Метаморфози - Сторінка 40
- Овідій -
І такі були в нього крислаті
111] Роги, що сам собі створював затінок над головою.
112] Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї
113] Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.
114] Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка-булла,
115] Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього
116] Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.
117] Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень
118] Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче
119] Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.
120] Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,
121] Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища
122] Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.
123] То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,
124] Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну
125] Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.
126] Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця
127] Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.
128] Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню [175]
129] Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.
130] Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце
131] Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,
132] Згинути вирішив сам. Розважав його Фе б у тім горі,
133] Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти
134] Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить
135] Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.
136] Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.
137] Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,
138] Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним,
139] їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —
140] Вже & не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.
141] Сумно зітхнув тоді бог: "Оплаканий нами, ти й інших
142] Будеш оплакувать,— мовив,— супутник людської скорботи".
143] Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно
144] Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.
145] Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах
146] І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,
147] Хоч гомонить з них по-своєму кожна,— почав свою пісню:
148] "Музо, Юпітером ти (над усім-бо — Юпітера влада!)
149] Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше
150] Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,
151] Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали.
152] Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,
153] Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши
154] Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.
155] Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця
156] Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,
157] Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати
158] Птахом, який блискавиці його має силу носити.
159] Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,
160] Вже й Іліада несе,— він виповнює чаші й сьогодні,
161] й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.
162] Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти
163] Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.
164] Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить
165] Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,
166] Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.
167] Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні
168] Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.
169] Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів
170] Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.
171] Сам же себе він забув: хоча бог,— не цурається сітей,
172] Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо
173] Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.
174] Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий:
175] Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. [176]
176] Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком
177] Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.
178] Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря
179] Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.
180] Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,
181] Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.
182] Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —
183] Диск підхопити хотів,— але той від землі блискавично
184] В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя
185] Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —
186] Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів яле.
187] То зігріває його, то висушує рани криваві,
188] Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу...
189] Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.
190] Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий
191] Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,-
192] Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів ялі:
193] Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,-
194] Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,
195] Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.
196] "Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —
197] Вигукнув Феб.— Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.
198] Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна
199] Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!
200] Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати
201] Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.
202] О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти
203] Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —
204] Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.
205] Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.
206] В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.
207] Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний
208] Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають".
209] Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,
210] Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,
211] Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,
212] Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї
213] Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.
214] Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,
215] Сам він зітхання своє залишає на квітові: "Ай, ай!"
216] На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.
217] Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;
218] Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,
219] Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.
220] Та запитай Аматунта, що славний багатством металів,
221] Чи Пропетідами може пишатись,— за них йому сором,
222] Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали [177]
223] Роги подвійні, тому й таку назву їм дано— керасти.
224] Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!)
225] Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому
226] Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу
227] Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.
228] Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,
229] Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла
230] Кіпру луги та міста. "А проте,— схаменулась,— у чому ж
231] Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада?
232] Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання,
233] Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю.
234] Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара".
235] Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги
236] Глянула — й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині.
237] й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови.
238] Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера —
239] Це божество. За образу таку вони з волі богині
240] Першими тіло й принаду свою почали продавати.
241] Що таке сором — забули вони й не рум'янились навіть,
242] Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко.
243] Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували,
244] Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа,
245] Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати,
246] Хто б із ним ложе ділив,— без дружини обходився довго.
247] З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом
248] Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки
249] Світ не народжував ще — й у різьбу свою сам закохався.
250] В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось — ти сказав би —
251] Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги.
252] Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво!
253] З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла.
254] Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись,
255] Тіло чи кість перед ним; що не кість — присягнутись готовий!
256] Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки,
257] Шеп^е їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем —
258] Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити.
259] Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам
260] їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,
261] Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти,
262] Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові
263] Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає,
264] Перснями — пальці, намистом ясним прикрашає їй шию,
265] В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях —
266] Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола.
267] На покривало сідонської барви її приміщає —
268] Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию
269] З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді. [178]
270] Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало.
271] В жертву для неї призначені золоторогі телиці
272] Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї.
273] Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши,
274] Боязко Пігмаліон прошептав: "Якщо все в ваших силах,-
275] Дайте дружину, боги (не сказав: "Із слонової кості").
276] Хай до тієї,— додав,— що я вирізьбив, буде подібна".
277] Що мав на думці різьбяр,— золота здогадалась Венера,
278] Адже на святі була; виявляючи ласку богині,
279] Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря.
280] Щойно додому прийшов,— нахилившись над ложем, цілує
281] Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала?
282] Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою —
283] Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,
284] Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці
285] Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних
286] Форм набуває — в роботі стає для роботи придатним.
287] Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись — не знає.
288] Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю —
289] Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили.
290] Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність
291] Пафський щасливий герой.
111] Роги, що сам собі створював затінок над головою.
112] Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї
113] Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.
114] Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка-булла,
115] Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього
116] Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.
117] Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень
118] Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче
119] Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.
120] Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,
121] Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища
122] Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.
123] То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,
124] Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну
125] Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.
126] Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця
127] Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.
128] Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню [175]
129] Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.
130] Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце
131] Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,
132] Згинути вирішив сам. Розважав його Фе б у тім горі,
133] Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти
134] Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить
135] Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.
136] Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.
137] Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,
138] Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним,
139] їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —
140] Вже & не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.
141] Сумно зітхнув тоді бог: "Оплаканий нами, ти й інших
142] Будеш оплакувать,— мовив,— супутник людської скорботи".
143] Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно
144] Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.
145] Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах
146] І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,
147] Хоч гомонить з них по-своєму кожна,— почав свою пісню:
148] "Музо, Юпітером ти (над усім-бо — Юпітера влада!)
149] Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше
150] Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,
151] Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали.
152] Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,
153] Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши
154] Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.
155] Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця
156] Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,
157] Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати
158] Птахом, який блискавиці його має силу носити.
159] Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,
160] Вже й Іліада несе,— він виповнює чаші й сьогодні,
161] й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.
162] Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти
163] Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.
164] Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить
165] Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,
166] Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.
167] Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні
168] Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.
169] Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів
170] Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.
171] Сам же себе він забув: хоча бог,— не цурається сітей,
172] Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо
173] Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.
174] Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий:
175] Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. [176]
176] Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком
177] Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.
178] Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря
179] Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.
180] Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,
181] Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.
182] Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —
183] Диск підхопити хотів,— але той від землі блискавично
184] В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя
185] Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —
186] Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів яле.
187] То зігріває його, то висушує рани криваві,
188] Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу...
189] Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.
190] Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий
191] Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,-
192] Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів ялі:
193] Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,-
194] Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,
195] Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.
196] "Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —
197] Вигукнув Феб.— Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.
198] Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна
199] Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!
200] Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати
201] Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.
202] О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти
203] Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —
204] Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.
205] Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.
206] В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.
207] Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний
208] Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають".
209] Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,
210] Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,
211] Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,
212] Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї
213] Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.
214] Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,
215] Сам він зітхання своє залишає на квітові: "Ай, ай!"
216] На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.
217] Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;
218] Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,
219] Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.
220] Та запитай Аматунта, що славний багатством металів,
221] Чи Пропетідами може пишатись,— за них йому сором,
222] Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали [177]
223] Роги подвійні, тому й таку назву їм дано— керасти.
224] Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!)
225] Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому
226] Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу
227] Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.
228] Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,
229] Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла
230] Кіпру луги та міста. "А проте,— схаменулась,— у чому ж
231] Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада?
232] Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання,
233] Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю.
234] Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара".
235] Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги
236] Глянула — й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині.
237] й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови.
238] Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера —
239] Це божество. За образу таку вони з волі богині
240] Першими тіло й принаду свою почали продавати.
241] Що таке сором — забули вони й не рум'янились навіть,
242] Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко.
243] Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували,
244] Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа,
245] Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати,
246] Хто б із ним ложе ділив,— без дружини обходився довго.
247] З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом
248] Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки
249] Світ не народжував ще — й у різьбу свою сам закохався.
250] В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось — ти сказав би —
251] Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги.
252] Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво!
253] З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла.
254] Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись,
255] Тіло чи кість перед ним; що не кість — присягнутись готовий!
256] Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки,
257] Шеп^е їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем —
258] Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити.
259] Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам
260] їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,
261] Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти,
262] Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові
263] Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає,
264] Перснями — пальці, намистом ясним прикрашає їй шию,
265] В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях —
266] Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола.
267] На покривало сідонської барви її приміщає —
268] Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию
269] З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді. [178]
270] Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало.
271] В жертву для неї призначені золоторогі телиці
272] Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї.
273] Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши,
274] Боязко Пігмаліон прошептав: "Якщо все в ваших силах,-
275] Дайте дружину, боги (не сказав: "Із слонової кості").
276] Хай до тієї,— додав,— що я вирізьбив, буде подібна".
277] Що мав на думці різьбяр,— золота здогадалась Венера,
278] Адже на святі була; виявляючи ласку богині,
279] Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря.
280] Щойно додому прийшов,— нахилившись над ложем, цілує
281] Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала?
282] Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою —
283] Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,
284] Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці
285] Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних
286] Форм набуває — в роботі стає для роботи придатним.
287] Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись — не знає.
288] Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю —
289] Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили.
290] Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність
291] Пафський щасливий герой.