Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 51

"В театрі так часто артисти грають військових,— казали вони,— але нічого сумнішого нема, як бачити на сцені в формі капітана чи майора людину без найменшої військової виправки".

Вільгельм і Лаерт перші зважились на унтер-офіцер-ську муштру і, крім того, дуже ретельно взялися знову за свої справи з шермицерії.

Багато зусиль поклали обидва аматори на розвиток трупи, що утворилася так щасливо. Вони дбали про те, щоб трупа у майбутньому сподобалась публіці, хоч та при нагоді й кепкувала з їх надмірної прихильності до театру. Артисти не знали, чи слід їм дякувати за їхні вказівки, а особливо за те, що ті не пропускали нагоди підкреслити головний пункт акторського обов'язку — голосно і виразно промовляти. Тут натрапили вони на більший опір і незадоволення артистів, ніж думали спочатку. Більшість акторів хотіли, щоб їх слухали так, як вони взагалі говорять, і лише небагато намагались вимовляти так, щоб їх було чутно. Одні складали вину на помешкання, інші казали, що не можуть кричати, коли треба говорити натурально — нишком або ніжно.

Наші театрали, маючи невимовне терпіння, всяким робом намагалися подолати цю хибу, перемогти цю впертість. Вони не шкодували ні доказів, ні лестощів і наскін-чу таки домоглися свого. Тут їм особливо допоміг добрий Вільгельмів приклад: він попросив їх сісти під час репетиції в найдальшому кутку і, як тільки його буде невиразно чути, постукати ключем по лаві. Вільгельм добре артикулював, говорив помірно, підіймав тон поволі і навіть у найпалкіших місцях не зривався з голосу. З кожною репетицією все менше було чутно стукіт ключа. Ця операція потроху сподобалась і іншим, і можна було сподіватись, що п'єсу, нарешті, буде чутно в усіх закутках театру.

На цьому прикладі видно, як люди люблять доходити мети лише своїми власними засобами, скільки зусиль треба докласти, щоб розтлумачити їм те, що зрозуміле саме від себе, і як важко людину, що бажає досягнути чого-небудь, привести до усвідомлення найголовніших умов, при яких лише і можливе виконання її задумів.

Розділ де в'я т и й

До вистави готували також декорації, костюми і все потрібне. Щодо окремих сцен і місць у Вільгельма були свої забаганки, і Зерло цьому не перечив почасти з огляду на контракт, а почасти з переконання, бо сподівався цією поступкою догодити йому, щоб потім легше прихилити до своїх поглядів.

Так, наприклад, король і королева повинні були па першій аудієнції сидіти на троні, а придворні стояти по боках, і між ними непомітно мав стояти Гамлет. Гамлет, казав він, мусить поводитись спокійно; чорна одіж досить вже виділяє його. Він мусить скорше ховатися, ніж висуватися наперед. Лише тоді, коли аудієнція закінчиться і король заговорить з ним як із сином, тоді він може виступити, і сцена знову піде своїм шляхом

Великого ще клопоту завдавали також і два портрети, на які Гамлет у сцені зі своєю матір'ю так палко посилається.

— По-моєму,— казав Вільгельм,— ці портрети, в зріст людини, повинні висіти на видноті в глибині кімнати біля головного входу, причому портрет старого короля в повному риштункові повинен висіти з того боку, де з'явиться привид. Мені б хотілося, щоб на портреті король правицею робив владний жест, трохи повернувшись і дивлячись через плече, щоб цілком бути схожим на приви-да, коли він виходить у двері. Це зробить дуже великий ефект, коли саме тоді Гамлет буде дивитися на привида, а королева на портрет. Вітчима треба показати в королівських шатах, але не в таких пишних, як небіжчика.

Були ще й інші пункти, про які, можливо, ми поговоримо при нагоді.

— Чи ви непохитно стоїте на тому, що Гамлет вкінці мусить вмерти? — запитав Зерло.

— Як же я можу зберегти йому життя,— сказав Вільгельм,— коли вся п'єса тягне його до смерті? Адже ж ми про це багато говорили.

— Але ж публіка бажає, щоб він жив!

— Я краще йому зроблю яку хочете послугу, але цього не можу. Ми іноді також хочемо, щоб якась славна, корисна людина, що вмирає від тривалої хвороби, довше пожила. Родина плаче, благає лікаря, а він не може його врятувати, отож, як лікар не може перемогти природної необхідності, так і ми не можемо порушити визнаної художньої необхідності. Це буде лише марна поступливість юрбі, коли ми будемо викликати в неї почуття, які вона бажає, а не ті, які вона повинна переживати.

— Але ж хто платить гроші, той вибирає товар по своїй уподобі.

— Тільки до певної міри; бо велика публіка заслуговує, щоб її поважали, а не мали за малу дитину, в якої хочуть виманити гроші. За її добре ми розвинемо в ній добрі почуття й смаки, і вона залюбки віддасть нам свої гроші, бо тоді ні розважливість, ні розум не докорятимуть за цю витрату. їй можна лестити як улюбленій дитині, лестити, щоб потім направити, просвітити, а не так, як вельможним і багатим, яким потурають у вадах, щоб мати з того користь.

Вони довго ще міркували, особливо про те, що можна ще змінити в п'єсі і що повинно залишитись недоторканним.

Ми не будемо вдаватись у це глибше, бо, гадаємо, запропонувати в майбутньому нове опрацювання "Гамлета", особливо тій частині наших читальників, які, можливо, зацікавляться ним.

Розділ десятий

Відбулася генеральна репетиція. Вона тривала дуже довго. Зерло і Вільгельм багато ще мали клопоту. Бо хоч готувалися й довгенько, а проте чимало конче потрібного відкладалося до останньої хвилини.

Так, наприклад, не були ще готові портрети обох королів, а сцена між Гамлетом і матір'ю, від якої сподівалися великого ефекту, виглядала вельми жалюгідно, бо ні привида, ні його портрета ще не було. Зерло, жартуючи з цього приводу, сказав:

— Будуть нам непереливки, якщо привид не з'явиться і вартовим доведеться махати мечами в повітрі, а нашому суфлерові замість привида декламувати промову з-за лаштунків.

— Не будемо ображати дивного друга нашим недовір'ям,— сказав Вільгельм,— він, напевне, з'явиться потрібної хвилини і здивує і нас, і публіку.

— Авжеж,— покликнув Зерло,— я буду вельми радий, коли завтра відбудемо виставу, вона завдала нам більше мороки, ніж я сподівався.

— Але ніхто в світі не радітиме більше, ніж я, коли п'єса буде поставлена,— зауважила Філіна,— хоч роль моя і зовсім не важка. Бо завжди і всюди слухати мову про одну і ту саму річ, з якої нічого більше й не вийде, як одна вистава, котра скоро піде в непам'ять, як і сотні інших,— на це в мене терпець увірветься. Ради бога, не робіть собі з цього стільки клопоту! Гості, встаючи з-за столу, завжди можуть огудити кожну страву і, слухаючи їхні розмови дома, важко й збагнути, як вони могли витримати таку гостину.

— Дозвольте мені, люба голубко, вжити ваше порівняння на свою користь,— промовив Вільгельм.— Подумайте лишень, що мусить створити вкупі природа і мистецтво, торгівля, і ремесла, і промисловість, щоб можна було влаштувати бенкет. Скільки років мусить пробути в лісі олень, риба в річці або в морі, щоб заслужити шани потрапити на ваш стіл, а скільки ще має роботи господиня або куховарка на кухні, поки все зготує? З яким недбальством поглинають гості за десертом працю далекого виноградаря, корабельника, господаря винарні, наче так воно й повинно бути! І невже всі ці люди не повинні працювати, не повинні творити, заготовляти, а господар не повинен усе те старанно зібрати і зберігати лише тому, що, зрештою, кожна насолода скороминуща? Але нема скороминущих насолод, бо враження, яке вони справляють, залишається в нас, і те, що робиться пильно і напружено, надає навіть глядачеві певної прихованої сили, впливу якої ми не можемо й збагнути.

— Мені байдуже,— сказала на те Філіна,— але я мушу й цього разу визнати, що чоловіки завжди самі собі суперечать. Хоч ви й як сумлінно намагаєтесь не спотворити великого автора, одначе пропустили найпрекрасні-шу думку в п'єсі.

— Найпрекраснішу? — скрикнув Вільгельм.

— Авжеж, найпрекраснішу, якою і сам Гамлет пишається.

— А саме? — скрикнув Зерло.

— Якби ви носили перуку,— мовила Філіна,— то я б її гарненько здерла, бо, здається мені, вам не завадило б просвіжити мозок.

Розмова на цьому обірвалась. Усі замислено встали і хотіли розійтись, бо було вже пізно. Покіль вони стояли у ваганні, Філіна заспівала пісеньку на чудесний, приємний мотив:

Не співайте сумовито Опівнічну самоту, Любі, пітьмою повито Мить єднання золоту,

Жінка — краща половина Чоловіча. Так і ніч — Половина віку плинна І найкраща, певна річ.

Насолодам на заваді Осоружний день стає, Хоч і в ньому є відрада: День спочинути дає.

Та коли при сяйві свічки Темінь цідиться густа, Личко горнеться до личка І бажають уст уста.

І коли пустун крилатий, Купідон о тій порі 'Замість пристрастю налляти Віддається мирній грі,

Коли з співом солов'їним Мить кохання настає, Що самотнім і провинним Тільки жалю завдає,

Хто б, довірившись дзиґарям, Опівнічний слухав бій, Що дванадцятим ударом Сповіщають супокій!

Хай минає дня докука, Знай же, серденя моє, В кожнім дні своя є мука, В кожній ночі радість є.

Пісенька скінчилась, і Зерло голосно крикнув їй: "Браво",— а вона, легенько вклонившись, скочила до дверей і, сміючись, швидко вибігла. Тільки чутно було на сходах її спів та цокотіння каблучків.

Зерло пішов у прилеглу кімнату, а Аврелія, залишившись із Вільгельмом, який уже сказав був їй на добраніч, промовила до нього:

— Терпіти її не можу! Мене аж верне від неї! Вона гидка мені до найменших дрібниць. її прямі, темні вії і біляве волосся брат мій вважає за чарівні, а мені глянути гидко. Ще й до того шрам на лобі — це щось таке огидне, таке нице, що аж хочеться на десять кроків сахнутися від неї. Недавно вона жартома оповідала, що в дитинстві батько жбурнув їй тарілкою в голову, і цей знак є в неї й досі на лобі коло ока. Мабуть, не дурно вона й позначена, щоб її береглися!

Вільгельм не відповів нічого, а Аврелія вела далі, сильно сприкрена:

— Я так її ненавиджу, що не можу промовити до неї й слова ласкавого, привітного, а проте вона така підлесна. Я так би хотіла, щоб її здихатись. І ви, мій друже, прихильні до цього створіння. Ваші стосунки з нею, що мені аж серце ятрять, ваша уважність, що мало не з пошаною межує,— далебі, вона цього не заслуговує.

— Хоч яка вона є, а я їй вдячний,— мовив на те Вільгельм,— її поведінку можна зганити, але її характерові треба признати справедливість.

— Характерові? — спокликнула Аврелія.