Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 38

Я не заспокоюся, доки ви будете зі мною, бо не знаю, чим зможу віддячити вам за ваші турботи. Віддайте мені мої речі, які ви врятували в своєму куфрі, приєднайтесь до решти трупи, найдіть собі іншу квартиру, прийміть мою подяку і золотого годинника на знак приязні, тільки залишіть мене. Ваша присутність турбує мене більше, ніж ви думаєте.

Вона засміялась йому в вічі, коли він закінчив.

— Ти дурень,— сказала вона йому,— і ніколи розумний не будеш. Я краще знаю, чого тобі треба, я залишусь і не рушуся навіть з місця. На вдячність мужчин я ніколи не сподівалась, отож так само і на твою, а коли я тебе люблю, то що тобі до цього?

Вона залишилась і вельми скоро втиснулась у довіру до пароха та його дружини, бо завжди була весела, кожному вміла щось подарувати, кожному сказати щось приємне і завжди робила по-своєму.

Вільгельм почував себе не погано. Хірург, людина хоч і не дуже тямуща, але не без глузду, поклався на природу, і пацієнт став скоро видужувати, бо палко прагнув якнайшвидше бути здоровим, щоб ретельно взятися до виконання своїх планів.

Йому не виходила з голови та пригода, що залишила в його душі незатертий слід, він уявляв, як із кущів виїжджає прекрасна амазонка, як наближається до нього, злізає з коня, походжає і клопочеться біля нього. Він бачив, як з плечей у неї спадає плащ, як її обличчя, постать зникають у сяйві. Всі його юнацькі мрії зійшлися в цьому образі. Йому здавалося, що тепер він побачив на власні очі шляхетну, героїчну Клорінду, знову пригадав хворого королевича, до постелі якого з тихим і скромним жалем наближається прекрасна принцеса.

— Чи не ширяють,— казав він іноді нишком сам до себе,— навколо нас у юності, наче в сні, картини майбутньої долі і чи не бачимо ми їх у передчуттях нашими невинними очима? Чи не сіє доля своєю рукою зародків того, що має з нами трапитись, чи не можна відчути наперед смак овочу, що його ми сподіваємось зірвати в прийдешньому?

Хворість давала Вільгельмові час тисячі разів передумувати такі сцени. Тисячі разів викликав він у пам'яті звук того солодкого голосу, і як заздрив він Філіні, що цілувала ту доброзичливу руку. Часто вся ця пригода здавалася йому сном, і він вважав би її за казку, якби плащ, залишений у нього, не переконував його, що то був таки справжній факт.

З найбільшою турботою про цей плащ було пов'язане в нього найпалкіше бажання зодягнути його. Щойно він спромігся встати, як накинув його на себе і цілий день боявся, щоб не сплямити або якимсь іншим робом не пошкодити його.

Розділ десятий

Лаерт відвідав свого друга. При тій бурхливій сварці, що зчинилася в заїзді, його не було, він лежав у горішній комірчині. Про свою втрату він зовсім не згадував і втішав себе звичним: "Що ж зробити!" Він розповідав розмаїті сміховинки про трупу, особливо про пані Меліну: вона, мов, оплакує смерть доньки лише тому, що не матиме тепер давньонімецького задоволення охрестити що одну Мехтильду. Що ж до її чоловіка, то виявилось, він мав таки чимало грошей, і та позичка, що він виманив у Вільгельма, була йому зовсім не потрібна, а тепер він має виїхати з першою поштовою каретою і вимагає од Вільгельма рекомендації до його приятеля, директора Зер-ло, у якого хоче влаштуватися, втерявши власне підприємство.

Міньйона вже кілька день, як зовсім притихла, і коли її почали розпитувати, що з нею, вона призналась, що звихнула праву руку.

— Сама винна, не будь така одчайдушна,— втрутилась Філіна і розповіла, як дівчина в сутичці вихопила свого ножа і, коли її друг опинився в небезпеці, сміливо кинулась на грабіжника, поки її не схопили за руку і не одіпх-нули геть. її лаяли, чому вона перше не сказала про це, але побачили, що вона боїться хірурга, який досі вважав її за хлопця. Все-таки ввих їй направили, і вона мусила носити руку у черезплічнику. Це завдало їй нових прикростей, бо вона тепер змушена була більшу частину турбот про свого друга передати Філіні, а ця вродлива грішниця заходилася ще завзятіше та уважніше коло нього.

Якось вранці, прокинувшись, Вільгельм побачив Філі-ну аж надто близько біля себе. Неспокійно спавши, він відкотився назад на своїй широкій постелі, Філіна розкинулася впоперек на другій половині ліжка. Вона, мабуть, читала в постелі і, читаючи, заснула. Книжка випала в неї з рук, вона похилилась навзнак, головою притулившись йому до грудей, на які хвилями розсипалось її біляве розпущене волосся. Нелад у сні робив її принаднішою, ніж усякі штучні засоби. Тиха дитяча усмішка блукала на її устах. Він деякий час дивився на неї, здається, сам собі дорікаючи за те задоволення, що відчував, милуючись нею, і ми не знаємо, чи він за те благословляв чи лаяв своє становище, яке зобов'язувало його бути спокійним і поміркованим. Довго він так дивився на неї, аж поки вона не заворушилась. Тоді потихеньку заплющив очі, але не міг втриматись і позирав крізь примружені вії. Нарешті вона прокинулась, причепурилась і вийшла запитати про сніданок.

Потроху всі артисти побували у Вільгельма, вимагаючи від нього нечемно, а дехто й нахабно, рекомендацій і грошей на дорогу, і отримували їх, хоч і проти Філіниної волі. Надаремне доводила вона своєму другові, що єгер і їм залишив значну суму і що його лише дурять. Навпаки, це довело їх до міцної сварки, і Вільгельм остаточно зажадав, щоб вона негайно приєдналась до решти трупи і спробувала щастя у Зерло.

Вона лише на хвилинку втратила розважливість, а тоді схаменулась і крикнула:

— Ех, якби коло мене знову був мій білявчик, то наплювала б я на вас усіх.

Вона мала на увазі Фрідріха, який зник під час нападу і більше не з'являвся.

Другого дня вранці Міньйона принесла Вільгельмові звістку, що Філіна виїхала вночі; в сусідній кімнаті вона поскладала в порядку все, що йому належало. Він зразу відчув її відсутність, бо втеряв у ній вірну доглядачку, веселу співрозмовницю. Він уже не звик бути самотнім. Але Міньйона скоро заповнила цю прогалину.

Відтоді, як легковажна красуня оточила пораненого своїми приязними турботами, дівчинка якось віддалялась од усіх, стала мовчазна, замкнулась сама в собі; але тепер, коли перед нею відкрилось вільне поле діяльності, вона уважно, з любов'ю виступила вперед, ревно і весело стала йому слугувати і розважати його.

Розділ одинадцятий

Вільгельм швидко став видужувати і за кілька день сподівався вирушити в дорогу. Він уже тепер не хотів валандатись без плану,— ні, кожний крок на його майбутнім життєвім шляху мав бути доцільним. Найперше він хотів знайти своїх доброчинців, щоб скласти їм подяку, потім заїхати до свого друга директора, щоб влаштувати якнайкраще бідолашну трупу, а водночас відвідати і торгових клієнтів, до яких мав листи, і виконати доручені йому справи. Він сподівався, що йому пощастить і в майбутньому так, як щастило досі, і в нього буде ще добра нагода через якийсь вдалий ґешефт повернути втрату і поповнити недостачу в своїй касі.

Бажання знову побачити свою рятівницю росло з кожним днем. Щоб визначити свій маршрут, він звернувся за порадою до священика, що був непоганим знавцем географії і статистики і мав добру збірку книжок та май. Почали шукати місце, де шляхетна родина опоселилась на час війни, розшукували відомості і про них самих, однак місця такого не знайшли в жодній географії, ні на жодній мапі, а генеалогічні довідники нічого не говорили про таку родину. Вільгельм стривожився, а коли голосно висловив свою прикрість, то арфіст відкрив йому ось що: він має підставу думати, що єгер з якоїсь-то причини затаїв їх справжнє ім'я.

Вільгельм, який тепер вважав себе мало не поблизу красуні, сподівався добути деякі вісті про неї, пославши на вивідку арфіста, але й ця надія завела. Хоч як старий намагався що-небудь прознати, він не натрапив на жоден слід. Бо недавно у цій місцевості відбувалися часті і непередбачені марші та пересування військ, отож ніхто не звернув особливої уваги на невеличку групу мандрівців, і посланець, з остраху, щоб його часом не визнали за шпигуна-єврея, мусив вернутися і з'явився до свого папа і друга без оливкової гілки. Він докладно розповів, як виконував доручення, щоб відхилити від себе підозру в недбальстві, і всіляко намагався злагоднити Вільгельмів смуток. Потім пригадав усе, про що довідався від єгеря, висловив кілька здогадів, звідкіль вийшла на яв одна обставина, яка дала можливість Вільгельмові вияснити деякі загадкові слова зниклої красуні.

Річ у тім, що розбишацька банда чигала не на мандрівну трупу, а саме на оте панство, в якого вони могли не без підстав сподіватися і великих грошей та коштовностей і про мандрівку якого вони мали докладні відомості. Не знали тільки, кому приписати грабунок, якомусь волонтерному загонові, чи мародерам, чи звичайним розбишакам. Але досить того, що, на щастя значного і багатого каравану, першими прибули на місце незначні і бідні люди і перейняли на себе удар, приготовлений для інших. Ось до чого стосувалися слова молодої дами, які Вільгельм добре запам'ятав. І коли він тепер міг бути задоволений і щасливий, що передбачливий геній визначив його в °фіру" Щоб урятувати таку досконалу смертну, то був також і близький до розпачу, бо втеряв усяку надію знову її віднайти, знову побачити її хоч на мить. Що його особливо схвилювало, то це схожість, яку він, здавалось, відкрив поміж графинею і прекрасною незнайомкою. Вони були подібні одна до одної, як лише можуть бути подібні рідні сестри, з яких і не вгадаєш, котра старша, а котра молодша, бо вони наче близнючки.

Згадка про любу графиню була йому безмежно солодка. Він надто любив викликати в пам'яті її образ. Тільки тепер виступав поміж ними образ шляхетної амазонки, одне видиво змінялося другим, і він був неспроможний втримати їх обидва в своїй душі.

Але як здивувався він, коли побачив, що й почерки їхні схожі! Бо в ньоіо в записничку збереглася написана рукою графині чудова пісенька, а в плащі він знайшов цидулку, в якій з ніжною турботою запитувано про дядькове здоров'я.

Вільгельм був певен, що цидулка написана рукою його рятівниці, що писалася вопа під час мандрівки десь у заїзді, а послана була з одної кімнати в другу, і, отримавши її, дядько сховав у кишеню. Він тримав перед собою обидва писання, і, коли гарно виведені графинею букви дуже йому подобались, то він вбачав у схожих, але вільніших лініях незнайомки якусь плинну гармонію.