Мертвим не болить - Сторінка 4

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Кротов з-під насуплених брів блискає злим поглядом і, як мені здається, зітхає важко, з осудженням. Нам цигарок комбат не пропонує. Вони втрьох мовчки прикурюють, і старшина, відставивши взуту в німецький валянок ногу, крізь дим поглядає на мене одним оком.

— Ти що ж це, молодший, з таким скрипом наказ виконуєш?

Я кидаю короткий погляд на його самозадоволене обличчя і, затамовуючи в собі злість, мовчу. Яке його, зрештою, діло, хто він такий, щоб робити мені зауваження?

Кротов, якого, видно, допікає свій клопіт, нервово повертається до комбата:

— То мені що? Роту здавати, чи як?

Комбат морщить лоба і старанно розкурює цигарку:

— Ну, чому здавати? Що це ви вже..., Відразу в паніку...

— Роти поки що не здавати,— упевнено оголошує старшина, і комбат швидко поправляється:

— Так, поки що не здавати. Нема такого наказу здавати.

— Діло ясне,— похмуро зітхає Кротов.— Діло ясне, що діло темне. Ну й чорт із ним! Хай!

Він відчайдушно лається і відходить убік, усім своїм виглядом дає зрозуміти, що байдужий до всього і нічого не боїться. Комбат підводиться з кучугури і повертає голову, поглядаючи у хвіст колони.

— Ну, де там Касенко? Не дочекаєшся!

Касенко, якого він чекає,— командир взводу розвідки, і я починаю думати, що, може, і його пошлють з нами в тил полку. З Касенком, звичайно, було б веселіше, хлопець він товариський і говіркий. Тільки чи направлять його в тил тепер, коли йде наступ?

Тим часом над степом починає сутеніти. У зимовому небі стихло гудіння літаків, виразніше чути шерхіт кукурудзи на вітрі. На ніч береться мороз, і я наставляю комір своєї шинельки — вуха хоча й приховані під бинтами, але помалу затерпають від холоду.

Комбат чекає. Однак замість Касенка на дорозі з'являється розвідник. Хвацько клацнувши закаблуками, він спиняється за п'ять кроків перед начальством.

— Товаришу капітан, лейтенант Касенко коня не дають.

Комбат щиро здивований:

— Як це не дають?

— Не дають, і годі. Кажуть, хутір треба розвідати. Хуторок там попереду.

— Хутір, хутір! І на цьому розвідає,— тицяє він на низькорослого коника старшини.— Чим не рисак! А то викаблучується ще! Теж мені кавалерист!

Розвідник переступає з ноги на ногу, на його округлому розпашілому обличчі наївне збентеження — мовляв, мені що: лейтенант не дає, а я тут при чому? Але комбат, здається, цього не розуміє і, нахмуривши брови, суворо дивиться на бійця.

— Вони кажуть, хай старшина Шашок на своєму здихляку і їздять, коли ліпшого не можуть роздобути.

— Ви мені облиште ці теревені! — злоститься комбат і щосили тицяє бадилякою в сніг.— Я наказую! А його справа виконувати. Утямив?

— Я-то втямив,— охоче погоджується розвідник.

— То виконуйте! — мало не кричить комбат.

Поруч стоять, слухаючи цю не дуже звичну сварку, бійці, німці. То на комбата, то на розвідника позиркує старшина, я терпеливо чекаю і думаю, що Касенків коник, видно, вже здох. А нічого собі був трофейний стрибунець у білих панчішках на передніх ногах! Однак минув час — відкрасувався на ньому наш спритний взводний. Коли вже їм в очі впало, то пиши пропало, враз відберуть. Не знаю, як на що, а на такі щтуки вони мастаки.

Я потай глипаю збоку на старшину, той міцно стулив недоречно тонкі на м'ясистому обличчі губи, і щось рішуче з'являється в його очах. Тут же він повертається до мене.

— Гаразд, ви йдіть. Беріть отих,— киває він на німців,— і йдіть напрямки. Я дожену.

Він досить по-товариському проказує це, і я не знаю, як розуміти його: чи це заявка на дружбу, чи, може, він має мене за старшого. Але ж Кротов старший за званням, і посада в нього постійна, не те що в мене — тимчасового ротного. Я запитливо дивлюсь на комбата, той незадоволено киває: "Ідіть",— і я повертаюся до задубілих німців:

— Ану, марш! Марш, фріцюки паршиві!

4

Через хвилину ми йдемо в кукурудзі по коліях, добре витиснутих у снігу танковими гусеницями: Кротов і я — по правій, а троє німців поруч — по лівій. Кротов, видно, ніяк не може погодитися, що його зняли з роти, і люто лається. Гнів його, як і завжди, має конкретну адресу і тепер стосується нашого комбата.

— Опудало! Лакейська морда...

Німці покірно ступають поруч. Очкастий, у мундирчику, попереду, за ним той, що без шапки,— вовкуватий і чорнобривий хлопець, з лиця зовсім не схожий на німця. Старий з натугою шкандибає ззаду, часом відстає, усе шморгаючи великим застудженим носом. У полон від добре підготувався, відразу видно хазяйновиту людину — на ремені брязкає казанок, фляжка, через плече перекинув згорнуту в скатку ковдру, при боці висить подібна до мисливського ягдташа брезентова сумка. Не диво, що й відстає, такий переобтяжений, і я, час від часу оглядаючись, підкреслено сердито кидаю:

— Шнель, шнель, фріце!

Передній, в окулярах, тоді також обертається і, наче старший серед них, щось гергоче до останнього. Я розумію лише:

— Шнелєр, камарад...

Старший трохи прискорює ходу, метляючи засніженими полами довгої шинелі, і стиха бурчить. Здається мені, щось ніби таке: мовляв, добре тобі, молодому, легко одягненому, а я стомився вже, хочу закурити, та й узагалі ситий по самісіньке горло і війною, і вашим фашизмом. Таке почути від нього було б зовсім природно, бо вже сорок четвертий рік і німці на фронті не ті, що були в сорок першому. Але очкастий не дуже зважає на його бурчання і з комкндирською суворістю підганяє:

— Шнелєр, шнелєр...

Цей, передній, неспішно-розважливий і чимось схожий на унтера, хоча мундир на ньому без жодної відзнаки. Обличчя продовгувате, в міру худорляве, з міцною нижньою щелепою. Під товстими скельцями окулярів насторожені, але, здається, помірковані, незлостиві очі. Отой же, простоволосий, що йде за ним, якийсь дуже похмуро-пониклий. За весь час він не сказав ні слова і, здається, жодного разу ні на кого не глянув.

Кротов наче зовсім байдужий до полонених і то мовчить, то знову починає сваритися:

— Тільки хто з полку — і він уже на задні лапки. Власної думки не має.

Мені здається — це він даремно. Не такий уже наш комбат лакей, як його малює тепер ображений ротний,— просто перед старшими трошечки пасує, як, зрештою, багато хто в армії. Хочу трохи пом'якшити його гнів, підбадьорюю Кротова:

— Може, не затримають довго,— кажу я, маючи на увазі полковий штаб, куди його викликають.— Розберуться, з'ясують, і завтра в роті будете.

— А мені наплювати! Хай затримають. Що, мені гірше в тилу, ніж на передовій? Я про те, що вони чіпляються по-дурному.

— Пильність...

— Пильність! Г... це, а не пильність. Нема йому що робити, отому бабієві, ось і причепився. Ну, влізли в село, не роздивилися, не розвідали. То й що? Що тут злочинного? Жодної людини не втратили. Хіба ліпше, щоб у степу півроти обморозити? Або як дурень Сараф'янов — за два дні всю роту поклеїв...— каже Кротов, уже не оглядаючись на мене.

Я мовчу, тримаю під пахвою свій ПКС, дивлюся на чоботи ротного, які розплющують акуратно витиснутий у снігу гусеничний слід. Хода в Кротова енергійна й легка, як у загартованого піхотинця. Старший лейтенант не визнає кожушків і з осені гасає в туго підперезаній ременями ватянці. На руках у нього теплі овечі рукавиці, вони на мотузку, перекинутому через шию; від злості він широко жестикулює ними:

— Наказали атакувати, ну й атакував, поки не залишилося вісім чоловік. Не бійся, його за це у штаб не потягнуть!

Так, за це, певно, не потягнуть, думаю я. Навпаки, ще можуть орден дати за старанність при виконанні наказу. Кому там розбиратися, що цей Сараф'янов несусвітний дурень і горлань, що його треба вигнати з батальйону кудись у господарську частину. Але комбат наш не такий, узагалі він непоганий командир, не крикун і не боягуз. Хіба що задуже виструнчується перед начальством. Та що ж, про таких кажуть — дисципліновані.

Кротов, наче вгадавши мої думки, заперечує:

— Дисциплінований! До чого дійшов — перед якимсь там старшиною розсипається, цигарочками частує. Забувся, мабуть, що і капітан, що і командир батальйону. І хто цей старшина? Лакиза, та й годі.

Це справді неприємно, і я тут не знаходжу, чим можна було б виправдати капітана. Хіба тим, що випадок із шостою ротою не може не позначитися на всьому батальйоні. Комбат, очевидно, розуміє це і, може, не зовсім упевнено почувається.

На завороті танкової колії я оглядаюся. Ми пройшли кукурудзою вже далеченько, батальйонна колона без сліду і звуку зникла у вечірньому степу. Шашка чомусь ніде не видно. Ну, та старшина наздожене, це не важко, бо ми весь час ідемо видимим шляхом, а ніч буде, мабуть, ясна. Ще не стемніло, а в безхмарному морозному небі на все своє кругле око світить циганське сонце — місяць. Гірше, що третій підстаркуватий німець увесь час відстає, видно, добре зморився, і на моє суворе "шнель" вже не дуже реагує. Тоді я гукаю Кротову: "Стій!" Треба зачекати, бо дедалі темнішає, і я, признатися, трохи занепокоєний: щоб цей старий кудись не вшився. Старший лейтенант незадоволено спиняється, охоче спиняються німці, і всі ми чекаємо, поки догребеться по колії їхній камарад. Кротов, очевидно, трохи змирився з моїм командирством і скоряється. Мені, проте, незручно перед ним, старшим, і, щоб пом'якшити цю незручність, я дістаю з кишені два сухарі.

— Хочете? Погризіть

Снідали ми на світанку, аж у Северинці, і вже добре зголодніли за день. Правда, тому сухар здається на диво смачним, я чую, як Кротов з насолодою відкушує, і з півхвилини ми зосереджено хрумкаємо жорсткі кавалки. Потім мимоволі глянули на німців, що стояли за три кроки, і нас протинає уважний погляд очкастого Хрящуватий кадик на його довгій шиї ковзає під шкірою вверх і вниз Кротов перестає жувати.

— Що, допекло? — ніби вперше помітивши полонених, в'їдливо каже він.— Навоювався, сучий сину? Жерти захотілося? Тримай!

Старший лейтенант розламав сухаря і кинув кавалок очкастому. Той спритно ловить його і з задоволенням починає гризти. А вовкуватий стримано стоїть поруч без шапки, і я засовую руку в кишеню Там ще один огризок сухаря, останнього з моєї сьогоднішньої норми. Я дістаю його і не без жалю простягаю. Німець хвилю вагається, потім бере сухаря, відкопиливши нижню губу, наче чмихає. Я ще не встиг нічого зрозуміти, як він коротким змахом через плече шпурляє сухар у кукурудзу.

— Ах ти, гаде! — стрепенувся я від обурення.