Мертвим не болить - Сторінка 2

Що, і там так само було? Чи, може, там не дуже з такими панькалися?

Мабуть, справді на війні було трохи простіше. Підлість там була очевиднішою: перед смертю, відомо, маскуватися важкенько, Але такі типи пристосовувалися й на війні. Хлопець з легкою недовірою вислуховує мене і раптом скидає свою маску відчуження:

— Заздрю я вам...

Це в нього вихопилося скоромовкою, зовсім по-хлоп'ячому і так природно, що не було ніякого сумніву в його щирості. І хоч я не вперше чую щось подібне, таки не можу не здивуватися: чому люди заздрять? Чи розуміють вони те, що кажуть? Хлопець, однак, невдовзі пояснює:

— Ви коли вже робили щось, то на повну силу. Без криводушності. Коли вже били, то розмахнувшись — до обуха!

Частково так, але насправді все було набагато складніше. На війні не лицемірили, це правда. Але вдарити на повний розмах не завжди вдавалося. Були причини, які тримали за руку.

Мій сусіда курить, крізь дим поглядаючи на мене. Я ж мовчу. Мабуть, треба відповісти, але однією фразою не обійдешся. Потрібна довга розмова, яка тут не до місця.

2

У вестибюлі приглушений гомін. Хряпання дверей, раз по раз вдирається гуркіт машин з вулиці. По той бік величезного вікна весь час мелькали люди: молоді і старі, жінки, дівчата, хлопці, заклопотані, веселі — різні. Під вечір надворі потеплішало. Знявся вітер, липи розгорнули перші весняні маленькі клейкі листочки. Після затяжного нудного дощу повисихали хідники.

Здається, починалася трохи запізніла, а тому ще бажаніша весна.

Аж ось у притишений гомін готелю вриваються нетутешні голоси — незнайомі слова, чужий наспівний акцент. Веселий жіночий сміх багатьох примушує оглянутися. Натовп туристів неспішно вливається через двері і заповнює просторий вестибюль готелю. Біля під'їзду за скляними дверима стоїть величезний, у нікелі й емалі закордонний автобус.

Біля стойки замовкають розмови, обличчя повертаються до дверей. Туристи неквапливо, поважно і лінькувато несуть свої сумки, валізи, пледи. Запопадливо заворушилися швейцари. Посередині вестибюля, під колоною, складають багаж — ціла гора з валіз. Мій сусіда визначає:

— Французи! Ні, італійці. Хочете подивитись?

Залишивши на кріслах газети, ми піднімаємося і підходимо ближче до виходу. Туристи на нас не зважають. У них свої стосунки. Стрункі жінки в штанях сміються і курять. Чорні, світлі, руді зачіски. Сяючі погляди темних очей. Яскраво нафарбовані губи. Чорняві плечисті чоловіки, стримані і незалежні, виглядають як мудреці поміж пустунок. У них свято: поїздка, нова країна, про яку вони стільки наслухалися і лише тепер побачили. Турботи буднів вони залишили вдома. Завидна риса характеру — відмежовувати будні від свята, неприємне від радісного. У нас, на жаль, так не виходить. Ми носимо у собі все: клопоти і радість, будні й неділі. У вихідний для нас уже починається понеділок. Ми забагато маємо в собі минулого. Тяжкого, з часів воєнного лихоліття. Щось від багаторічного недовір'я до людини. Хоч тут нічим не зарадиш. Очевидно, в нашій історії надто вже багато такого, про що неможливо забути. Тут мусиш пам'ятати. Навіть і в День Перемоги.

І ми мовчки стоїмо біля гардеробу. Мій сусіда допитливо вглядається в обличчя чужоземців. Це цікаво — проникнути в прихований сенс незнайомих характерів. Але я навіть і не пробую. Французи, англійці, італійці для мене закрита книга, їх я не розумію. Їхня сутність для мене десь у другій площині осягнення. Інша справа — німці.

Це страшне, до кінця не з'ясоване явище — фашизм. Але мені здається, що я близький до того, щоб його зрозуміти. Ясно, зрозуміти — не обов'язково виправдати. Мені здається, що цей сфінкс розгадується просто: шалена активність одних за міщанської покори других. З одного боку, мораль: мета — все, засоби — ніщо. З другого — моя хата скраю. Політика — не наше діло. За всіх думає фюрер. Ми маленькі люди. І на додаток — роз'юшена злістю пропаганда, здатна, не змигнувши, чорне видати за біле.

Німці накоїли нам багато лиха, та ми не злопам'ятні: хай живуть добре. Головне, щоб мирно. За минуле ми, здається, поквиталися. Помста ж у цьому разі не має сенсу.

Поки ми розглядали туристів, повз нас швиденько пройшли один, другий — від стойки. У руках знайомі аркушики перепусток. Нарешті, мабуть, з'явилися місця. Я круто повернув назад і мало не зіткнувся із "законником". Він, із портфелем і теж із перепусткою, обдав мене бляшаним шерхотінням свого плаща, швиденько попрямував до ліфта. На обличчі в нього заклопотаність без сліду недавньої блазнівської безжурності. Я трохи здивований:

— Диви, вже ухопив!

Хлопець іронічно гмукнув:

— Ну, я ж казав.

Ми підходимо до черги біля стойки і, ясна річ, запізнюємося. Знайшлося лише чотири місця. Отримали також четверо. А серед них і той, без черги.

Решта мусить чекати.

Моє місце біля столу вільне. На сусідньому сидить втомлена немолода жінка. Сусіда, потупцювавши, мовчки відійшов до стойки. Я сідаю.

Черга обурюється. Особливо тепер, коли "законник" здимів. Коли він, певно, пробує крани і мацає матрац у номері... А вони сваряться. Дивні люди! Коли він ліз до адміністратора, тоді всі мовчали. А тепер розмахують руками:

— Неподобство!

— Ми книгу скарг вимагатимемо!

— Хамство — так вчиняти...

Особливо обурюється один. Здається, йому ледь не дісталося місця. Тепер він совгає на голові зелений велюровий капелюх і сердито крутиться біля стойки. Широко розлітаються поли його габардинового плаща:

— Неподобство! Нахабство!

Засунувши руки в кишені, він нервово повертається від стойки і зустрічається зі мною поглядом І раптом у моїх очах здригається гарячий туман Незрозуміла нервова хвиля жаром проймає мене до п'ят. Пружний дзвінкий удар у вухах ураз відкидає мене в минуле. У свідомості блискавично висвітлюється одне лише слово — "Сахно" Ні, я не пригадав цього чоловіка, просто я його ніколи не забував. І тепер ось він за п'ять кроків від мене, трохи обрезклий з лиця, бровастий і, як колись, загрозливо рішучий На голові недбало натягнутий капелюх. Габардиновий плащ не застебнутий з низько обвислими полами. На жовті черевики незграбно звисають світлі холоші штанів. "Заширокі",— зовсім недоречно зауважив я. Окинувши мене коротким нетямущим поглядом, він повертається до стойки.

Задеревілі на мить мої суглоби розслаблюються, і я обм'якаю в кріслі. Залишками підконтрольної своєї свідомості я зазначаю, що розгубився. Ніколи не думав, що можна так спасувати перед ним. Скільки разів за оті роки уявляв свою з ним зустріч, свої сповнені гніву слова.. І ось!. Коли б він тепер підійшов і вдарив мене, я, мабуть, не знав би, як відповісти. Буває, що нахабство паралізує Мене паралізував лише його вигляд.

Проте наступної хвилі я все ж таки схоплююся з крісла Рип... рип... Клятий протез! Тепер він мені заважає Тепер мені потрібні залізні ноги. І сталеві кулаки Мабуть, на моєму лиці відбилося щось недобре. Двоє з черги розступаються, і я боком примощуюся коло стойки. Біля нього поруч. Байдужий до мене, він гаряче доводить адміністратору:

— Я за тисячу кілометрів приїхав. Де я повинен ночувати? Скажіть, де?

— Це не моя справа.

— То чия ж тоді справа? Для чого тоді ви тут сидите? — він різко обертається: йому потрібний спільник.— Чули, не її справа?.. От логіка!

Але мій вигляд, мабуть, охолоджує його. Він знімає капелюха і долонею витирає змокрілу від поту стьожку підшивки. Я збентежено дивлюся в його розлючені очі, і гаряча хвиля в моєму нутрі помалу остигає. Я впізнаю його і не впізнаю. Чорт! Невже я помиляюся? Він трохи навіть з черевцем і таки добре лисий. Той мав відмінну стройову виправку і чорну жорстку чуприну на голові. Очі нахабні і підбряклі — певно, хворий на нирки. Зріст... Зросту, мабуть, такого ж самого. Тільки цей грубший.

Але ж минуло стільки років...

Пересиливши якесь внутрішнє заніміння, я відходжу. У кінці стойки, подалі від усіх, спираюся на лікоть. Замішання моє помалу минає. Я невідривно стежу за ним. Він чи не він? Я трохи боюся, щоб він не впізнав мене. Тоді він, безумовно, зникне. Хоча впізнати мене нелегко. Тоді я був майже хлопчиком. Дев'ятнадцятирічний молодший лейтенант. До того ж для нього я вбитий.

А він не відступає від жінки-адміністратора. У край стойки вчепилися його пальці — короткі й товстуваті. Він проймає жінку докірливим поглядом. Поглядом, який запам'ятав я і який зненавидів. Я бачив його різного: загрозливого, розгубленого і навіть підлесливого. Тепер він нахабно-вимогливий. Жінка вдає, що дуже зайнята паперами і не помічає його. Та не помітити його неможливо. Чоловік це знає і непорушно нависає над стойкою. Авжеж, він доб'ється свого.

Протяглий натужний дзвін у моїй голові поступово віддаляється. Помалу я втрачаю категоричність першої впевненості. То здається — остаточно і виразно: він! То раптом в обличчі його з'являється щось не знайоме мені, чуже, таке, що бачу вперше. Я не знаю, що мені робити, і стою. На плечі навалюється тягар непереборного знесилля. Я відчуваю себе до краю виснаженим і розгубленим.

У такому стані, остовпінні, я, видно, простояв чимало часу, і біля адміністратора щось відбувається. Здається, оголосили, що місць більше не буде. Люди починають розходитися. Хтось каже: "Ходімо дивитися салют!" Хтось не погоджується: "Я ліпше на вокзал. Поки лави не зайняли".

Черга біля стойки швидко рідшає. Якось зненацька я гублю його і вже не бачу. Схаменувшись, підходжу ближче, озираюся. Але його нема. Нема біля адміністратора, не видно й у вестибюлі. Ніби він провалився крізь землю. Дивно!

Тоді я спиняюся перед стойкою, нічого не тямлячи. У душі таке відчуття, ніби через мене сталося щось непоправне. Людей меншає. Жінка з-за столу так само пішла, і обидва крісла порожні. Мені треба якось зібратися з думками. Прикро, якщо це все лише здалося. Стільки душевних мук і — даремно! А коли все ж таки він? Що я повинен зробити?

Треба якось обдумати і щось вирішити. Або, не гаючи часу, наздогнати його. Чи, може, викликати міліцію? Проте міліція тут ні до чого.

Нарешті в цьому кутку вестибюля залишається тільки адміністратор за перегородкою і якийсь п'яненький невдаха. Підпираючи спиною колону, він не може вимовити ні слова і втупився в підлогу.

Важко хряпають двері, і мене підхоплює метушня вулиці.