щохвилини. Нарешті, коли їх бажання здійснилися і вони побачили, що до них наближаються люди, їх охопив новий жах. Вони ясно чули тупіт коней якогось загону, що наближався до них дорогою, по якій і вони йшли вранці, і боялися, чи не збирається знову якась зграя непроханих гостей відвідати їх, щоб відібрати й рештки.

І як же вони зате були приємно здивовані, коли з кущів на білому коні виїхала дама в супроводі літнього пана і кількох вершників; за ними їхали конюхи, служники та загін гусарів.

Філіна, витріщивши очі при цьому з'явищі, хотіла кликати їх і просити прекрасну амазонку допомогти їм, але та сама вже звернула свій здивований погляд на цю дивну групу, повернула негайно коня, під'їхала до них і зупинилась. Вона швиденько запитала про пораненого, бо їй видалось надзвичайно дивним, що він лежить на колінах легковажної самаритянки.

— Це ваш чоловік? — запитала вона Філіну.

— Це тільки добрий друг,— відповіла вона тоном, який вельми не сподобався Вільгельмові.

Він втупився поглядом у ніжні, спокійні, співчутливі риси її обличчя, і йому видалось, що милішого і шляхетнішого обличчя він зроду в житті не бачив. Широкий чоловічий плащ ховав від нього її постать; вона, либонь, взяла його в когось із своїх супутників, щоб захиститись від прохолодного вечірнього вітру.

Тим часом ближче під'їхали й вершники. Декотрі позлізали з коней, те саме зробила й дама, яка щиро і співчутливо запитала про всі обставини біди, що спостигла мандрівників, а особливо про юнакові рани. Потім вона швидко повернулась і відійшла з літнім паном до екіпажів, що помалу в'їжджали на гору і зупинились на галявині.

Підійшовши до дверцят одної з карет, молода дама поговорила з приїжджими, після чого з карети вийшов кремезний чоловік, якого вона повела до пораненого героя. По скриньці, яку він ніс у руках, і по шкуратяній торбині з інструментами, одразу можна було впізнати, що то хірург. Його манери були скоріш грубі, ніж приємні, проте рука була вправна і допомога вчасна.

Він пильно оглянув рани і сказав, що особливої небезпеки немає. Рани можна перев'язати на місці, а тоді хворого треба одвезти до найближчого села.

А турботи молодої дами все збільшувались.

— Гляньте-но,— сказала вона, знову привівши старого добродія до хворого, до якого вона раз у раз підходила,— гляньте-но, як вони його скалічили. Аж жаль! Чи не через нас це часом?

Вільгельм чув ці слова, але не зрозумів їх. Вона стурбовано ходила біля нього і, здавалось, очей від нього не могла одірвати, хоч разом із тим і боялась порушити пристойність, коли його з великими зусиллями почали роздягати. Хірург саме розрізував лівий рукав, як до неї підійшов старий добродій і поважним тоном нагадав, що треба їхати далі. А Вільгельм дивився на даму і був так захоплений нею, що ледве й відчував, що з ним діється.

Тим часом Філіна встала, щоб поцілувати руку мостивій пані. Коли вони стояли поруч, то Вільгельм подумав, що ніколи не бачив такого контрасту, і Філіна ніколи ще не була перед ним у такому несприятливому світлі. Вона не повинна була, як йому здавалось, і близько підходити до цієї шляхетної істоти, а не то до неї торкатися.

Дама про щось розпитувала нишком Філіну. Нарешті звернулась до старого добродія, що байдуже стояв коло них, і сказала:

— Любий дядечку, чи не дозволите мені за ваш рахунок бути щедрою? — і вона негайно зняла свого плаща, видимо наміряючись віддати його пораненому, що був на-півроздягнений.

Вільгельм, що досі лежав нерухомо під її цілющим поглядом, був вражений красою її постаті, коли з неї спав плащ.