Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 64

На якийсь час я дозволила себе переконати і ладна була терпіти смуток і страх за своє життя. Але як я здивувалася, коли це для мене раз і назавжди стало неможливе. Коли я думала про бога, тоді була весела і задоволена; навіть стражденний кінець моєї матері не викликав у мене страху перед смертю. Але в ці великі хвилини я пізнала багато речей і зовсім інших, ніж думали мої непрохані навчителі.

Помаленьку і полегеньку я піддала сумніву погляди багатьох велико знакомитих людей, але своїх думок не виявляла. Одна приятелька, якій я спочатку надто довіряла, надумала втручатися в мої справи. Я змушена була звільнитися від неї, рішуче сказавши їй, що вона може не турбуватися про мене, я не потребую її порад, я знаю тільки бога, і тільки він один буде мені керівником. Вона дуже образилась і, здається, ніколи мені цього не пробачила.

Це рішення — уникати в духовних справах порад і впливу друзів — мало наслідком те, що я наважилась іти своїм шляхом і в мирських справах. Без допомоги мого вірного незримого керівника було б мені погано, і я ще й досі дивуюся з його мудрого і доброго керівництва. Ніхто не знав як слід, що діється зі мною, та й сама я цього не відала.

Я зовсім ще не знала того й досі не з'ясованою зла, що відділяє нас від істоти, якій ми завдячуємо своє життя, від істоти, котрою держиться все, що життям назвати можна, не знала тої речі, що зветься гріхом

У спілкуванні з моїм незримим другом я найсолодше відчувала повноту всіх моїх життєвих сил. Прагнення завжди тішитися цим щастям було таке велике, що я радо відмовилась від усього, що стає йому на перешкоді, і тут найкращим вчителем був мені досвід. Одначе зі мною сталося таке, як часом буває з хворими, котрі не мають жодних ліків і намагаються допомогти собі самою дієтою. Воно трохи й допомагає, але не надовго.

Я не завжди могла бути на самоті, хоча тільки в самотності знаходила найкращий засіб проти такої мені властивої неуважливості в думках. Коли я попадала в натовп, то він робив на мене тим більший вплив. Любов до тиші була моя найголовніша перевага, і я завжди верталася до тихого, спокійного життя. Наче в якомусь тумані, я відчувала свою кволість і намагалась допомогти собі тим, що берегла себе, що ніде не вихоплювалась наперед.

Сім років додержувалась я своєї дієти. Я не почувала себе погано і вважала своє становище бажаним. Якби не виникло особливих обставин і відносин, то я на цьому ступні й зупинилась би, але я пішла далі особливою дорогою. Наперекір порадам усіх друзів я зав'язала нову дружбу, їхні втручання спочатку були збентежили мене, але я негайно звернулась до свого незримого провідника, а що він прихилився до мене, то я без вагання пішла далі своїм шляхом.

Опоселився біля нас один чоловік, обдарований розумом, серцем, талантом. Серед моїх нових знайомих був також він і його родина. Ми були схожі і вдачею, і домашнім устроєм, і звичаями і тому незабаром заприятелювали.

Філон — так я буду його звати — був уже в літах і вельми став у пригоді моєму батькові, що вже почав підупадати на силі. Незабаром він став щирим другом нашого дому, а що в мені він знайшов, за його словами, особу, в якій не вбачав ні розпусти, ні порожнечі вищого світу, ні сухості й боязкості "тихої селянки", то ми невдовзі стали щирими друзями.

Хоча я не мала й найменшого бажання втручатися у великосвітські справи і не домагалася впливу на них, проте рада була про них чути і знала все, що діється навкруги. Я любила скласти собі ясне уявлення про світські справи. А почуття, щирість, прихильність я берегла для бога, для моїх кревних, для друзів.

Останні, коли смію так висловитись, приревнували мене до нового зв'язку з Філоном і таки мали рацію, роблячи мені попередження щодо нього. Я потоймиру вельми страждала, бо не могла назвати їх докорів ні безглуздими, пі своєкорисливими. Я вже давно звикла панувати над своїми поглядами, але цього разу мої переконання взяли гору.

Я звернулась до бога, щоб він і тут мене вберіг, втрутився, напутив, а що серце моє і цього разу не збентежилось, то я спокійно пішла далі у свою тропу.

Філон у загальному трохи був схожий до Нарциса, лише побожне виховання більше стримувало і оживляло його почуття. В ньому було менше марнославства, більше твердості, і коли Нарцис був у світських справах тонкий, точний, стриманий, невтомний, то цей був ясний, гострий, бистрий і працював з неймовірною легкістю. Через нього я знала інтимні стосунки майже всіх значних персон, про яких чула в товаристві, і була рада, що зі свого поста можу здалека оглянути натовп. Філон вже нічого не приховував од мене. Він потроху відкривав мені свої інтимні зв'язки. Я боялася за нього, бо вбачала певні перешкоди і ускладнення. Біда прийшла швидше, ніж можна було сподіватися, бо він все-таки дечого не казав мені і лише наостанку відкрив таке, що я могла чекати найгіршого.

Як же вразилося серце моє від того! Мене спостигли випроби, зовсім нові для мене. З невимовним смутком я бачила перед собою Агатона, який, в Дельфійських гаях вихований бувши, ще не заплатив за науку^ і тепер платити мусив борг з важкими відсотками. І цей Агатон — мій найближчий друг. Моє співчуття до нього було най-иалкіше, найщир'іше. Я страждала вкупі з ним, і ми обоє були в найдивнішому стані.

Я довго міркувала про його душевний стан, аж нарешті звернула увагу й на саму себе. Думка: "Ти ж не краща за нього"— свінула в мені, наче хмарка, все більше опановувала мене і, нарешті, затьмарила всю мою душу.

Тепер я не тільки думала: "Ти не краща за нього",— тепер я відчувала це, відчувала так, що не хотіла б удруге відчувати. І це не був раптовий перехід. Більше року мучилась я думкою, що коли б мене не стримала незрима рука, я могла б стати Жераром, Картушем, Дамьєном і бозна-яким ще чудищем. Нахил до цього я виразно відчувала в серці своєму. Боже, яке відкриття!

Коли я досі не почувала за собою й найменшого гріха, то тепер з жахом побачила, що він можливий, проте я ще не знала зла, а тільки боялась його. Я відчувала, що можу завинити, але не знала, в чому себе обвинуватити.

Хоч і як глибоко була я переконана, що такий душевний стан, який я в собі відчувала, не може сприяти з'єднанню з вищою істотою, на яке я сподівалася після смерті, проте нітрохи не боялася такого розриву. Незважаючи на все зло, яке я в собі відкрила, я любила його і ненавиділа те, що в собі відчувала, ба навіть прагнула ще гірше ненавидіти, і єдине моє бажання було — звільнятися від цісї хвороби і від нахилу до неї,— і я була певна, що великий лікар не відмовить мені у своїй допомозі.

І стало тепер найголовніше питання: як вилікувати цю хворість? Вправами в чеснотах? Про них я не могла й згадати, бо вже ось десять років я вправлялась лише в чеснотах, а виявилось, що стільки гидоти лежало в глибині моєї душі! Чи не могла вона вибухнути, як колись у Давида, коли він побачив Вірсавію? А хіба ж він не був у дружніх стосунках з богом, і хіба не щиро я переконана, що бог мені друг?

Невже не можна усунути в людині цієї вади? Чи можна терпіти таке, щоб наші пристрасті панували над нами? Невже при всьому доброму бажанні нам не залишається нічого, як жахатися нашого падіння і при схожому випадкові знову падати?

З науки про мораль я не могла почерпнути жодної розради. Ні її суворість, якою намагається вона підкорити собі наші нахили, ні поблажливість, якою хоче перетворити їх на чесноти, не могли мене задовольнити. Основні принципи, котрі я засвоїла від спілкування з моїм незримим другом, мали для мене значно більшу вартість.

Вивчаючи одного разу пісні, Давидом складені після тої гидкої катастрофи, мене вразило те, що зло, яке в ньому жило, він угледів у самій матерії, з котрої був створений, але хотів звільнитися від гріха і ревне молився за чистоту свого серця.

Але як цього досягнути? Відповіді символічних книг я добре знала. Знала також і біблійну істину, що кров Ісуса Христа очищає нас від усіх гріхів. Але тільки тепер помітила, що цього так часто повторюваного виразу я ніколи не розуміла. Питання: "Що ж воно таке? Як це повинно статися?"—ні вдень ні вночі не давали мені спокою. Нарешті видалось мені, наче в якомусь мареві, що те, чого я шукала, знайти можна у втіленні вічного слова, котрим створено все, а також і ми. Що передвічний прийшов на цей паділ, де ми животіємо, як простий мешканець, прозирнув його, охопив поглядом і пройшов з нами зі ступепя на ступінь, від зачаття і народження до могили, щоб через цей дивний манівець вознестися знову у світлі високості, де й ми також повинні жити, щоб доступити блаженсіва. Все це відкрилось мені наче в далекому мареві.

О, для чого ми, говорячи про такі справи, мусимо вживати образів, які можуть показати лише зовнішній стан? Що перед ним високе чи глибоке, темне чи світле? Це ж тільки для нас є верх і низ, день і ніч. Саме тому він і став до нас подібний, бо ми інакше і не можемо мати своєї частки в ньому.

Але як же ми можемо взяти участь у цій безцінній благодаті? "Через віру",— відповідає нам святе письмо. Тоді що ж таке віра? Вважати за правду якусь притчу,— що мені це поможе? Я повинна пройнятись її впливом, її наслідками. Ця проймаюча віра повинна бути особливим станом духу, невластивим для звичайної людини.

"Тоді, всемогутній, дай мені віру!"— благала я в хвилини найбільшої скрухи. Я схилилась на столик, біля якого сиділа, і руками затулила обличчя, зрошене сльозами. Я була в такому стані, в якому треба бути, щоб бог вислухав наші благання, і в якому рідко буваєш.

О, хто б міг описати, що я відчувала! Невідома сила потягла мене до хреста, на якому вмер колись Ісус Христос. Цю силу не можна інакше назвати, як потяг, вона цілком подібна до тої, котра тягне нашу душу до далекого укоханого; і ця сила, мабуть, куди міцніша і щиріша, ніж ми собі уявляємо. Так наблизилась душа моя до того, хто став людиною і вмер на хресті, і тоді тільки я збагнула, що таке віра.

"Це віра!" — скрикнула я і схопилась ніби злякана. Я бажала переконатися в своєму почутті, в своєму прозрінні і незабаром упевнилась, що дух мій набув здатності злинути в високості, зовсім для нього нові.

При таких відчуттях нас покидають слова. Я могла цілком ясно відрізнити ці відчуття од усіх фантазій.