Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 37

Вона підійшла до нього ближче і легенько вкрила його, і коли він хотів розтулити уста, щоб сказати кілька слів подяки, живе враження її присутності так дивно вплинуло на його збурені почуття, що йому нараз видалось, ніби голова її оточена промінням, а навколо всієї постаті шириться яскраве світло. Хірург саме тоді боляче штрикнув його, наміряючись вийняти кулю, що сиділа в рані. Свята зникла з його очей, бо він зомлів, а коли знову опритомнів, то вершники, карета, красуня і весь її почет уже зникли.

Розділ сьомий

Коли наш друг був перев'язаний і зодягнутий, хірург поспішився поїхати, і саме тоді прийшов арфіст і кілька селян. Вони похапцем змайстрували з нарубаних гілляк ноші, переплели хворостохм, положили на них пораненого і під проводом єгеря, якого залишили проїжджі, обережно понесли з гори додолу. Арфіст тихо й замислено ніс свій непошкоджений інструмент, кілька селян тягли Філінині пожитки, а сама вона пленталася з клунком позаду. Міньйона то забігала вперед, то вбік у ліс та кущі й сумно споглядала на свого хворого захисника.

А він, обгорнутий теплим плащем, спокійно лежав на ношах. Здавалося, ніби електричне тепло переходило в нього з тонкої шерсті плаща,— одне слово, він почував себе в найблаженнішому стані. Прекрасна володарка плаща справила на нього сильне враження. Він немов бачив перед собою, як спадає плащ з її плечей, бачив її най-шляхетнішу постать, осяяну промінням, і душею линув крізь ліси і гори за зниклою красунею.

Вже зовсім уночі прибули вони до заїзду, де зупинилась і вся трупа, яка розпачливо оплакувала свою неповоротну втрату. Єдина маленька кімната в заїзді була напхом напхана людьми. Одні лежали на соломі, одні на ослонах, інші притулились за грубкою, а пані Меліна боязко чекала в сусідній кімнатці пологів. Ляк прискорив їх, а від господині, недосвідченої молодички, чи й можна було сподіватися доброї допомоги.

Коли нові прибувці зажадали, щоб їх пустили до хати, знялося загальне ремство. Всі зарепетували, що лише з Вільгельмової поради і за його керівництвом вони поїхали цим небезпечним шляхом і попали в таку халепу. Всю провину за нещасливий кінець звернули на нього, не хотіли й на поріг його пускати і вимагали, щоб він шукав собі місця деінде. Філіну зустріли ще гірше, арфістові і Міньйоні також перепало.

Єгер, якому його прекрасна пані наказала подбати про залишених, не довго терпів їхні суперечки. Він накинувся на них з лайками та погрозами, наказав потіснитись і звільнити прибувцям місце. Почали влаштовуватись наново. Вільгельмові він звільнив місце на столі, якого відсунув у куток. Філіна звеліла поставити поруч свого куфра і сіла на нього. Кожен скулився, як лише міг, а єгер пішов подивитися, чи не знайде кращого помешкання для подружжя.

Ледве він вийшов, як незадоволення внбухло зпову і докори посипались один за одним. Кожний розповідав з перебільшенням про свої втрати. Всі паплюжили відвагу, через яку так багато втеряли, навіть одверто раділи з того, що нашого друга поранено, кпилися з Філіни і мало не за злочин мали спосіб, в який вона врятувала свій куферик. З різних ущипливих натяків і гострих примовок можна було прийти до висновку, що вона під час нападу і грабунку запобігла ласки у ватажка банди і хто зна, як догодила йому, що домоглася врятувати свого куфра. Вона нібито і зникла з ним на якусь часинку невідомо куди. Філіна нічого не відповідала і лише брязкала великими защіпками свого куфра, щоб упевнити своїх заздрісників у тому, що таки він цілий, і посилити розпач трупи своїм власним щастям.

Розділ восьмий

Хоч Вільгельм, втерявши багато крові, став дуже кволий, а поява благодійного янгола зробила його тихим і сумирним, проте він врешті не міг стримати досади, слухаючи жорстокі і несправедливі докори, що знову посипались на нього від товаришів, які скористалися з його мовчання та безпорадного становища. Він таки відчув у собі досить сили підвестися і показати, як негідно вони поводяться, турбуючи так свого друга і керівника. Він ледве спромігся підвести свою забинтовану голову, сперся об стіну і так почав говорити:

— Лише біль, який кожен з вас почуває від своєї втрати, може виправдати вас, що ви, замість пожаліти мене в таку хвилину, ображаєте і повстаєте проти мене, відштовхуєте від себе, і то саме тоді, коли я вперше мав би право сподіватися від вас допомоги. За послуги, які я вам зробив, за мої доброчинства я вважав, що був досить винагороджений вашою вдячністю, вашою приязню. Не змушуйте ж мене, не спонукуйте озиратися назад і пригадувати, що я зробив для вас. Ці розрахунки вельми болючі для мене. Випадок привів мене до вас, обставини і внутрішній нахил втримали коло вас. Я брав участь і в вашій праці, і в ваших розвагах, мої невеличкі знання були до ваших послуг. Коли ви покладаєте на мене таку гірку провину за нещастя, що спостигло вас, то не забувайте, що перша пропозиція вибрати цей шлях виходила від сторонніх людей, що ви всі її обмірковували і всі ра-оом, а також і я, схвалили. Якби наша мандрівка закінчилася щасливо, то кожен хвалився б, що то він перший порадив такий добрий шлях, що то завдяки йому їхали так весело; він радо згадував би наші наради і використане право голосу. А тепер ви лише на мене одного скидаєте всю вину. Я б і взяв її на себе, коли б чисте сумління не виправдувало мене, ба навіть коли б я не міг послатись на самих вас. Як маєте що казати проти мене, то кажіть до пуття, і я знатиму, як захищатись. А як не маєте ґрунтовних доводів, то мовчіть і дайте мені спокій, який мені так зараз потрібен.

Але замість відповіді дівчата знову почали плакати і бідкатись, докладно розповідаючи про свої втрати. Меліна як із шкури не вискакував, бо він, звісно, постраждав найгірше, може, навіть більше, ніж усі думали.

Мов навісний, гасав він по тісній кімнаті, бився головою об стіни, проклинав і лаявся найнепристойніше. А коли саме в той час із комірчини вийшла господиня і сповістила, що його дружина породила неживу дитину, він дозволив собі найгостріші вихватки, а з ним одностайне і всі почали вити, кричати, лементувати, перебиваючи одне одного.

Вільгельм, щиро співчуваючи їхньому горю, але і вельми прикро вражений їх ницою вдачею, хоч і який був слабий тілом, а проте відчув, що зміцнів на душевній силі.

— Здається мені,— вигукнув він,— що ви гідні таки зневаги, хоч би якого співчуття були варті. Ніяке нещастя не дає нам права докоряти невинному. Якщо і моя частка вини є в цьому хибному крокові, то й я потерпів також. Я лежу поранений, і коли трупа дещо втеряла, то я втеряв більше за всіх. Все, що зрабовано з гардероба, що пропало з декорацій, було моє, бо ви ж, добродію Меліно, нічого мені ще не заплатили, і я заявляю, що дарую вам цей борг.

— Легко дарувати те,— скрикнув Меліна,— чого вже ніколи не повернеш. Гроші для вас лежали в куфрі моєї дружини, і ви винні в тому, що вони пропали. Е... та коли б тільки це!..— і він почав знову тупотіти ногами, лаятись, репетувати.

Кожен згадав тепер чудові вбрання з графського гардероба, запонки, годинники, табакерки, капелюхи, які Меліна так спритно вимантачив у камердинера. Кожен згадав і свої втрати, хоч і далеко не такі цінні. Всі прикро спо-зирали на Філінин куфер і натякали Вільгельмові, що він таки не прогадав, злигавшися з цією красунею, бо завдяки її щастю врятував і свої манатки.

— Невже ви думаєте,— покликнув нарешті Вільгельм,— що я буду триматися за своє, поки ви будете скніти в злиднях? Хіба мені вперше чесно ділитися з вами в нужді? Відімкніть куфра, і, що там моє, я віддаю на загальні потреби!

— Це мій куфер,— сказала Філіна,— і я відімкну його тоді, коли схочу. За ваших пару лахів, які я зберегла вам, не бозна-скільки вторгуєш, хоч би ви продали їх найчес-нішим жидкам. Подумайте лише про себе, що буде коштувати ваше лікування, що може статися з вами на чужині.

— Ви, Філіно,— мовив на те Вільгельм,— нічого не залишайте для мене, навіть і дещиця може напочатку дати порятунок. Кожна людина має багато засобів допомогти друзям, і не конче це мусять бути дзвінкі гроші. Все, що в мене є, треба віддати цим бідолахам, які, схаменувшись, напевне, розкаються у своїй теперішній поведінці. Так,— вів він далі,— я почуваю ваші потреби і все, що зможу, зроблю для вас. Подаруйте мені знову вашу довіру, заспокойтеся хоч на хвилину, прийміть те, що я вам обіцяю. Хто від імені всіх хоче взяти з мене таку обіцянку?

Тут він простягнув свою руку і покликнув:

— Я обіцяю не раніше піти від вас, не раніше розлучитися з вами, поки кожний з вас не поверне своєї шкоди вдвічі або втричі, поки ви зовсім не забудете про теперішнє скрутне становище, з чиєї б вини це не трапилось, поки воно не зміниться для вас на краще.

Він усе ще тримав простягнуту руку, але ніхто не хотів її прийняти.

— Я вам ще раз обіцяю! — скрикнув він, прихилившись спиною до подушки.

Всі мовчали. ВОНИ були засоромлені, але не втішені, лише Філіна, сидячи на своєму куферику, лузгала горіхи, які знайшла у себе в кишені.

Розділ дев'ятий

Єгер вернувся з кількома людьми, щоб забрати пораненого. Він попросив місцевого пароха прийняти до себе молоде подружжя. Винесли Філінин куфер, за яким ішла й сама вона з незалежним виглядом, а Міньйона бігла попереду. Коли хворого принесли до парохового дому, йому приготували широке шлюбне ліжко, що віддавна вже правило за постіль для шанованих гостей. Тут лише помітили, що Вільгельмові рани відкрилися і сильно кривавляться. Треба було потурбуватись про нову перев'язку. У хворого почалась гарячка. Філіна дбайливо доглядала його, а коли її перемагала втома, то заступав арфіст. Міньйона, твердий намір взявши чувати біля Вільгельма, заснула в кутку.

Вранці, трохи відпочивши, Вільгельм довідався від єгеря, що панове, які вчора так йому допомогли, недавно покинули свої маєтки, щоб уникнути воєнних небезпек і десь перебути у спокійному місці, поки не замиряться. Він сказав, як звати старого пана і його небогу, назвав і місце, куди вони поїхали, і пояснив Вільгельмові, що панночка наказала йому турбуватися про залишених.

Прийшов лікар і, своїм приходом перебивши подяки, в яких Вільгельм розсипався перед єгерем, докладно описав усі рани і запевнив, що вони легко загояться, якщо пацієнт буде тихо і терпеливо лежати.

Коли єгер від'їхав, Філіна сказала, що він залишив їй гаманець з двадцятьма луїдорами, вгобзив пароха за помешкання, а також залишив йому гроші хірургові па лікування, її без сумніву вважають за Вільгельмову дружину, вона так і поводить себе при ньому і ніколи не дозволить, щоб він шукав собі іншої доглядачки.

— Філіно,—сказав Вільгельм,— у тій біді, що з нами трапилась, я багато в чому вам зобов'язаний і не хотів би збільшувати свій борг перед вами.