Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 63

Ці шановні особи шукали мого товариства, як і я їхнього. Вони мали широкі родинні зв'язки, і я познайомилася тут з більшістю князів, графів і вельмож нашої держави. Мої переконання ні для кого не були таємницею, і їх шанували чи, може, тільки стереглися, проте я досягла мети і не зустрічала нападок.

Ще і в інший спосіб я була введена в світ. Саме тоді гостював у нас батьків зведений брат, який раніше бував лише наїздом. Заживши при своєму дворі пошани і маючи великий вплив, він залишив там службу лише тому, що не все робилося так, як йому бажалось. Мав він твердий характер і здоровий глузд і в цьому був дуже схожий на мого батька. Лише батько мав трохи лагіднішу вдачу і в справах легше міг поступатися, не проти своїх переконань, а просто дивився крізь пальці, і лише опісля, нишком наодинці або в сімейному колі виливав свою досаду. Мій дядько був набагато молодший від батька і самостійністю своєї поведінки завдячував зовнішнім обставинам. Мати його була дуже багата, та й від своїх близьких і далеких кревних міг він сподіватися великого спадку. Йому непотрібна була жодна інша Підтримка, тоді як мій батько при своїх невеликих статках міцно залежав від служби, отримуючи платню.

Сімейне горе, що спостигло мого дядька, зробило його вдачу ще твердішою. Він рано втратив укохану дружину і багатонадійного сина і відтоді, здається, відкаснувся од усього, що не залежало від його волі.

У нас в родині часом з певним самозадоволенням шеп-тались, що він, мабуть, не буде вдруге женитися, і нас, дітей, вже можна було вважати за спадкоємців його великого статку. Я на це не вельми зважала; однак поведінка інших у великій мірі грунтувалася на таких сподіванках. Хоч дядько мав і тверду вдачу, а проте в розмовах звик не перечити нікому, ласкаво вислухував кожну думку, ще й підтримував своїх співрозмовників власними аргументами і прикладами. Хто не знав його, то міг подумати, що дядько однакових із ним поглядів, бо добрий розум мавши, він міг стати хоч на яку точку зору. Зі мною йому не так пощастило, бо тут ішлося про почуття, про які він ніколи й не чував, і хоч як обережно, співчутливо і розумно розмовляв зі мною про мої переконання, але мене здивувало, що він не мав і найменшої уяви про те, що лежало в основі моїх вчинків.

Хоч як він таївся, а проте незабаром кінцева мета його надзвичайно довгого перебування в нас стала відома. Як нарешті виявилось, він вибрав з-поміж нас наймолодшу сестру, щоб її віддати заміж і цілком її вщасливити. Бой справді, взявши до уваги її фізичні і духовні якості та поклавши на шалю ще й значне віно, вона могла претендувати на найкращу партію. Свою турботу про мене він, нікому не мовивши й слова, виявив у тому, що дістав мені посаду каноніси, з якої я незабаром і почала отримувати прибуток. Але сестра моя була не така задоволена і не така вдячна за його турботи, як я. Вона сповірилась мені у своєму коханні, яке, вельми розумно роблячи, досі таїла, боячись, що я всіляко буду відмовляти її вийти заміж за людину, їй не до пари, що й справді сталося.

Я зробила все можливе і досягла свого. Дядькові наміри були надто серйозні і надто ясні, а перспектива для моєї сестри при її світських нахилах надто приваблива, щоб вона не знайшла в собі сили відмовитись від прихильності, якої не дуже схвалював навіть її власний розум.

А що вона тепер більше не уникала, як передше, лагідного дядькового керівництва, то незабаром був покладений і грунт для виконання його плану. Вона стала гоф-дамою при одному з сусідніх дворів, де він припоручив її на догляд і виховання своїй приятельці, що в чині обергофмейстерини була при дворі у великій пошані. Я супроводила її до місця нового призначення. Ми обидві були дуже задоволені з того, як нас зустріли й привітали, і тепер я не раз мусила нишком сама з себе посміятися, що грала в світі роль каноніси, молодої, побожної каноніси.

Раніше це велико мене збентежило б, а то й збаламутило б, а тепер я збайдужіла до всього, що мене оточувало. Я дозволяла, не пустивши й пари з уст, по дві години себе зачісувати і вбирати і ні про що більш не думала, як про те, що тепер у моєму становищі мушу носити оцю парадну ліврею. В переповнених залах я розмовляла з ким попадя, і жодна фігура, жодна істота не справляли на мене якогось сильного враження. Коли я приходила додому, то, крім утоми в ногах, я більш нічого не відчувала. Але для мого розуму була корисна та безліч людей, з якими я бачилась. А зразок усіх людських чеснот, доброї і шляхетної поведінки я вбачала в кількох жінках, особливо в обергофмейстерині, у якої мала щастя виховуватись моя сестра.

Однак, вернувшись додому, я не відчула надто сприятливих наслідків від своєї подорожі. Я звикла до найбільшої здержлйвості і суворої дієти, а при дворі не могла розпоряджатися своїм часом і силами, як мені хотілось. їжа, прогулянки, вставання, лягання спати, одягання, виїзди не залежали там, як удома, від моєї волі і мого настрою. В течії придворного життя не можна було відставати, це вважалось би за нечемність, тому я охоче виконувала все потрібне, бо вважала це за свій обов'язок, бо знала, що все це швидко минеться, бо почувала себе здоровішою, ні>к будь-коли. І все-таки це неспокійне, чуже для мене життя вплинуло на мене сильніше, ніж я гадала, бо ледве я приїхала додому і потішила батьків своєю розповіддю, як у мене пішла горлом кров, і хоч це тривало недовго і не було небезпечне, проте на довгий час залишило в мені помітну кволість.

Я мусила зробити відповідні висновки і зробила це з радістю. Ніщо не в'язало мене зі світом, я була переконана, що ніколи тут не знайду правди, а тому була вельми весела, спокійна і, таким чином зрікшися життя, я втримала його.

Незабаром спостигло мене знову горе. Мати моя, що тяжко хворіла вже п'ять років, віддала, нарешті, борг природі. Чимало тоді довелось мені витерпіти. Часто при сильних нападах страху вона скликала до себе вночі всіх нас, щоб наша присутність принаймні хоч трохи її потішила, коли не могла полегшити мук. Ще важчим, майже нестерпним став гніт, як захворів і мій батько. Часто ще за молодих літ йому сильно боліла голова, правда, біль тривав щонайдовше півтори доби. Тепер же голова йому боліла безперестанку, і коли біль дійшов найвищого ступеня, то мені серце краялось від горя. В цих життєвих бурях я найбільше почувала свою тілесну кволість, бо вона заважала мені виконувати мої найсвятіші, найлюбі-ші обов'язки або до краю утрудняла їх виконання.

Тепер я могла перевірити, правда чи фантазія спровадили мене на ту дорогу, яку я вибрала, чи була я під упливом чужих думок, чи предмет моєї віри являє якусь реальність, і на велику свою втіху переконалася в останньому. Безпосереднє звернення мого серця до бога, єднання з beloved ones 1 — ось чого я шукала і знайшла, і це полегшило мені все інше. Як мандрівець поспішає в холодок, так і душа моя поспішала до цього притулку, коли мене гнітили зовнішні обставини, і я ніколи не верталась без отухи.

В останні часи деякі оборонці релігії, охоплені більш фанатизмом, ніж почуттям віри, вимагали від своїх одновірців справжніх прикладів того, що їх молитовні прохання вислухані і виконані богом, бо їм потрібні були, мабуть, письмові документальні докази, щоб дипломатично і юридично схопити своїх супротивників за горло. Як далеко вони від справдешньої віри, як мало в них щирого почуття!

Улюблені брати во Христі (англ.).

Смію сказати, коли я в хвилини лиха і скрухи волала до бога, то ніколи не лишалась невтішена. Цим незмірно багато сказано, а більше сказати не можу, сказати не смію. Хоч би який важливий був мій кожний досвід у кожну критичну хвилину, проте, коли б я захотіла навести окремі випадки, то розповідь була б невиразна, бліда, малоймовірна. Яка я була щаслива, що тисячі дрібних випадків показували мені з такою певністю, що я на світі живу не без бога, з якою дихання свідчить, що я взагалі живу. Бог був коло мене, я була перед ним. Ось що тільки з найщирішою правдивістю можу я сказати, навмисне уникаючи мови теологічних систем.

Як мені вже й тоді хотілось обійтися без жодних систем! Але хто ж замолоду мав таке щастя спізнати самого себе без чужих зразків у всіх своїх проявах? Мені було досить свого блаженства. Я покірно довірилася чужим поглядам і цілком віддалася галлівській системі навертання, тоді як усе моє єство не хотіло визнавати жодних систем.

Згідно з цим ученням зміни в серці повинні початися з глибокого жаху перед гріхом. Серце мусить тут визнати в більшій або в меншій мірі необхідність кари за провину і заздалегідь відчути смак пекла, що згірчить втіху від гріха. Нарешті треба міцно відчути впевненість у милосерді, яка, проте, надалі часто зникає, і, щоб віднайти її знову, мусимо прикласти великих зусиль.

Все це мене нітрохи не торкалось. Коли я щиро шукала бога, він дозволяв себе знайти і не дорікав мені за минуле. Згодом я добре відчувала, де була недостойна, і знала також, в чому зараз грішна, але усвідомлення своїх переступів не викликало в мені жаху. Ні на одну мить страх пекла не охоплював мене, ба навіть сама ідея злого духа і місця кари і тортур після смерті ніяким робом не могла увійти в мою уяву. Людей, які живуть без бога, серце яких замкнено для довіри і любові до незримого, я вважала такими нещасними, що пекло і зовнішні кари, здавалося мені, скорше обіцяють їм полегшення, аніж загрожують збільшенням кари. Я посміла глянути на людей світу сього, які в серці своїм дають місце почуттям зненависті, які всіляко уникають добра, хочуть себе й інших ввергнути в зло, які радше вдень заплющать очі, аби мати змогу сказати, що сонце не дає світла,— і якими ж невимовно жалюгідними видались мені ці люди! Хто може створити пекло, яке б ще погіршило їхнє становище?

В такому душевному стані жила я день у день протягом десяти років і витримала важкі випроби, навіть біля смертної постелі моєї улюбленої матусі. Я була досить одверта і не ховала від затужавілих у своїй побожності людей, що і в цьому випадкові тішуся добрим настроєм, за що мусила вислухати чимало дружніх докорів. Вони вважали, що саме тепер слід мені нагадати, скільки треба серйозності, щоб закласти добрий грунт для прийдешнього, поки ми тішимось добрим здоров'ям.

Мені й самій хотілось бути серйозною.