Мегре і старенька пані - Сторінка 19

Вийнявши люльку із кишені, він неквапливо натоптав її. Ореол навколо місяця дедалі збільшувався, і видно було, як щось подібне до юги, що повзла з моря, затягує потроху вулиці.

Поки що це був не справжній туман: сирена ще не почала завивати.

— За тиждень тут, крім місцевих, нікого не залишиться, — заговорив Кастен. — Весь персонал готелю подасться на південь, щоб починати новий сезон, зустрічати нових клієнтів.

— Котра вже на твоїх?

— За двадцять одинадцята.

Щось, певно, насторожило Мегре; трохи помовчавши, він раптом заявив:

— Я залишу тебе на хвилинку. Зайду до себе в готель. Треба подзвонити.

Він подзвонив із кабіни до Фекана, на квартиру Шарлю Бессону.

— Це Мегре. Пробачте, що потурбував. Сподіваюся, ви ще не лягли?

— Ні. У вас є новини? Тут моя жінка захворіла на бронхіт і все-таки хоче їхати завтра на похорон.

— Скажіть, пане Бессон, у вашої дружини був колись перстень з великим смарагдом?

— З чим?

Мегре повторив.

— Ні.

— А ви коли-небудь бачили персня у когось із ваших родичів? Наприклад, у Арлетти?

— Начебто ні.

— Дякую вам.

— Алло! Пане Мегре…

— Слухаю.

— Що це за історія з перснем? Ви що, знайшли його?

— Ще не знаю. Ми днями про це поговоримо.

— Там усе гаразд?

— Зараз усе спокійно.

Мегре поклав трубку, подумав трохи, потім замовив номер паризького телефону Арлетти. Його з'єднали одразу, швидше, як із Шарлем. Відповів чоловік, це був перший контакт комісара з Жюльеном.

— Жюльєн Сюдр слухає, — спокійно промовив досить низький голос. — Хто це?

— Комісар Мегре. Я хочу говорити з пані Сюдр.

Він почув, як той самий голос прогув:

— Це тебе. Комісар.

— Алло! Є якісь новини?

— Начебто немає. Поки що немає. Я хотів би поставити вам лише одне запитання. У вас не крали коштовностей?

— Чому ви запитуєте мене про це?

— Відповідайте.

— Ні. Начебто ні.

— У вас їх багато?

— Дещо є. Подарунки чоловіка.

— У вас коли-небудь був перстень з чималеньким-таки смарагдом?

Коротка мовчанка.

— Ні.

— Ви не пригадуєте такого персня?

— Ні не пригадую.

— Дякую вам.

— Ви більше нічого не хочете мені сказати?

— Поки що нічого.

Їй не хотілося, щоб він клав трубку. Відчувалося, що вона чекала, щоб він продовжив розмову. Можливо, їй самій було що сказати, тільки вона не наважувалася а присутності чоловіка.

— Нічого неприємного? — тільки й запитала вона.

— Нічого. На добраніч. Здається, вам уже час лягати спати.

Вона зрозуміла це як насміх і сухо відказала:

— Саме так. На добраніч.

Крім нічного чергового, в холі нікого не було. В глибині стояло крісло, в якому він побачив Арлетту, коли вона прийшла до нього першого вечора. Тоді він ще її не знав. Тоді він ще нікого не знав.

Він пошкодував, що не прихопив із собою пальта, трохи був не зателефонував пані Мегре, щоб побажати їй на добраніч, знизав плечима й подався до Кастена, який з похмурим виразом стояв на чатах. І в цьому готелі хол був порожній. Майже всі вікна, крім двох-трьох, були темні. Погасло світло ще в одному вікні, але не в Тео.

— І що б він міг там робити? — пробурмотів Кас-тен. — Напевне, читає, лежачи в ліжку. Якщо взагалі не заснув, забувши вимкнути світло.

— Котра година?

— Північ.

— Ти певний, що ніхто…

І тут інспектор ляснув себе по лобі, лайнувся й пробурмотів:

— Ну й йолоп же я! Забув сказати вам…

— Що ти забув сказати?

— З ним ніхто не розмовляв у кав'ярні, це правда. Йому ніхто не передавав листів. Та коли ми були в барі на пошті — в другому барі, куди він зайшов, хазяїн невдовзі сказав йому: "Вас просять до телефону".

— О котрій годині це було?

— Одразу по восьмій.

— Хазяїн не сказав, хто його кликав?

— Ні. Тео зайшов до кабіни. Я стежив за ним крізь шибку. Він сам не говорив. Він тільки слухав і час від часу промовляв: "Так… так…"

— І все?

— І як це могло вискочити у мене з голови? Сподіваюся, це не дуже серйозно, патроне?

— Скоро дізнаємося. Який у нього був вираз обличчя, коли він вийшов із кабіни?

— Точно не можу сказати. Щось начебто його здивувало. Або заінтригувало. Але він не був розлючений.

— Ходімо. Почекаєш мене в холі.

— Яку кімнату займає пан Бессон? — запитав комісар у портьє.

— Двадцять дев'яту, на третьому поверсі. Він, мабуть, спить. Просив його не турбувати.

Мегре, нічого не пояснюючи, почав підніматися сходами, зупинився на мить, відсапуючись, і невдовзі зупинився перед білими дверима з мідяними цифрами: "29". Постукав, йому, не відповіли. Постукав дужче, настійливіше, схилився над сходовим прогоном.

— Кастене!

— Я тут, патроне!

— Попроси в них службового ключа. У них мають бути ключі до всіх дверей.

На це пішов якийсь час. Мегре вибив люльку на килим поруч з великою фаянсовою урною, заповненою піском та недопалками.

Портьє йшов попереду, видно, в лихому гуморі.

— Тільки на вашу відповідальність. Завтра вам доведеться давати пояснення хазяїнові. Поліція чи не поліція, а так не годиться.

Він вибрав ключа із великої в'язки, що висіла на ланцюгу, але, перш ніж відімкнути, обережно постукав і притулився вухом до дверей.

Нарешті вони зайшли до кімнати. Там — ні душі/Ліжко було нерозстелене. Мегре відчинив стінну шафу, побачив там темно-синій костюм, чорні туфлі й габардиновий макінтош. Бритва та зубна щітка були у ванній.

— Хіба пан не має права відлучитися на годинку з номера?

— Скажіть, його машина в гаражі?

— Це легко перевірити.

Вони спустилися до холу. Замість іти до парадного входу вони пішли по коридору, спустилися ще на кілька сходинок, і Мегре помітив невеличкі двері, що виходили просто в гараж. Двері були незамкнуті. Ворота, що виходили на безлюдну площу, теж були відчинені.

— Ось його машина.

Кастен скидався на школяра, що нашкодив і тепер сушить голову: яке покарання на нього чекає за зроблену дурницю?

— А що тепер, пане комісар?

— Де твоя машина?

— Навпроти вашого готелю.

Це було зовсім поруч. Коли вони вже сідали в машину, із дверей готелю вискочив нічний швейцар.

— Пане Мегре! Пане Мегре! Вас щойно питали по телефону.

— Хто?

— Не знаю.

— Жінка?

— Ні, чоловічий голос. Вас просять зараз же заїхати до пані. Ви начебто маєте зрозуміти, в чім річ.

За кілька хвилин вони були біля "Халупки". Але перед хвірткою вже стояла якась машина.

— Машина лікаря, — сказав Кастен.

Навіть біля самого будинку не чути було голосів. Всі вікна були освітлені, верхній поверх також. Двері їм відчинив незворушний Тео Бессон. Комісар з подивом глянув на нього.

— Кого тут поранено?

Ніздрі Мегре роздулися. У вітальні пахло пороховим димом. На круглому столику, де були ще розкидані карти, лежав великий револьвер армійського зразка.

Він швидко зайшов до кімнати для гостей, почув там якусь шамотню. У дверях трохи не налетів на Валентіну, яка тримала в руках закривавлені простирадла. Вона подивилася на нього невидющим поглядом, як сновида.

На ліжку, що його колись займала Арлетта, лежав чоловік, роздягнутий до половини. Спина лікаря Жоллі, що схилився над ним, закривала його обличчя, але Мегре вже впізнав штани із грубого темно-синього сукна.

— Мертвий?

Лікар здригнувся, глянув через плече на комісара і випростався з помітним полегшенням.

— Я зробив усе, що міг, — прошепотів він.

На нічному столику лежав шприц. Розкрита лікарева сумка валялася долі. Повсюди темніли плями крові, і Мегре відзначив, що сліди її вели до вітальні й далі, до саду.

— Як тільки Валентіна мені подзвонила, я одразу приїхав, та було вже пізно. І треба ж отаке: куля влучила просто в аорту! Тут навряд чи допомогло б навіть переливання крові.

— Це ви дзвонили мені в готель?

— Так. Вона просила мене повідомити вас.

Валентіна стояла перед ним у вирізі дверей, руки й сукня у неї були в крові.

— Який жах! — стогнала вона. — Коли ви були в мене ввечері, мені й на думку не спадало, що таке може статися. А все тому, що я й цей забула повернути другий вимикач і запалити світло в саду.

Мегре не обернувся до неї. Важко зітхнувши, він ще раз глянув на обличчя Анрі Трошю, вбитого слідом за сестрою. В цю хвилину він думав уже про те, що він скаже його батькам.

— Я вам зараз усе поясню, — знову заговорила Валентіна.

— Я все знаю.

— Ви не можете цього знать. Я вже піднялася до себе… Лягла спати…

Він уперше бачив її одягнутою абияк. У волоссі в неї були бігуді, з-під наспіх одягнутої сукні виглядала нічна сорочка.

— Мені здавалося, що нарешті я заснула. Раптом кіт скочив до мене на ліжко. Він розбудив мене. Я прислухалася. Із саду долинав шум, точнісінько такий, як зчиняли ви, коли прийшли увечері.

— Де був револьвер?

— У нічному столику. Це револьвер мого чоловіка. Він привчив мене завжди мати при собі зброю. Здається, я казала вам про це.

— Ні. Та байдуже.

— Спочатку я виглянула у вікно, але було надто темно. Я накинула сукню й спустилася донизу.

— Не запалюючи світла?

— Еге ж… Я нічого не бачила, але чула, як хтось намагається відчинити двері. Я запитала: "Хто там?" Мені не відповіли.

— І ви одразу вистрілили?

— Я не пам'ятаю. Певно, я перепитала кілька разів. Але там не переставали поратися з замком. Я вистрілила крізь шибку. Почула, як щось упало. Але я ще якийсь час не рухалася, не наважуючись вийти.

— Ви не знали, хто то був?

— Не мала жодного уявлення. Тут я— схаменулася, що треба запалити світло в саду. Крізь розбиту шибку я побачила тіло, а поруч — великий пакунок. Спочатку я подумала, що то якийсь волоцюга. Потім вийшла крізь кухонні двері і, підійшовши ближче, впізнала Анрі.

— Він був ще живий?

— Не знаю. Я побігла до мадемуазель Cope, все ще з револьвером у руці. Я крикнула, щоб вона піднялася, що мені треба негайно зателефонувати, і вона нарешті відчинила мені. Я подзвонила лікареві Шоллі і попросила його попередити вас або ж прихопити вас по дорозі.

— А Тео?

— Я зустріла його біля моїх дверей, коли поверталася.

— Ви поверталися самі?

— Ні. Я дочекалася на дорозі лікаря.

Лікар прикрив краєм простирадла обличчя вбитого і, тримаючи перед собою закривавлені руки, попрямував до ванної кімнати.

Біля небіжчика залишилися Мегре й Валентіна. Вони були самі в тісній кімнаті, де ніде було повернутися. Комісар все ще тримав у зубах люльку.

— Що вам сказав Тео?

— Я вже не пригадую. Він нічого не сказав.

— Ви не були здивовані, побачивши його тут?

— Можливо. Я вже не пригадую. Не забувайте, що я допіру вбила людину.