Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 40

Вся її істота сповнена достиглої солодкої чутливості, її прихильність до принца, на руку якого вона мала надію, така щира, добре серце так уповні віддається своїм прагненням, що і батько, і брат — обидва бояться, обидва просто і без сорому застерігають її. Пристойність, як легкий серпанок на її грудях, не може приховати рухів її серця. її уява палає, тиха скромність дихає любовною жагою, і хай тільки послужлива богиня — випадковість — струсне дерево, і овоч упаде зразу.

— А тоді,— мовила Аврелія,— коли вона побачила, що її покинуто, відштовхнуто, зневажено, коли в душі її божевільного коханця все найвище повергнуто в безодню, і він, замість солодкого келиха кохання, підносить їй гірку чару страждань...

— Серце її розбивається,— підхопив Вільгельм,— все її існування зрушується в самих підпорах, батькова смерть вривається як буря, і прекрасна будова падає в руїнах.

Вільгельм не помітив, з яким виразом Аврелія вимовила останні слова. Скерувавши увагу тільки на художній твір, на його досконалість і єдність, він і гадки не мав, що Аврелія переживає свою трагедію, що ці драматичні силуети розбуркали в ній власний глибокий біль.

Аврелія довго стояла, обхопивши голову руками, звернувши до неба очі, повні сліз. Нарешті, не маючи сили довше стримувати свій прихований біль, вона схопила за руки свого друга, що стояв здивовано перед нею, і заволала:

— Простіть, простіть знівеченому серцеві! Ця компанія зв'язує, гнітить мене, я мушу критись від мого немилосердного брата. Тепер ваша присутність ровв'язала всі вузли. Мій друже! — вела вона далі.— Всього лиш кілька хвилин, як ми знайомі, а ви стали вже моїм сповіріш-ком.— Вона ледве могла вимовити ці слова і схилилась йому на плече.— Не думайте поганого про мене,— сказала вона, схлипуючи,— що я вам так швидко відкрилась, що я так розкисла перед вами. Будьте, залиштесь моїм другом, я цього заслуговую.

Він, як міг, щиро її умовляв — надаремне! Сльози текли і глушили її слова.

Тут увійшов Зерло, вельми небажаний цю мить, і зовсім несподівано Філіна, яку він вів за руку.

— Ось вам ваш .друг,— сказав він до неї,— він радий буде вас привітати.

— Як! — покликнув здивовано Вільгельм.— Ви тутечки?

Вона скромно й статечно підійшла до нього, поздоровкалась і стала вихваляти Зерлову добрість, який прийняв її без жодних заслуг у свою прекрасну трупу, лише в надії, що вона вимуштрується. При тому привітно кланялась Вільгельмові, однак звіддалеку.

Але ця нещирість тривала недовго, лише доти, поки вони не залишились на самоті. Бо коли Аврелія вийшла, щоб приховати свій смуток, а Зерло кудись покликали, Філіна передусім прихопилась до дверей, аби впевнитись, що вони справді вийшли, тоді, наче божевільна, почала гопцювати по кімнаті, сіла на підлогу і мало не заходилася з реготу, потім схопилася, почала ластитись до нашого друга, надзвичайно радіючи, що ось яка вона розумна, забігла наперед, розвідала обставини і зуміла вже тут примоститися.

— Тут розваг не бракує,— сказала вона,— а це саме те, що мені до вподоби. Аврелія мала шури-мури з якимось дворянчиком, непоганою, здається, людиною, я й сама б не від того, щоб хоч разочок з ним побачитись. Він їй залишив гостинчика, якщо не помиляюсь. Тут бігає хлопчина років трьох, гарний як сонечко. Татусь був, мабуть, красунчик. Я взагалі терпіти не можу дітей, але цей хлопчина такий милий. Я вже все вирахувала: смерть її чоловіка, нове знайомство, вік дитини — все збігається до цяти. Тепер її миленький пішов своїм шляхом; вже з рік, як нема про нього звістки. Тому вона аж не тямиться. Дурена! Брат має одну танцюристочку з трупи, за якою упадає, потім одну артисточку, з якою в близьких стосунках, а в місті ще кілька панійок, до яких халявки сма лить, а тепер ще я на черзі у нього в списочку. Дурень! Про решту ти почуєш завтра. А тепер .ще слівце про знайому тобі Філіну, справжню дурепищу, яка закохалася в тебе.

Вона присягалася, що це правда, і водночас божилася, що тільки пожартувала. Вона притьмом прохала Вільгельма закохатися в Аврелію.

— От тоді буде справжня гонитва: Аврелія за своїм зрадником, ти за нею, я за тобою, а братик за мною. Коли це не дасть мені розваги хоч на півроку, хай я помру на першому епізоді, який відбудеться в цьому аж вчетверо сплетеному романі.

Філіна благала його не псувати її витівки і виявити до неї хоч стільки пошани, скільки вона заслуговує своєю поведінкою на людях.

Розділ п'ятнадцятий

Вранці другого дня Вільгельм пішов одвідати мадам Меліну. Він не застав її дома, запитав про інших членів мандрівного товариства і довідався, що Філіна запросила їх на сніданок. З цікавості пішов і він туди і побачив, що всі вельми підбадьорені і втішені. Хитруха зібрала їх, почастувала шоколадом і дала їм зрозуміти, що не все ще втрачено, що вона, ніби маючи на директора вплив, пе реконає його, як йому вигідно прийняти до своєї трупи таких досвідчених артистів. Вони уважно її слухали, жлуктали шоколад філіжанку за філіжанкою, вбачали в ній зовсім непогану дівчину і ладні були говорити про неї якнайкраще.

— Ви гадаєте,— запитав Вільгельм, залишившись наодинці з Філіною,— що Зерло наважиться залишити усіх паших товаришів?

— Аж ніяк,— відповіла Філіна,— мені зовсім на цьому не залежить; я б хотіла, щоб вони виїхали геть к бісу і що скоріше, то краще. Одного лише Лаерта бажала б я затримати, а решти ми поволеньки б здихались.— І тут дала зрозуміти своєму другові, ніби певна, що він довше не буде закопувати свого таланту, а під керівництвом такої людини, як Зерло, працюватиме в театрі. Вона не могла нахвалитися порядком, смаками, духом, що тут панував, так уміла підлеститись до нашого друга, так вихваляла його талант, що Вільгельмове серце й уява настільки прихилились до цієї пропозиції, наскільки розум і здоровий глузд відштовхували від цього. Свою прихильність він затаїв і від Філіни, і навіть від себе самого, і перебув неспокійний день, не наважуючись піти до своїх торгових кореспондентів і отримати листи, які, певне, чекають на нього. Бо хоч він зараз і добре уявляв неспокій своїх кревних, але й боявся докладно дізнатися про їхпі турботні докори, тим більше, що сподівався цього вечора мати велику й чисту насолоду від нової п'єси. Зерло не пустив його на репетицію.

— Спочатку,— сказав він,— узнайте нас із кращого боку, а тоді ми дозволимо вам заглянути в наші карти.

Зате ввечері наш друг з величезним задоволенням дивився виставу. Він уперше бачив таке досконале виконання. Всі артисти відзначалися великим обдарованням, сценічними здібностями і високим, ясним розумінням свого мистецтва, хоч і не всі були однакові, але вони взаємно підтримували один одного, надихали один одного і були в своїй грі виразні і точні. Одразу можна було відчути, що Зерло душа цілого театру; скрізь він показував себе у вельми вигідному світлі. Його весела вдача, поміркована жвавість, певне почуття міри при великій здібності наслідування дивували кожного, щойно він вступав на сцену, щойно розкривав рота. Внутрішня привабливість його істоти, здавалось, наче ширилась на слухачів, а дотепність, з якою він умів легко й приємно передати найтонші відтінки ролі, справляла тим більше задоволення, що він умів приховати свою майстерність, якої набув тривалими вправами.

Його сестра Аврелія грала не гірше за нього і мала ще більший успіх, зворушуючи людські душі, які він так умів розвеселити і порадувати.

Через кілька день, що минули вельми приємно, Аврелія покликала до себе нашого друга. Вільгельм поспішився до неї. Вона лежала на канапі; їй, здавалось, боліла голова, та й вся вона гарячково тремтіла, чого не могла приховати. Очі її радісно засвітились, коли вона зуздріла його в дверях.

— Пробачте мені! — покликнула вона йому назустріч.—

Довіра, якою вп мене обдарували, зробила мене слабою. Досі я могла нишком переживати свої страждання, вони навіть надавали мені сили і бадьорості. Тепер же,— сама не знаю, як це трапилось,— вузли мовчання розв'язано, і ви, мимо волі своєї, мусите взяти участь у боротьбі, яку я веду проти самої себе.

Вільгельм відповів приязно і ґречно. Він запевняв, що її образ і її страждання ні на мить не виходять з його душі, що він просить її довіряти йому, що він буде її другом.

Говорячи це, він звернув увагу на хлопчика, що сидів на підлозі і бавився іграшками. Йому було, як уже говорила Філіна, років три, і Вільгельм лише тепер зрозумів, чому та легкоумка, що рідко вживала пишномовних слів, порівняла хлопчика з сонечком. Навколо його гарних очей і повного личка вились найпрекрасніші золоті кучерики, на сліпучо-білому чолі м'якою дугою малювались ніжні, темні брови, свіжа барва здоров'я вигравала на його щоках.

— Сідайте біля мене,— сказала Аврелія.— Ви здивовано дивитесь на щасливу дитину? Так, я з радістю взяла його до себе і дбайливо буду його берегти. Тільки на ньому я можу добре спізнати міру своїх страждань, тільки вони зрідка дають відчути вартість такого дарунка.

Дозвольте мені,— вела вона далі,— розповісти вам про себе і свою долю, бо мені вельми залежить на тому, щоб ви не гудили мене. Я, здається, матиму кілька спокійних хвилин, тому й покликала вас. Тепер ви тут, а я втеряла нитку розмови. "Одним покинутим створінням більше в світі",—скажете ви. Ви — мужчина і думаєте: як вона маніриться, дурненька, страждаючи від чоловічої зради, неминучого зла, що певніше, ніж смерть, ширяє над жінками! О мій друже, якби моя доля була звичайна, то я радо стерпіла б звичайне горе. Але вона така незвичайна! Чому я не можу показати її вам у дзеркалі, не можу нікому доручити розповісти про неї! О, якби, якби я була зведениця, захоплена зненацька, а потім покинута, тоді я знайшла б утіху в цьому розпачі. Але в мене справа куди гірша, я сама себе підманула, сама себе несвідомо, безглуздо підвела — ось чого я собі ніколи не пробачу.

— Мавши такі шляхетні переконання, як ваші,— мовив наш друг,— ви не можете бути зовсім нещасні.

— А знаєте, кому я завдячую свої переконання? — запитала Аврелія.— Найпоганшому вихованню, яким тільки й можна розбестити дівчину, найгіршим прикладам, здатним зіпсувати почуття й нахили.

Як померла передчасно моя мати, я найкращі для виховання роки провела в одної тітки, яка поставила собі за закон зневажати закони пристойності.