Мертвим не болить - Сторінка 3

На хідниках людно. Усі кудись ідуть, ідуть, ідуть — мабуть, до пам'ятника, на площу. Передвечірня тиша сповнюється запахом тополиного листя. Бензиновим чадом тхне від машин. Купка людей біля морозива терпеливо чекає на майбутню насолоду. Бабуся зі жмутиком пролісків у старечих руках...

Я не знати куди бреду, як сновида. Починає боліти голова. Завжди, коли понервуюся, болить мені голова. У кишенях, на жаль, жодної таблетки. Видно, треба йти шукати якогось притулку. Але я вже мало що й помічаю. У розтривоженій пам'яті розмиваються нашарування років і подій. У загострено свіжих образах постає давнє і навіки незабутнє. Те, що підмурком лягло в мою долю і лежить там гігантським Боальбецьким каменем. Я вже знаю, його не позбудешся. Його не заллєш горілкою. Не забудеш у веселому розгулі. Воно завжди в серці. Бо воно — це я.

3

...Сніг. Дорога. Колона...

Миготять чоботи, валянки, гамаші. Метляються на вітрі засніжені поли шинелей. Шерхотять, наче луб'яні, обмерзлі палатки.

— Старший лейтенант Кротов — у голову колони!

Повторена гучними, глухими і сиплуватими від простуди голосами, котиться по колоні команда. Останнім її викрикує хтось із тих, що замикають колону попередньої роти. Викрикує і задоволено обертається ніби для того, щоб побачити, яке враження на батальйон справив його натужний, хрипкуватий голос. Це зовсім близько, і я, ідучи ззаду, бачу його немолоде вже, набрякле від холоду обличчя, стиснуте зав'язаною під підборіддям вушанкою. Оглядаючись, боєць витягує з коміра зморшкувату шию і спиняє на комусь свій погляд. Тоді і я обертаюся. Командир шостої стрілецької роти Кротов, підперезаний поверх ватянки двома кавалерійськими портупеями, ніби не чує виклику, перевальцем бреде по сипкому снігу на узбіччі дороги. Як завжди, в його темних, злостивих очах надмір затятої командирської суворості.

— Вас у голову колони,— кажу я, гадаючи, що ротний недочув команди.

Кротов, проте, не глянувши на мене, вовкувато кидає:

— Чую. Не оглух!

Колона тим часом помалу спиняється. Задні зморено тягнуться по столоченому сотнею ніг снігу, а передні вже поспішають використати коротеньку непередбачену зупинку і поспіхом знімають із себе обважнілу дорогою зброю. Сторчака, прикладами в сніг, ставлять довжелезну ПТР +++; обережно, руків'ями в колії, опускають тіла "максимів"; мінометники полегшено звалюють з плечей тяжкі ребристі плахи опорних плит.

І ось уже дехто валиться на чистий сніг край поля, а хтось потягнувся до вітру у поламані зарості кукурудзи, що широко розкинулися обабіч дороги. У вечірніх сутінках над засніженим степом віє солодкуватим, на диво пахучим і домашнім димком махорки.

— Ну, що ж, перекурим цеє діло,— каже той самий, немолодий уже, видно, витривалий боєць і звертає до узбіччя. Зім'яті поли його шинельки дбайливо підіткнуті під ремінь, на спині, причеплена до речового мішка, теліпається поки що непотрібна каска. З якогось часу мене мимохіть починають цікавити головні убори. Хоч, на жаль, я знаю, що ні каска, ні шапка не підійдуть: треба було про це дбати раніше. Але тоді я не дбав, і осколок від німецького снаряда два дні тому зачепив мені потилицю. Правда, нічого страшного він не накоїв, а все ж таки після перев'язки виявилося, що шапка поверх бинтів не налазить, а каска боляче муляє. Так і залишився я з обмотаною бинтами головою. На біду, санінструктор не забинтував ще й вух, то вони минулої ночі трохи підмерзли, і тепер болять під бинтами.

Я також сходжу на обочину, туди, де при дорозі стоїть кулеметник з третього взводу нашої роти, прізвище якого я ніяк не можу запам'ятати. Це молодий спритний боєць у низенько й хвацько накручених обмотках. Зачерпнувши сірою, домашнього плетіння рукавицею чистого снігу, він з насолодою смокче його, розглядаючись довкола зіркими очима. У другій його руці "дегтярьов".

— Певно, шосту роту в ГПЗ? +++1 — каже він до мене.— Тепер, вважай, усі трофейчики їхні...

І, зсунувши на потилицю шапку, знов зачерпує снігу. На білому обличчі його прихована цікавість і притишена хлоп'яча жвавість. Я мовчу, бо чи ж мало в якій потребі можуть викликати до комбата ротного Кротова. Той, старший, з четвертої роти, так само підходить до нас і лаконічно погоджується:

— Ну, пощастило цим...

Він ворушить руками в кишенях, мабуть, дістаючи куриво, і проводить поглядом чотирьох розвідників; які, поспішаючи, проходять повз людей кудись у хвіст колони. Вони в забруднених білих маскхалатах, поверх яких автомати і брезентові сумки з ріжками-магазинами. Видно, що хлопці поспішають, і вигляд у них незадоволений. У розвідки, мабуть, якісь нелади.

— Марухов, привіт! — кидає кулеметник, пізнавши серед них свого знайомого.— Що, шосту в ГПЗ?

— Яка до біса ГПЗ! — злісно бурчить передній.— Кротову шию милять.

Кулеметник у збитій на потилицю шапці роззявляє рота. На кінчику язика в нього сніг.

— Певно, за Іванівку? Ага?

— Ага.

— Ну й ну! — каже той літній, затримавши в порепаних пальцях курильне начиння.— Оце вже всиплють!..

Він починає скручувати цигарку, поруч бійці від здивування роззявляють роти. Хтось за моєю спиною охоче підтверджує:

— А ти гадав! Коли вже начальство втрутилося — всиплють...

Вони лише тепер здогадалися, а я вже зранку думаю над усією цією справою. Ще на світанку у Велику Северинку до комбата приїздив штабний офіцер капітан Сахно, який і роздув цю історію з ночівлею шостої роти. А тепер ось чверть години тому вздовж колони проскакав на коні старшина Шашок, ординарець-порученець, чи як його там називають,— словом, писар зі штабу. Ще він запитав мене, де комбат, і я махнув рукою туди, в голову колони. Мабуть, тому і спинили батальйон серед степу. Так, видно, перепаде цьому Кротову. Кулеметник тим часом вдовольняє свою спрагу і вибиває одна об одну рукавиці.

— Гей, бомболови! — жартівливо гукає він до бійців шостої роти. Їх у нас здавна, мабуть, ще з Курської дуги, звуть бомболовами, хоча, певно, мало хто вже пам'ятає, що означає це прізвисько.— Через ліве плече кругом марш! У штрафну!

Однак шоста, видно, не хоче залишатися в боргу:

— Ага, у штрафну! А хто ж вас тоді рятуватиме з-під танків?!

Це всім зрозумілий натяк. Тиждень тому шоста рота відсічним вогнем із флангу підсобила нашій роті, яку атакували німецькі танки з піхотою.

— Саме ви й урятуєте! Ви ж побраталися! — в'їдливо дорікає кулеметник. Але це вже занадто, і я повертаюся до бійця:

— Ну, ну! Досить!

Кулеметник ніяково мружиться, відчуваючи, що переборщив, і мені хочеться нагадати йому щось на зразок: жартуй, та знай міру.

Однак спереду долинає:

— Молодший лейтенанте Василевич, у голову колони!

Це вже мене. Але навіщо? Здається, я не маю стосунку до таких неприємних справ, як Кротов, рота його недавно заночувала в одному селі з німцями. Сталося так, що бомболови мирно проспали ніч і побачили фашистів тільки вранці, коли ті, вишикувавшись у колону, подалися собі на гостинець. Принаймні так розповідають бійці. Начальство ж, певно, має з цього приводу інші міркування.

— Ну, що! Ага, самі влипли! — почувши команду, починають зловтішно насміхатися з шостої.

— Вони брали хабара з німців шнапсом. Ха-ха!

— Ану, припини балачки! — наказую я кулеметникові.

Звіддаля, через голови бійців, доноситься голос самого комбата:

— Василевич, довго на тебе чекати?

— Іду, іду!

Притримуючи на грудях ПКС +++ 1 , я зморено біжу розтоптаною дорогою. Я не можу собі дозволити на виклик іти кроком. З усіх ротних у батальйоні я наймолодший — і роками, і званням. Мабуть, тому мені від комбата перепадає більше за всіх, і тому я маю ворушитися.

Комбат сидить на сніговій кучугурі біля польового бурту і мерзлою кукурудзяною бадилякою тицяє в сніг. Поруч умостився наш вусатий начштабу, шарудить на колінах картою. Навпроти стоїть спохмурнілий, темний з обличчя Кротов, а трохи збоку, тримаючи за повід змореного коника, чекає на щось старшина Шашок. Новенька, з сірого комскладівського сукна шинелька щільно облягає його широку спину.

— Ну, як голова? — пильно зиркнувши на мене, питається комбат.

— Та нічого.

— А вуха? Спеклися, мабуть?

— Трохи,— насторожено відповідаю я, не розуміючи, чого це він так незвичайно починає розмову. Але відчуваю, тут щось не те.

— Підете в санчастину,— каже комбат і б'є бадилякою по снігу. Снігова пороша обсипає мені чоботи, карту начштабу, і той з прикрістю струшує її почервонілою рукою.

— Товаришу капітан,— пробую я заперечити, але комбат не хоче й слухати — він, як і всі командири, не любить, щоб йому заперечували.

— Підеш у тил. Однаково з такою головою не вояка...

— Так у роті нікого не зостанеться. Ви ж знаєте.

— Знаю. Завтра прийде. А поки старшина Дорофєєв покомандує.

Відомо, наш старшина може покомандувати і сьогодні, і завтра, людина він бувала і стріляна, але ж мені зовсім не хочеться залишати роту і вирушати в санчастину. Якби він послав мене на день раніше, хоч би минулої ночі, коли ми мерзли під вогнем у снігу після невдалої атаки. А то добре йому ставити на роту старшину, коли частини йдуть на прорив, обминаючи німецькі фланги, і вже ось він, Кіровоград. Удень із Северинки ми бачили його передмістя, дими пожеж і високі будинки, що їх штурмували наші Іли.

— Ось із Кротовим і поїдете,— каже комбат, киваючи головою на командира шостої роти. Той стоїть чорний як земля і не дивиться на людей.— Та ще оцих субчиків прихопите. Заодно. Щоб конвойних не посилати.

Це він про трьох німців, які стоять один біля одного, тісно збившись у купку і зі страхом поглядаючи довкола. Один з них простоволосий, без шапки, молодий, дужий хлопець, другий без шинелі, в мундирчику з обвислими кишенями і великими, майже професорськими окулярами на короткозорих очах. Третій старий, низький і товстий, застуджено шморгає розпухлим червоним носом. "Весела компанія, нічого собі, чорт би його забрав",— починаю я лютитися. Удружив комбат, нічого не скажеш. Комбат же, здається, не зауважує мого незадоволення, так само як і похмурої постаті Кротова, і дістає з кишені дюралюмінієвий портсигар із густим гарним різьбленням.

— Пригощайтеся, старшина,— простягає він портсигар Шашкові.

Той не змушує себе припрошувати, ступає на крок і впевненим жестом бере цигарку. Потім до портсигара тягнеться рука начштабу.