Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 87

Вона, здається, походить десь із-під Мілана і в ранньому дитинстві була вкрадена від батьків трупою канатних танцюристів. Докладнішого нічого від неї не можна було довідатись, почасти тому, що вона була тоді надто мала, щоб запам'ятати місця та імена, а особливо тому, що вона дала клятву не відкривати жодній живій душі, звід-

кіль вона і якого походження. Бо ті люди, що знайшли її, коли вона заблудилась, і яким вона докладно описала свій дім, благаючи їх відпровадити її до батьків, тим квапливіше тікали геть, а потім у заїзді вночі, думаючи, що дитина спить, жартували з доброї знахідки і присягались, що вона не втрапить назад додому. Тоді нещасне створіння дійшло до жахливого розпачу, аж їй, нарешті, з'явилась матір божа і повідала їй, що буде турбуватися про неї. Відтоді вона дала сама собі священну клятву надалі нікому не довіряти, нікому своєї історії не відкривати, жити надією на безпосередню поміч божу і з нею вмерти. Навіть і те, що я вам тут розказав, вона не розповіла На-талії в ясних словах. Наша шановна приятелька дорозу-мілася цього з окремих виразів, пісень і дитячої необачності, які зраджували те, про що вона хотіла змовчати.

Тепер Вільгельм зрозумів деякі пісні, деякі слова цієї милої дитини. Він дуже прохав свого друга не таїти від нього нічого, що йому стало відомо з дивних пісень та визнань цієї єдиної в своєму роді істоти.

— О,— мовив лікар,— тоді приготуйтесь вислухати дивні визнання, дивну історію, в якій ви мимохіть грали велику роль. Я боюсь, що ця історія має рішуче значення для життя і смерті цього милого створіння.

— То розповідайте ж,— сказав Вільгельм,— я вкрай зацікавлений.

— Чи пригадуєте ви,— почав лікар,— той таємничий жіночий візит уночі після вистави "Гамлета"?

— Авжеж, добре пам'ятаю,— відповів засоромлено Вільгельм,— але мене вельми дивує, що ви про нього нагадали такої хвилини.

— А знаєте, хто це був?

— Ні! Ви лякаєте мене! На бога, то ж не Міньйона? Хто ж це був? Кажіть же!

— Я й сам того не знаю!

— Отже, не Міньйона?

— Ні, звичайно, ні! Але Міньйона мала намір прослизнути до вас і, жахнувшись, побачила зі свого кутка, що її вже випередила суперниця.

— Суперниця? — вигукнув Вільгельм.— Кажіть далі, ви геть мене збентежили!

— Радійте,— сказав лікар,— що так хутко можете від мене дізнатись про наслідки. Наталія і я, беручи в цій справі лише далеку участь, мали досить клопоту, поки хоч трохи зрозуміли збентежений стан цього доброго створіння, якому хотіли допомогти. Слухаючи легковажні розмови, які вела Філіна та інші дівчата, а також під впливом одної пісеньки, вона захопилася думкою провести ніч у коханого, не думаючи нічого іншого, як тільки про щирий і блаженний спокій коло нього. В її добрім серці вже палала щира, потужна прихильність до вас, мій друже. В ваших обіймах добра дитина не раз уже заспокоювала свої болі. І тепер хотіла зазнати повною мірою того щастя. То вона по-дружньому намірялась просити вас об тім, то знову таємний страх спиняв її. Нарешті веселий, вечір і випите вино надали їй сміливості, і вона одважилась на шалений вчинок — вночі прослизнути до вас. Вона вже побігла, щоб сховатися в вашій незамкнутій кімнаті, але, збігши нагору по сходах, почула раптом якесь шарудіння. Вона сховалась і побачила білу жіночу постать, що прослизнула до вашої кімнати. Скоро потому прийшли ви, і їй чутно було, як засунулись на засувку двері.

Міньйона терпіла нечувані муки: шалений вибух палких ревнощів змішався з не відомим досі прагненням темної жаги і ґвалтовно струснув її напіврозвинений організм, її серце, що й перед тим аж тремтіло від жаги й чекання, стало тепер замлівати і наче олив'яним тягарем здавило їй груди, вона не могла й дихнути, не знала, що робити з собою. Вона почула арфу, побігла до старого на горище і пробула цілу ніч біля його ніг в жахливих корчах.

Лікар зупинився на хвилину, а що Вільгельм мовчав, правив далі:

— Наталія запевняла мене, що нічого в житті так не злякало її і не вразило, як становище дитини при цій розповіді; наша благородна приятелька навіть докоряла собі за те, що різними питаннями і натяками виманила ці визнання і так жорстоко нагадала добрій дівчині про її тяжкі муки. "Добра дитина,— так правила Наталія,— ледве дійшовши до цього місця своєї розповіді чи, скорше, своїх відповідей на мої запитання, раптом упала передо мною, притиснула руку до серця і стала скаржитись на такий самий біль, як тої жахливої ночі. Вона звивалася на землі, наче хробак, і я мусила вжити всіх своїх сил, щоб не вте-ряти самовладання та пригадати засоби, які застосовуються в таких випадках для заспокоєння душі й тіла".

— Би ставите мене в жахливе становище,— скрикнув Вільгельм,— даючи мені так боляче відчути всю мою несправедливість до цього милого створіння саме тоді, коли я маю побачити її знову. Якщо я повинен з нею бачитись, то чому ви відбираєте в мене мужність вільно з нею зустрінутись? Мушу признатись: при такому її душевному настрої я не знаю, чим моя присутність може їй допомогти? Коли ви як лікар переконані, що подвійна туга її натури так далеко зайшла, що загрожує її життю, то для чого мені своєю присутністю роз'ятрювати її страждання і, можливо, прискорювати її кінець?

— Мій друже,— мовив лікар,— де ми не можемо допомогти, там повинні полегшити страждання, а я знаю яскраві приклади, що присутність коханого предмета позбавляє уяву її руїнницької сили і перетворює тугу в спокійне споглядання. У всьому потрібна міра й доцільність! Бо присутність може й розпалити пригаслу пристрасть. Ідіть подивіться на цю милу дитину, поводьтеся з нею привітно, і ми побачимо, що з цього вийде.

Тут вернулась Наталія і сказала, щоб Вільгельм ішов з нею до Міньйони.

— Мені здається, що вона дуже щаслива з Феліксом і, сподіваюсь, добре зустріне друга.

Вільгельм не без вагання пішов за нею. Він був глибоко зворушений тим, що почув, і боявся палкої сцени. А коли увійшов, трапилося щось зовсім протилежне. Міньйона в довгому білому вбранні, з густим каштановим, заплетеним у коси волоссям, сиділа, тримаючи Фе-лікса на колінах, пригорнувши його до серця. Вона була як неземна тінь, а хлопець — втілення самого життя. Здавалося, наче обійнялися небо і земля. Вона, усміхаючись, подала Вільгельмові руку і сказала:

— Дякую тобі, що ти вернув мені Фелікса. Вони бозна-як викрали його в мене, і з того часу мені й життя не миле. Коли моє серце ще чого бажає на землі, то він заповнить цю потребу.

Спокій, з яким зустріла Міньйона свого друга, вельми задовольнив товариство. Лікар забажав, щоб Вільгельм частіше з нею бачився і щоб підтримував у ній фізичну й духовну рівновагу, а сам поїхав, сказавши, що незабаром вернеться.

Вільгельм тепер міг спостерігати Наталію в її колі. Годі було й бажати чогось кращого, як жити коло неї. її присутність мала найчистіший вплив на молодих дівчат і на жінок різного віку, що мешкали в її домі або приходили навідати її як сусідку.

— Мабуть, ваше життя,— сказав одного разу до неї Вільгельм,— завжди текло дуже рівномірно. Бо, здається, ви ще й досі така, як вас описала тітка ще в вашому дитинстві. Почувається, що в житті ви не помилялися і ніколи не були примушені й на крок відступати назад.

— Цим я завдячую моєму дядькові й абатові,— мовила Наталія,— які так добре зуміли визначити мої нахили. З самого малку, пригадую, чи не найяскравіше враження справляли на мене всілякі людські потреби, які я скрізь бачила і які мені доконечне хотілось задовольнити. Дитина, котра ще не може встояти на ногах, дідусь, що вже більше не тримається на своїх, бажання багатої родини мати дітей, нездатність бідних прогодувати своїх, кожне тихе прагнення до якогось ремесла, вияви таланту, зародки сотні інших потрібних здібностей,— здавалось, око моє самою природою було створене для того, щоб усе це відкривати. Я бачила те, на що інші не звертали уваги, і ніби на те лише була й створена, щоб усе помічати. Краса неживої природи, до якої такі чутливі люди, не справляла на мене жодного враження і чи не менше ще краса мистецтва. Найприємніше для мене було, та й тепер є, думати про всілякі нестатки й потреби в світі та в душі винаходити засоби й способи їх задовольнити і, де треба, до помочі стати. Побачивши старця в лахмітті, я згадувала надмір одежі, що висіла в шафах у нас і наших знайомих; побачивши дітей, що ниділи без догляду й притулку, я згадувала ту чи іншу панію, що нудиться в багатстві й розкошах; побачивши велику родину, в тісній хаті замкнуту, я думала, що добре було б оселити їх у просторих кімнатах великих домів і палаців. Цей спосіб бачення для мене був цілком природний, без найменших рефлексій, отже, я, ще дитиною бувши, дивувала всіх своїми химерами і своїми вимогами, не раз ставила дорослих у скрутне становище. Була в мене ще одна особливість: я не любила давати гроші, бо тільки пізніше стала дивитися на них, як на засіб задовольняти потреби. Всі свої добрі вчинки я робила натурою, хоч і знала, що з мене за це часто сміялися. Тільки абат, здається, розумів мене, він у всьому йшов мені назустріч, давав можливість пізнати саму себе, свої бажання, свої нахили і вчив доцільно їх задовольняти.

— То ви також,— запитав Вільгельм,— при вихованні вашого невеличкого дівочого світу керуєтесь принципами тої дивної людини? Даєте кожній натурі розвиватися самостійно? Дозволяєте їм блудити йлнукати, робити хиби, щасливо доходити мети або нещасливо плутатися в помилках?

— Ні! — сказала Наталія. — Такий спосіб поводження з людьми був би геть проти моїх переконань. Хто не допомагає тоді, коли треба, той, здається мені, зовсім не допомагає, хто не порадить тоді, як порада потрібна, той зовсім не радить. Отже, треба, на мою думку, з'ясовувати і загострювати дитячу увагу на певних законах, котрі в житті дали б міцну опору. Еге ж, я навіть ладна запевняти: краще блудити за правилами, ніж блудити з сваволі нашої натури, що ганяє нас по всіх усюдах. І коли я дивлюся на людей, то мені здається, що в їхній натурі є прогалина, яку можна заповнити лише рішуче висловленим законом.

— То, виходить, ваш спосіб дій,— сказав Вільгельм,— цілком відбігає того, якого дотримуються ваші друзі?

— Атож,— мовила Наталія,— але це свідчить лише про неймовірну толерантність цих людей, вони ні в якому разі не хочуть заступати мені шлях, лише тому, що це мій шлях, а, навпаки, йдуть мені назустріч у всьому, чого тільки я забажаю.

Докладний звіт про те, як Наталія поводилась зі своїми вихованками, ми відкладемо до іншого разу.

Міньйона часто бажала бути в товаристві, і це їй дозволяли тим радніше, що вона помалу знову почала привикати до Вільгельма, серце її знову відкрилось для нього і взагалі вона стала веселіша й життєрадісніша.