Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 39

Особливого змісту цидулка не мала, та вже самі обриси літер, здавалося йому, підносили його, як раніше присутність красуні. Його охопила мрійна туга, і як же відповідала таким настроям пісня, що саме тої ХВИЛИНИ арфіст і Міньйона зворушливо заспівали вільним дуетом:

Хто знав журбу, збагне, Як я страждаю. На самоті мене Турбота крає.

Броджу я день за днем Зеленим гаєм. Той, хто любив мене, В світах блукає.

Душа моя вогнем Горить з одчаю. Хто знав журбу, збагне, Як я страждаю.

Розділ дванадцятий

Лагідний поклик доброго охоронця-духа замість того, щоб вивести нашого приятеля на певну дорогу, лише збільшував його тривогу, яку він почував уже передше. Таємний жар вступив у його жили. Виразні і невиразні образи мінялися в його душі і викликали безмежне прагнення. То бажалося йому мати коня, то крила, а що він вважав за неможливе тут залишатися далі, то й замислився тепер, куди ж йому їхати.

Нитки його долі так по-чудернацькому сплелися; він хотів, щоб цей дивний вузол був уже розв'язаний або розрубаний. Часто, почувши, як чвалає кінь або торохтить бричка, він квапливо визирав у вікно в надії, чи то часом не його хто шукає і хоч, може, випадково принесе йому новішу, певність, радість. Він собі вигадував різні пригоди, буцім його друг Вернер приїжджає сюди і вражає звісткою, що ніби має прибути Маріана. Кожного разу звук поштової сурми хвилював його. Він чекав, що Меліна сповістить його про свою долю, а найдужче, чи не вернувся єгер з запрошенням від укоханої красуні.

Та, на жаль, не трапилось нічого, і він мусив, нарешті, залишатися сам із собою, але, переглядаючи знову своє минуле, звернув увагу на одну обставину, і що більше її розглядав та обмірковував, то вона ставала йому все огидніша і нестерпніша. Це було його жалюгідне намагання верховодити, про яке він і згадати не міг без прикрості. Бо хоч він зразу ж увечері того злощасного дня майже виправдався перед трупою, то сам перед собою не міг заперечити своєї провини. А в хвилини іпохондрії навіть приписував собі всю вину за той випадок.

Наші чесноти, як і хиби, під впливом себелюбства іноді здаються значно більшими, ніж насправді. Він викликав довіру до себе, підкорив собі волю решти і пішов уперед, поклавшись на свою недосвідчену звагу. їх спіткала небезпека, міцніша за них. Голосні і тихі докори мучили його, і коли він пообіцяв зведеній на манівці трупі після їхніх дошкульних втрат не покидати її, поки він не компенсує цих втрат з верхом, то тепер лаяв себе за те, що нерозважно взяв на свої плечі загальну біду, яка спостигла всіх однаково. То він докоряв собі, що під тиском напруженого моменту дав таку обіцянку, то знову почував, що, простягнувши щиросердо руку, якої ніхто не захотів прийняти, він зробив лише простісіньку формальність проти обітниці свого серця. Він обмірковував засоби, як бути для них корисним і доброчинним, і вишукував усі причини, щоб прискорити свій від'їзд до Зерло. Він спакував свої речі і, не чекаючи на повне видужання, не послухавши парохових і лікаревих порад, в дивному товаристві Міньйони і старого арфіста поквапився втекти від байдикування, в якому так довго тримала його доля.

Розділ тринадцятий

Зерло зустрів його з відкритими обіймами, покликнувши:

— Кого я бачу? Чи то справді ви? Та ви ж мало або скорше зовсім не змінились. Чи ваша любов до най-шляхетпішого мистецтва така само жива й міцна? Я так радію з вашого приїзду, що навіть не відчуваю і недовіри, яку ваші останні листи в мені викликали.

Вільгельм вражено попрохав його з'ясувати свої слова.

— Ви,— мовив Зерло,— поставились до мене не як давній друг. Ви трактуєте мене, наче якогось вельможного пана, що йому можна рекомендувати непотрібних людей. Адже ж наша доля залежить від того, що про нас думає публіка, і я боюся, що вашого добродія Меліну і компанію навряд чи публіка зустріне доброзичливо.

Вільгельм хотів сказати дещо на їхню користь, та Зер-ло почав так немилосердно шпетити їх, що наш друг дуже зрадів, коли до кімнати ввійшла якась жінка і розмова обірвалась. Це була Зерлова сестра Аврелія, з якою він і познайомив свого друга. Вона поставилась до Вільгельма вельми привітно, і розмова з нею була така приємна, що він навіть і не помітив виразної познаки жури, що робив її розумне обличчя особливо інтересним.

Вперше після довгого часу Вільгельм опинився знову в своїй стихії. Раніше йому важко було знайти доброзичливих слухачів для своїх розмов, тепер же він мав щастя говорити з артистами і знавцями справи, що не лише цілком розуміли його, але могли дати повчальні відповіді. З якою швидкістю обмірковували вони найновіші п'єси! Як впевнено робили висновки! Як вони вміли схопити думку публіки і оцінити її! Як швидко вміли порозумітися одне з одним!

Розмова тепер мусила неодмінно торкнутися і Шекспіра, улюбленого Вільгельмом письменника. Він висловив певну надію, що ті чудесні п'єси створять епоху в Німеччині, і негайно завів розмову про "Гамлета", який так захопив його.

Зерло запевняв, що він давно поставив би цю п'єсу, якби можна було, і що сам він залюбки взяв би роль Полонія. Потім додав усміхаючись:

— І Офелію легко знайшли б, якби тільки мали принца.

Вільгельм не помітив, що Аврелії, здається, не сподобався братів жарт. Навпаки, він, за своєю звичкою, став широко і повчально розводитись про те, в якому б дусі заграв Гамлета. Він докладно сформулював їм свої висновки, що до них, як ми вже бачили, прийшов раніше, і з усієї сили захищав свою думку, хоч Зерло і висував проти цієї гіпотези різні сумніви.

— Ну, гаразд,— сказав нарешті той,— хай буде по-вашому. Що ви тоді далі цим з'ясуєте?

— Багато, все,— сказав Вільгельм.— Уявіть собі тільки принца, як я вам його описав. Батько його несподівано вмирає. Шанолюбство і владолюбство — це не ті пристрасті, якими він захоплюється. Він звик бути сином короля.

Але Тепер уперше МуСИТЬ ПРИДИВИТИСЯ ДО ВІДСТаНІ, Щ)

ділить короля від підданих. Королівська влада була не спадкова, проте, якби довше жив батько, то в його єдиного сина зміцніли б шанси на корону і збільшилася б надія отримати її. А тепер він бачить, що дядько його, незважаючи на явні обіцянки, чи не назавжди усунув його від влади. Він тепер відчуває, що такий бідний на ласку, на маєтки, такий чужий до того, що з юності звик розглядати, як свою власність. Звідсіль уперше в його душі зароджується смуток. Він почуває, що важить тепер не більше, як звичайний дворянин, а то й менше. Він вдає з себе слугу кожного, він не чемний, не поблажливий,— ні, він занедбаний злидар.

На своє попереднє становище він дивиться, як на зниклу мрію. Надаремне дядько хоче його підбадьорити, показати його становище з іншої точки зору. Почуття своєї нікчемності його не покидає.

Друга недоля, що спостигла його, поранила його ще глибше, зігнула ще більше — це заміжжя матері. У нього, вірного і ніжного сина, після батькової смерті залишалася ще мати; він сподівався, що вкупі зі шляхетною матір'ю буде шанувати героїчний образ того великого небіжчика. Але він теряє і матір, і це гірше, якби навіть смерть зра-бувала її в нього. Надійний образ, що створюється у добрих дітей про своїх батьків, зник. Від мертвих — жодної допомоги, а від живих — підтримки. Вона жінка, і загальна вада жіночої статі — слабкість — властива і їй.

Тепер лише він почуває, що зовсім прибитий, що зовсім осиротів, і жодне в світі щастя не може замінити йому того, що він втеряв. Не сумовитий, не похмурий з природи, ніс він сум і похмурість, як важкий тягар. Таким ми його бачимо, коли він з'являється на сцені. Я не думаю, що вношу в п'єсу щось своє або перебільшую хоч одну рисочку.

Зерло подивився на свою сестру і сказав:

— А що, хіба не так я описав нашого друга? Він добре почав і багато ще нам розповість, щоб нас умовити.

Вільгельм заприсягнувся на всіх святих, що не хоче їх умовляти, а хоче переконати, і просив лише хвилинку терпіння.

— Уявіть собі гарненько цього юнака, цього королевича, вдумайтесь в його становище, а тоді простежте за ним, коли він прознає, що з'являється тінь його батька, постійте з ним у ту моторошну ніч, коли цей поважний дух з'являється перед ним. Неймовірний жах охоплює його. Він говорить до привида, бачить, як той киває, йде за ним, слухає страшне обвинувачення проти дядька, що лунає в його вухах, кличе до помсти, проймає його раз у раз проханням: "Пам'ятай про мене!"

І коли привид зник, кого ми бачимо перед собою? Юного героя, що горить помстою? Природного короля, який почуває себе щасливим, що має можливість зажадати від узурпатора свою корону? Аж ніяк! Здивування і смуток охоплюють самотника, він зненавиджує своїх лиходіїв з лагідними посмішками. Присягається не забувати небіжчика, кінчає значущим зітханням: "Звихнувся час, лихо мені, народженому для того, щоб його вправляти!"

В цих словах, думаю я, лежить ключ до Гамлетової поведінки, і мені ясно, що хотів Шекспір змалювати: великий подвиг, що вкладений в душу, якій несила його виконати. В цьому дусі, по-моєму, і розроблено всю п'єсу. Тут дуб посаджено в коштовний посуд, в якому зростати може тільки ніжна квітка. Коріння розпирає його, вія знищується.

Ця прекрасна, чиста, шляхетна, високоморальна істота, без душевної сили, котра тільки й робить героя, гине під тягарем, якого не подужає нести і не може скинути. Кожен обов'язок для нього священний, але цей занадто важкий. Від нього вимагають неможливого, не самого в собі неможливого, а такого, що неможливе для нього. Як він борсається, кидається на всі боки, лякається, то йде вперед, то назад, йому щось нагадують, то він сам згадує і нарешті майже забуває свою мету, але від цього вже не веселішає.

Розділ чотирнадцятий

Розмова обірвалась, коли до кімнати ввійшло кілька осіб. Це були віртуози, які раз на тиждень збирались у Зерло на маленький концерт. Він дуже кохався в музиці і запевняв, що без цього артист ніколи не збагне і не відчує свого мистецтва. Як наші рухи стають значно легші і зграбніші, коли їх супроводить і скеровує мелодія, так і артист ніби повинен у думці скомпонувати свою роль, щоб не торохтіти її одноманітно на свій лад і кшталт, а виконувати з відповідною зміною такту і міри.

Аврелія, здавалось, мало цікавилася всім, що відбувалось, навпаки, вона вивела, нарешті, нашого друга в сусідню кімнату і, підійшовши до вікна та глянувши на зоряне небо, мовила до нього:

— Ви ще багато повинні розказати нам про "Гамлета", я не хочу забігати наперед, я бажаю, щоб і мій брат вислухав усе, що ви маєте розповісти, але тим часом хотіла б почути ваші думки про Офелію.

— Про неї небагато можна сказ'ати,— мовив Вільгельм,— бо її характер змальовано в кількох майстерних рисах.