Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 86

Вони ще не збігалися: той образ він нібп сам створив, а цей, здавалось, скорше перетворював його.

Розділ третій

Другого дня вранці, коли ще все було тихо й спокійно, він пішов оглянути дім. Це був найчистіший, найпрекрас-ніший. найдостойніший витвір архітектури, який йому доводилось бачити. "Справжнє мистецтво,— думав він,— це наче добре товариство: воно в найприємніший спосіб примушує нас пізнавати міру, за якою і для якої створено наше внутрішнє життя".

Невимовно приємне враження створили на нього статуї і бюсти, що колись належали його дідові. Він якнайшвидше прагнув побачити картину з недужим королевичем, що й досі була для нього прекрасна й зворушлива. Слуга відчиняв йому різні кімнати; він потрапив у бібліотеку, в кімнату природничих колекцій, в фізичний кабінет. Вільгельм почував себе таким чужим від усіх цих речей. Тим часом прокинувся Фелікс і побіг за ним. Вільгельма турбувала думка, як і коли він отримає відповідь од Терези. Він боявся зустрічі з Міньйоною, а до певної міри і з На-талією. Яке не схоже було його теперішнє становище з тою хвилиною, коли він одсилав листа до Терези і з радісним настроєм увесь віддавався цій шляхетній особі.

Наталія запросила його снідати. Він увійшов до кімнати, де кілька чепурненько вбраних дівчаток, всі на вигляд не старше десяти років, накривали стіл, а старша особа розставляла трунки.

Вільгельм уважно розглядав портрет, що висів над канапою, в якому він наче впізнавав Наталію, хоч подібність була й не повна. Увійшла Наталія, і схожість, здавалося, зовсім зникла, якби не орденський хрест, що був і в Наталії на грудях, і на портреті.

— Я ось роздивлявся портрет,— звернувся він до неї, — і мене дивує, як маляр водночас може бути правдивий і фальшивий. Портрет в загальному дуже схожий на вас, а проте це і не ваші риси, і не ваша вдача.

— Більше можна дивуватися тому,— відповіла Наталія,— що він так на мене схожий. Адже ж це зовсім не мій портрет. Це портрет моєї тітки, на яку я була вельми схожа ще малою. Вона тут намальована в таких літах, як оце зараз я, і з першого погляду кожному здається, ніби це я. Коли б ви знали, що то була за прекрасна людина. Я так багато їй зобов'язана. Кволе здоров'я, можливо, забагато уваги до самої себе і при тому моральна та релігійна боязкість не дозволили їй бути для світу тим, чим вона могла б бути за інших обставин. Вона була світочем, що світив лише небагатьом друзям, а мені особливо.

— Невже це можливо,— сказав Вільгельм по хвилі намислу,— невже це можливо, що та чудова, прекрасна душа, тихі визнання якої зворушили й мене, є ваша тітка?

— Ви читали її записки?

— Так,— відповів Вільгельм,— з великим співчуттям і не без впливу на ціле моє життя. Що найбільше вразило мене в цьому рукописові, то це, так би мовити, чистота побуту не тільки її самої, але і всіх тих, хто її оточував, самостійність її натури і нездатність цієї натури сприймати щось таке, що не гармоніювало б із шляхетним, велелюбним її настроєм.

— Тоді ви,— мовила Наталія,— справедливіші, смію навіть сказати, правдивіші до цієї прекрасної натури, ніж багато інших, кому давали читати цей рукопис. Кожна освічена людина знає, як завзято доводиться боротись і в собі, і в інших з певною брутальністю, скільки їй коштує освіта, бо всяк у певних випадках аж надто піклується тільки про себе, забуваючи, чим зобов'язаний іншим. Як часто добра людина докоряє сама особі, що не досить лагідно поводилася, а проте коли в якій прекрасній натурі виявляється завелика лагідність, завелика сумлінність і, якщо хочете, вона надто себе розвиває, то для неї, здається, нема в світі жодної толерантності, жодної поблажливості. А проте є в світі люди такого роду, що являють собою внутрішній ідеал, зразок, не для того, щоб наслідувати їм, а для того, щоб прагнути до них. Сміються з охайності голландок, а чи була б моя подруга Тереза тим чим вона є, якби перед нею не мрівся такий ідеал в її домашньому житті?

— Отже,— покликнув Вільгельм,— я бачу в Терезиній приятельці ту Наталію, до якої так прихилилося серце її дорогої родички, ту Наталію, яка з юних днів виявляла стільки співчуття, стільки любові до бідних і ладна була кожному до помочі стати! Лише в такій родині і могла виникнути така натура. Яка перспектива відкривається передо мною, коли я нараз оглядаю і ваших предків, і все коло, до якого ви належите.

— Авжеж,— мовила Наталія,— ви до певної міри нізвідкіль не могли б засягнути кращих відомостей про нас, як із тітчиного твору. Звичайно, її прихильність до мене спричинилася до того, що вона так багато наговорила хорошого про дитину. Бо коли говорять про дітей, то ніколи не мають на $вазі теперішність, а тільки свої надії в майбутньому на них.

Тепер Вільгельм умить зрозумів, що знає все про походження Лотаріо та його юнацькі роки. Прекрасна графиня була, певне, дитина з тітчиним перловим намистом на шиї. І він був так близько до тих перлів, коли її ніжні, палкі уста прихилились до його уст. Він намагався відігнати ці прекрасні спогади іншими думками і став перебирати знайомства, які дав йому рукопис.

— Отже,— покликнув він,— я в домі вашого шановного дядька! Це не дом, це храм, а ви його гідна жриця, навіть більше — його геній. Ціле життя пам'ятатиму враження вчорашнього вечора, коли я вступив сюди і переді мною знову стали художні образи моєї ранньої юності. Я згадав повні жури мармурові статуї з пісні Міньйони. Але ці образи не журились про мене, вони дивилися з величною поважністю, і мої юні літа безпосередньо зв'язані з цими хвилинами. Оті наші давні родинні скарби, що їх так любив мій дід, знаходжу я тут поміж багатьох цінних утворів мистецтва, а серед усього іншого і себе, якого природа зробила улюбленцем тої доброї, старої людини, себе, негідного, знаходжу тут, о боже, і в яких обставинах, в якому товаристві!

Дівчатка помаленьку вийшли з кімнати, щоб взятися до своїх дрібних справ. Вільгельм, залишившись наодинці з Наталією, мусив докладніше з'ясувати свої останні слова. Відкриття, що найцінніша частина зібраних тут утворів мистецтва належала його дідові, настроїло всіх на веселий

лад. І як через той рукопис він познайомився з цим домом, так тепер наче знову почував себе частково спадкоємцем тих скарбів. Тепер він захотів побачити Міньйону. Наталія попрохала його потерпіти, поки не вернеться лікар, якого викликали по сусідству. Можна легко догадатися, що то був той самий невеличкий моторний добродій, якого ми вже знаємо і про якого згадувалось у "Визнаннях прекрасної душі".

— Коли я вже перебуваю,— вів далі Вільгельм,— у центрі того родинного кола, то, мабуть, і абат, що про нього згадано в рукописові, і є той дивний, незбагненний чоловік, котрого я знову зустрів після різних пригод у домі вашого брата? Може, ви докладніше розповісте про нього?

Наталія відповіла:

— Про нього можна багато розповісти. Мені найбільше відомо про той вплив, який він мав на наше виховання.* Він був переконаний, принаймні деякий час, що виховання повинно грунтуватися тільки на нахилах, а як тепер думає — цього я не можу сказати. Він твердив: перше і останнє в людині — діяльність, але до всякої діяльності треба мати нахил, інстинкт, що тягне до неї, бо без цього годі що-небудь зробити. "Думають,— любив він казати,— що поетами народжуються, те ж саме думають і про інші мистецтва, бо інакше не можуть, бо такі прояви людської натури навряд чи можна змавпувати; та коли поміркуєш добре, то кожна, навіть найменша здібність нам дана від народження і нема здібностей невизначених. Тільки наше двозначне, недоладне виховання робить людину невпевненою, викликає бажання, замість оживити потяги та розвинути справжні нахили, і скеровує наші прагнення на речі, що так часто не відповідають нашій природі, яка про нас клопочеться. Дитина, юнак, котрий блудить на своєму шляху, миліший мені, як ті, що впевнено йдуть чужими шляхами. Коли перші, самі або від когось іншого керовані, знайдуть справдешній, себто відповідний їхній натурі шлях, то вже ніколи з нього не збочать, тоді як другі будуть завжди в небезпеці, що, скинувши чуже ярмо, віддадуться невгамовному свавіллю".

— Аж дивно,— сказав Вільгельм,— що ця знакомита людина турбувалася і про мене і, здається, якщо не керувала мною, то принаймні якийсь час підтримувала мене в моїх помилках. Тепер я тільки мушу терпеливо чекати, яке він дасть мені пояснення, що в спілці з кількома іншими майже глузував з мене.

— Я не скаржитимусь на його примхи, якщо це справді примхи,— мовила Наталія,— бо я, звичайно, з-поміж нас, дітей, найкраще тут виграла. Також не уявляю, чи можна було б краще виховати мого брата Лотаріо. Можливо, тільки мою милу сестрицю графиню треба було б по-іншому виховати, надати її натурі більше поваги й твердості. Але що вийде з брата Фрідріха, то я собі просто не уявляю, боюсь, він стане жертвою цих педагогічних дослідів.

— То у вас є ще один брат? — покликнув Вільгельм.

— Атож,— мовила Наталія,— і вельми веселої, легковажної вдачі, а що йому не було жодного впину справляти мандри по світу, то я й не знаю, що вийде з його слабкої, непутящої натури. Я вже давно його не бачила. Єдине лише мене заспокоює, що абат і взагалі все товариство мого брата завжди знають, де він перебуває і що робить.

Вільгельм уже намірився був розпитати Наталію про ці парадокси, а також і про таємниче товариство, але тут саме ввійшов лікар і після перших привітань почав говорити про стан Міньйони.

Наталія, взявши за руку Фелікса, сказала, що хоче відвести його до Міньйони і підготувати її до зустрічі зі своїм другом.

Лікар залишився з Вільгельмом на самоті і правив далі:

— Я маю розповісти вам дивні речі, про які ви, мабуть, і гадки не маєте. Наталія покинула нас, щоб ми вільно могли обговорити справи, про які не можна було б так вільно міркувати в її присутності, хоча мені пощастило довідатися про них тільки від неї. Дивна вдача цієї милої дитини, про яку йде мова, залежить майже виключно від її глибокого суму. Прагнення ще раз побачити свою батьківщину, прагнення до вас, мій друже,— ось, можна сказати, і все, що залишилось у ній земного. І обидва ці прагнення ввижаються їй у безконечній далині, обидва ці прагнення здаються недосяжними для цієї своєрідної душі.