Мегре і старенька пані - Сторінка 20

Як ви гадаєте, чому Анрі намагався забратися до мене?

Не відповідаючи, він пройшов до вітальні. Кастен і Тео мовчки стояли там один навпроти одного. Інспектор, видно, нервувався, на комісара він глянув одчайдушним поглядом.

— Це все вийшло через мене, так?

— Не зовсім.

У Тео Бессона був знудьгований вираз людини, що потрапила в непевне становище.

— Ви, я гадаю, випадково опинилися поблизу? — запитав Мегре.

Тео не відповів, він; здавалося, дарував комісарові так неделікатно поставлене запитання.

— Підійдіть-но сюди, — звернувся Мегре до інспектора. Він вивів Кастена на подвір'я. Вони побачили кров на бруківці і мішок рибалки, який досі валявся там, де впав.

— їдь якнайшвидше до готелю, де зупинився Тео. Я хочу знати, чи не дзвонив йому хто ввечері. Якщо тобі не зможуть відповісти, обійди бари, до яких заходив Анрі.

— Вони зачинені.

— Дзвони! Нехай відчинять!

— А що запитати?

— Чи не дзвонив Анрі до когось?

Кастен нічого не розумів, але йому хотілося якомога краще виправити свою помилку. Він кинувся до "сімки", і шум її мотора незабаром стих удалині.

Лікар Жоллі й Валентіна спустилися з ванної. Руки лікаря були чисті й пахли милом.

— Я марно вмовляв її лягти, — заговорив він, — або дозволити зробити укол. Вона тримається на самих нервах. Їй здається, що вона спроможна все це знести. Та за півгодини після того, як я від'їду, вона звалиться. Просто не збагну, як вона могла це зробити.

— Я вбила цього бідолашного хлопця, — пробурмотіла Валентіна й по черзі зиркнула на Мегре й на Тео, які нерухомо й безмовно стояли в кутку.

— Ви б не могли вплинути на неї? — обернувся лікар до Мегре. — Вона проспить міцно кілька годин, а до ранку все буде гаразд.

— Я не певний, що в цьому є потреба.

Жоллі спохмурнів," але заперечувати не став і заходився шукати свого капелюха.

— Очевидно, мені треба подзвонити до Гавра, як і минулого тижня, щоб приїхали по труп. Адже тут не обійдеться без розтину.

— Певна річ.

— Може, щось переказати від вас?

— Ні, дякую.

Лікар уклонився старій пані, здавалося, він от-от поцілує їй руку.

— Ви даремно відмовляєтеся. Про всяк випадок я залишив у вашій кімнаті кілька таблеток. Ковтати їх треба через кожні дві години.

Він кивнув Тео й підійшов до Мегре, не знаючи, що сказати.

— Певна річ, я цілком до ваших послуг, пане комісар. Дайте мені знати, як тільки я знадоблюся.

Він пішов, і в кімнаті запанувала тиша. Потім із-за вікна долинув шум мотора. Коли машина від'їхала, Валентіна, немов прокинувшись, відчинила буфет і дістала карафку з кальвадосом. Вона хотіла була поставити його на стіл, але Мегре зненацька грубо вирвав у неї з рук карафку й щосили торохнув нею об підлогу.

— Ану сядьте обоє! — наказав він тремтячим од гніву голосом.

Вони послухалися машинально, видно, не розуміючи, що діється. Мегре залишився стояти, закинувши руки за спину, потім почав крокувати з кутка в куток, як звик це робити у себе в кабінеті Управління карного розшуку.

Кастенова машина вже повернулася. Гучно завила портова сирена, оповіщаючи всіх, що насувається туман.

9. ЗЛОЧИН ТЕО

Чути було, як Кастен вимкнув мотор, вийшов з машини, постояв трохи на шляху, потім відчинив хвіртку. Мегре весь час мовчав. Сидячи в кріслі, де кілька годин тому спочивав комісар, Тео намагався попри все бути схожим на герцога Віндзорського. Валентіна дивилася то на того, то на того, погляд її метався, як у пійманого звіряти.

Кастен пройшов через сад, зайшов у будинок. Його вразила мовчанка, розбита карафка, він не знав, Що робити, куди подіти себе. Не побувавши ні разу в Управлінні карного розшуку на набережній Орфевр, він не міг уявити собі Мегре в такій ситуації.

— Отож, синку?

— Я додзвонився до готелю; він уже спав, але все-таки ми поговорили. Виявляється, він сам відповів з комутатора, коли викликали Тео, і перевів розмову, та не до нього в кімнату — в кімнатах немає телефонів, — а на апарат у коридорі. Той, хто дзвонив, був п'яний.

— У тебе є папір і олівець?

— У мене є записник.

— Сідай сюди, до цього столу. Вмощуйся якнайвигідніше, це, певно, забере чимало часу. Занотовуй їхні відповіді.

Мегре знову почав ходити туди й сюди, стара пані, як і досі, стежила за ним очима, а Тео пильно розглядав носки своїх черевиків.

Перед ним і зупинився нарешті комісар і сказав уже не гнівно, а голосом, сповненим зневаги:

— Ви чекали, що Анрі приїде ввечері до Етрета?

— Ні.

— Якби він не подзвонив вам, ви б усе одно навідалися до "Халупки".

— Не знаю. Можливо.

— Де ви були, коли сталося вбивство? На дорозі? В саду?

— В саду. Біля хвіртки.

Валентіна підскочила на стільці. Вона зрозуміла, що, прямуючи до старої мадемуазель Cope подзвонити лікареві, вона пройшла повз свого пасинка.

— Ви цілком задоволені з себе?

— Це моя особиста справа.

— Ви знали, що в неї є револьвер?

— Я знаю, що в неї залишився револьвер мого батька. Послухайте, пане комісар, скажіть мені, що означає…

— Ні, ні! Тут я ставлю запитання.

— А якщо я відмовлюся відповідати?

— Це нічогісінько не змінить. Хіба що змусить мене дати вам добрячого ляпаса, вже цілих чверть години в мене руки сверблять.

Незважаючи на трагічність становища, незважаючи на те, що в сусідній кімнаті ще лежав мрець, Валентіна не могла стримати вдоволеної, навіть радісної посмішки.

— Коли вам стало відомо?

— Про що ви говорите?

— Послухайте, Бессоне, раджу вам не клеїти дурника. Коли вам стало відомо, що коштовності вашої мачухи ніколи не продавалися, що вони справжні, а не підробка, як це намагалися всім втовкмачити?

Валентіна здригнулася й отетеріло витріщилася на Мегре, в її погляді промайнуло щось подібне до мимовільного захоплення; вона засовалася на кріслі, немов хотіла щось сказати, але комісар не звертав на неї ніякої уваги.

— Я завжди це підозрював, — сказав Тео.

— Чому?

— Бо я добре знав її і свого батька.

— Ви хочете сказати, що вона боялася злиднів і що вона не з тих жінок, котрі заздалегідь не вживають запобіжних заходів?

— Так. А мій батько виконував усі її примхи.

— Їхній шлюб передбачав спільне володіння майном?

— Так.

— Яку суму ви оцінюєте вартість коштовностей?

— Приблизно в кілька мільйонів, як на теперішні гроші. Та, крім відомих мені коштовностей, повинні бути ще й такі, про які ми не знали. Батькові було ніяково перед нами, що він так багато витрачав на неї.

— Після його смерті, коли вас повідомили, що коштовності давно продано, ви ділилися своїми сумнівами з братом чи з Арлеттою?

— Ні.

— Чому?

— Я не був певний.

— А чи не тому, що ви сподівалися домовитися з Валентіною?

Вона не пропускала повз вуха жодного звуку, стежила за кожним жестом Мегре, за виразом обличчя Тео. Вона занотовувала для себе все значно краще, ніж Кастен, що виступав у ролі стенографа-аматора.

— Я не буду відповідати на це запитання.

— Яке негідне вас — ви це хочете сказати? Ви розмовляли на цю тему з вашою мачухою?

— Ні.

— Чи не тому, що вважали її хитрішою за вас і чекали нагоди, щоб одержати докази? Як вам удалося їх добути? Коли?

— Я розпитав деяких друзів у ювелірному світі про деякі коштовності, продаж яких не міг пройти непомітно. В такий спосіб довідався, що вони не надходили в продаж, в усякому разі, у Франції, а можливо, і в Європі.

— І ви терпляче чекали п'ять років?

— У мене було ще трохи грошей. Я вдало провів кілька комерційних операцій.

— А на цей рік, коли ваші запаси підійшли до кінця, ви приїхали провести канікули в Етрета? І, звичайно ж, не випадково познайомилися з Розою й почали потурати її дивацтвам.

Мовчанка. Валентіна по-пташиному витягла шию, і тут Мегре вперше побачив цю шию старої жінки, звичайно прикриту широкою чорною оксамитовою стрічкою, прикрашеною перлинами.

— А тепер гарненько подумайте, перш ніж відповісти. Чи знала Роза щось до зустрічі з вами, чи вона за вашими вказівками почала нишпорити в домі?

— Вона нишпорила до знайомства зі мною.

— Навіщо?

— Із цікавості. А також ще й тому, що ненавиділа мою мачуху.

— В неї були підстави ненавидіти її?

— Вона вважала її грубою й пихатою. Обидві вони жили в будинку, як то кажуть, у стані війни і майже не приховували цього одна від одної.

— Роза не здогадувалася про існування коштовностей?

— Ні. Вона просто прокрутила штопором дірку в стіні, що розділяє їхні кімнати.

Валентіна зненацька схопилася на рівні ноги, немов хотіла зараз же обуритися з нечуваного зухвальства своєї покоївки.

— Коли це сталося?

— Тижнів зо два тому, коли Валентіна пила чай у мадемуазель Cope.

— Що ж вона побачила крізь дірку?

— Спочатку нічого. Та через кілька днів, увечері, вона вдала, ніби спить, для певності навіть захропла, безшумно встала й побачила, як Валентіна, стоячи біля ліжка, відімкнула шухляду з коштовностями.

— Роза ніколи до неї не заглядала?

— Всі шухляди й шафи в домі замикаються, а ключі Валентіна тримає при собі. Навіть щоб дістати банку, сардин, Роза мусила звертатися до неї.

— В такому разі, як же вона змогла заволодіти перснем?

— Коли Валентіна приймала ванну. Вона не казала мені нічого заздалегідь. Видно, дуже ретельно все підготувала, розрахувала по хвилинах.

— Ви бачили персня?

— Так.

— Що Роза збиралася з ним робити?

— Нічого. Вона не змогла б носити його, не виказавши себе. Найпевніше, це було щось подібне до помсти.

— Ви не подумали, що мачуха може його хопитися?

— Це не виключалося.

— Признайтеся, що ви вирішили не втручатися й подивитись, як мачуха до цього поставиться.

— Можливо.

— Вас удовольнив би поділ майна, чи не так? І ви нічого не сказали б ні Шарлеві, ні Арлетті.

— Я не відповідатиму на це запитання.

— Ви, здається, певні, що на вас не знайдеться управи?

— Я нікого не вбивав.

Валентіна знову завовтузилася, немов збираючись, як школярка, піднести руку й попросити слова.

— До вас у мене більше немає запитань, — сказав Мегре.

— Я повинен вийти?

— Можете залишитися.

— Я вільний?

— Поки що ні.

Мегре знову почав ходити туди й сюди по вітальні, обличчя його ледь почервоніло. Тепер належало зайнятися старою панією.

— Ви все чули?

— Все, що він сказав, — брехня.

Мегре дістав персня із жилетної кишеньки й показав їй.

— Ви заперечуєте, що у вашій кімнаті сховано справжні коштовності. Може, ви хочете, щоб я взяв ключі я приніс коштовності сюди?

— Це моє право. Мій чоловік був згодний.