Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 96

Біля них стояли чотири хлопчики в блакитній зі сріблом одежі і, здавалось, обмахували широкими віялами зі струсячого пір'я фігуру, що спочивала на саркофазі. Всі посідали, і два невидимих хори ніжно заспівали питання: "Кого несете нам в наш тихий світ?"

Четверо дітей чарівними голосами відповіли: "Несемо вам товариша, що натомився в грі. Хай спочиває поміж вас, поки яса братів небесних не збудить знов його в прийдешньому".

Хор. Первістку юний у нашому колі, вітаєм тебе, з сумом вітаєм! Ні хлопець, ні дівчина хай за тобою не йдуть. Нехай тільки старість входить спокійно в ці тихі чертоги. Спочивай у поважному колі, мила, хороша дитино!

Хлопчики. Ах! Як неохоче ми сюди її привели! Ах! І вона тут повинна зістатись! Зістаньмося й ми тут! Над її домовиною будемо плакать і плакать.

Хор. Погляньте на крила могутні! Погляньте на легку і чисту одежу! Як блищить на чолі золота стрічка! На спокій цей гляньте величний, прекрасний!

Хлопчики. Ах, ці крила більш не піднімуть її. І в легких іграх одіж її не має на вітрі. Коли ми рожами квітчали голівку її, вона ніжно й привітно дивилась на нас.

Хор. Духовним поглядом гляньте угору! Хай живе в вас животворчая сила, що підносить над зорі життя — найкраще, найвище від всього!

Хлопчики. Смутку наш! її вже нема серед нас. По садочку не ходить вона і на луках не рве квіточок. Будемо плакать по ній, бо тут її залишаєм навічно. Плачмо і з нею зостаньмось.

Хор. Діти, вертайтесь назад у життя! Ваші сльози хай свіжий висушить вітер, що грається в хвилях річкових. Тікайте від ночі! День, радість і довге життя — для живих!

Хлопчики. Гей, ми вертаємось знов до життя! Хай день нам дарує роботу і радість, поки аж вечір не принесе нам спокою, а нічний сон нас не підживить!

Хор. Діти! Скоріш до життя! В чистій одежі краси вас зустріне кохання з поглядом райським і безсмертя вінком!

Хлопчики відійшли, і абат, підвівшись зі свого фотеля, став за труною.

— З розпорядження людини, що спорудила цю тиху оселю,— сказав він,— кожного нового прибувця треба тут урочисто приймати. Після того, хто збудував цей дімч хто влаштував оте місце, ми ховаємо юну чужоземку, і ось цей невеличкий простір містить у собі дві зовсім різні жертви суворої, свавільної і невблаганної богині смерті. Ми за певними законами вступаємо в життя, полічено дні, коли ми дозріємо, щоб побачити світло, але нема законів для тривалості життя. Найтонша життєва нитка може тягтися несподівано довго, найміцнішу перерізують ножиці парки, що ніби кохається в протиріччях. Про дитипу, яку ми тут ховаємо, мало можна сказати. Нам що не відомо, звідкіль вона, батьків її ми не знаємо, а про її літа тільки здогадуємось. її глибоке, замкнуте серце ледве нам давало можливість збагнути її внутрішнє життя. Нічого не було ясного в ній, нічого відкритого, крім любові до чоловіка, що визволив її з рук варвара. Ця ніжна прихильність, ця палка вдячність були, здається, полум'ям, що поглинало сили її життя. Вся майстерність лікарів не могла вберегти це прекрасне життя, найвірніша дружба не могла його продовжити. Та коли майстерність лікарів не спроможна була втримати її духу, то вони вжийй всіх заходів, щоб зберегти тіло і не дати йому зотліти. Бальзамічні масла просякли всі її жили і замість крові забарвили передчасно поблідле обличчя. Підійдіть ближче, друзі мої, і подивіться на диво мистецтва й старанності!

Він підняв плащмо. Дитина лежала в своїх янгольських шатах і наче спала в найприємнішій позі. Всі підійшли дивуючись: вона була як жива. Лише Вільгельм залишився в своєму фотелі, він не міг опанувати себе. Що він ночував, то про те й думати не смів, бо кожна думка, здавалось, знівечить його почуття.

Всі розмовляли по-французькому з поваги до маркіза. Він підійшов разом з усіма і уважно розглядав померлу. Абат вів далі:

— Це славне, до людей таке замкнуте серце з побожною довірою завжди зверталось до свого бога. У неї, здавалось, була вроджена покора, ба навіть нахил до зовнішнього приниження. Вона палко трималася католицької релігії, в якій була народжена і вихована. Іноді вона виявляла тихе бажання опочити в священній землі, і ми, за церковними звичаями, освятили цю мармурову труну і жменьку землі, яку положили їй у головах. З якою побожністю цілувала вона в свої останні хвилини образ розп'ятого, що так майстерно виображений сотнями крапок на її ніжних руках.

Сказавши це, він загорнув її правий рукав, і на білій шкірі всі побачили голубувате розп'яття, оточене різними літерами і знаками.

Маркіз нахилився над рукою, уважно розглядаючи зображення зовсім зблизька.

— О боже! — скрикнув він, аж сахнувшись і здійнявши руки до неба.— Бідна дитино! Нещасна небого! Ось

де я тебе знайшов! Яка смутна радість віднайти тебе знову, хоч мертву, але ділу, бо ми вважали, що ти давне загинула, що твоє любе дороге тіло давно вже стало здобиччю озерних риб. І я тут, присутній на твоїм похороні, такому пишному, який ще більше прикрасили своєю присутністю ці люди, що тебе супроводять ДО МІСЦЯ ВІЧНО] о спочивку. Коли я спроможен буду спокійно говорити, то подякую вам,— сказав він уриваним голосом. Сльози не дали йому далі говорити.

Натиснувши пружину, абат спустив тіло в глиб мармуру. Чотири юнаки, одягнені, як і перші хлопчики, виступили з-за килимів, накрили труну важким, гарно оздобленим віком і почали співати.

Юнаки. Добре тепер сховано скарб, прекрасний образ минувшини! Тут, у мармурі, він спочиває нетлінно. Також і в наших серцях живе він і діє. Назад, назад у життя йдіть! Візьміть із собою святую поважність, бо тільки священна поважність творить вічне життя!

Невидимий хор підхопив останні слова, але ніхто з присутніх не чув їх, кожен був надто вражений дивними відкриттями, кожен глибоко це переживав. Абат і Наталія повели з зали маркіза, а Тереза і Лотаріо — Вільгельма, і коли завмерли останні звуки співу, аж тільки тоді їх знову навально обсіли роздуми, думки, смуток, цікавість, і їх ґвалтовно потягнуло вернутися знову назад у ту стихію.

Розділ дев'ятий

Маркіз уникав говорити з усіма про цю справу, але потай довго розмовляв з абатом. Коли всі збиралися докупи, він просив, щоб грала музика, і його бажання радо виконувалось, бо нікому не хотілось розмовляти. Так уплинуло трохи часу, коли нараз помітили, що маркіз лаштується до від'їзду. Одного дня він сказав до Вільгельма:

— Я не бажаю непокоїти прах доброї дитини. Хай вона залишається там, де любила і страждала, але її друзі мусять пообіцяти мені, що відвідають її батьківщину, подивляться на місця, де це бідне створіння було народжено і виховане. Ви повинні побачити колони і статуї, про які в неї залишились тільки невиразні спогади.

Я поведу вас у ті затоки, де вона так любила збирати камінці. А ви, любий юначе, не повинні відмовлятися від вдячності родини, яка вам так багато зобов'язана. Завтра я від'їжджаю. Я розповів абатові всю історію, він вам її перекаже. Хай пробачать мені, коли смуток не давав мені складно говорити. Він, як третя особа, краще розповість про ці події. Коли ви захочете, як вам пропонував абат, поїхати зі мною в подорож по Німеччині, то я буду вельми радий. Візьміть із собою й хлопця. Якщо він буде нам хоч трохи заважати, то ми згадуватимем ваші турботи, які ви мали з моєю небогою.

Ще того ж самого вечора несподівано приїхала графиня. Вільгельм увесь аж затремтів, коли вона ввійшла, а графиня, хоч і була підготовлена, мусила опертися на сестру, яка негайно подала їй стільця. Як вона страшенно просто була вбрана і як змінилась! Вільгельм ледве смів на неї глянути. Вона ласкаво привіталася з ним, але кілька загальних слів не могли приховати її настрою і почуттів. Маркіз пішов зарання спочивати, але товариство пе мало ще охоти розходитись. Тоді абат приніс рукопис.

— Я негайно,— сказав він,— записав цю дивну історію, як вона була сповірена мені. Де вже найменше слід берегти атрамент і пера, то це при детальних записах окремих обставин знаменних подій.

Графині розповіли, про що йдеться, і абат розпочав читання:

— "Мого батька,— так розповідав маркіз,— мушу я вважати за найдивнішу людину, хоч і бачив я чимало світу. Вдачі він був шляхетної і прямої, поглядів широких і навіть, можна сказати, величних, до самого себе ставився суворо. В своїх планах був бездоганно послідовний, у вчинках завжди поступовий. Але хоч як з одного боку добре було мати з ним стосунки й справи, а через ці якості він дуже мало вмів поводитись у світі, бо вимагав і від держави, і від сусідів, і від дітей та челядинців, щоб дотримувалися ті закони, які він сам на себе наклав. Його найзвичайніші вимоги були вельми обтяжливі через оцю суворість, він ніколи не знав радощів, бо ніхто не міг йому догодити. Він думав, що все робиться не так, як йому хотілось. Я бачив його в хвилини, коли він будував палац, садив сад, купував маєток, і тоді він бував у душі

злісно переконаний, що доля прокляла його і судила йому тільки терпіння і страждання. У своїх стосунках з іншими він дотримувався найбільшої поважності. Коли жартував, то хотів лише виявити перевагу свого розуму. Він не міг стерпіти й найменшої собі догани. Я тільки раз у житті бачив, як він геть втеряв панування над собою, і це тоді, коли хтось покепкував з якоїсь його заведенції. Достеменно так поводився він з дітьми і порядкував у господарстві. Старшого брата виховували, як майбутнього спадкоємця величезних маєтків, я повинен був піти по духовній лінії, а молодший — до війська. Я був жвавий, швидкий, палкий, діяльний, похопливий до всіх фізичних вправ. Молодший же мав нахил до мрійного спокою, науки, музики, поезії. Тільки після важкої боротьби, після того, як батько цілком переконався в неможливості іншого виходу,— тільки тоді він дозволив, хоч і вельми нерадо, щоб ми помінялися призначенням, і навіть бачивши, що кожен із нас задоволений, він не міг заспокоїтись і запевняв, що з цього добра не буде. Що старіший він ставав, то все більше віддалявся від людей. Нарешті залишився майже зовсім самотній. Єдиним його приятелем, з яким він не порвав зв'язків, був давній друг, що служив у німецькій армії, втеряв у поході дружину і з собою привіз доньку років десяти. Він купив собі гарненький маєток поблизу, бачився з батьком у певні дні і години на тижні, а іноді привозив із собою і свою доньку.