Метаморфози - Сторінка 50
- Овідій -
Закривавлене без наконечника древко
371] Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря.
372] Сили кентаврові біль додає; на противника люто
373] Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами.
374] Цей же шоломом дзвінким і щитом зустрічає удари,
375] Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю.
376] Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно:
377] Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши
378] Спис віддалік; а в близькому бою— Іфіноя й Кланіда.
379] Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка
380] Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї
381] Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров ю.
382] От я гукнув йому, гнівом розпалений: "Глянь, чого варті
383] У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!" —
384] Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши,
385] Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі —
386] Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю,
387] Поки всі галасували довкола, Пелей — він найближче
388] Був до Доріла — мечем під живіт його з розмаху вдарив.
389] Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею,
390] Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті,
391] В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню.
392] Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна
393] Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить.
394] Щойно рости почала борода золота; золотаве
395] Хвилями до половини плечей опадало волосся.
396] Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди,
397] Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим,
398] На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня,
399] Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту —
400] Й Кастор його б захотів! Під сідло так і проситься спина,
401] Випнулись груди від м язів тугих. Увесь — смолянистий,
402] Хвіст — білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги.
403] З роду його не одна пропадала за ним. Полонила —
404] Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна
405] З-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились.
406] Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові —
407] Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа [215]
408] Тії дозволяє на це: то розпушує довге волосся,
409] То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу
410] В нього вплете, а не раз — із квіток найбілішу лілею.
411] Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських,
412] Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі.
413] Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші,
414] Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває.
415] їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах
416] Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю,
417] Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч.
418] Хтозна-хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе,
419] Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию
420] Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце —
421] Тільки-но вийнято спис — разом з тілом усім похололо.
422] Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома.
423] Легко долоню на рану кладе, припадає вустами
424] До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче.
425] Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім
426] Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло,
427] Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала.
428] Перед очима стоїть дотеперіще той, хто вузлами
429] Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх —
430] Теокомед, що людину й коня захищав одночасно.
431] Кинув він пнем, що й дві пари волів його не здвигнули б,
432] І в Оленіда, Тектафа, жбурнув, йому череп розбивши.
433] Навпіл склепіння тверде розкололося; і через ніздрі,
434] Через очниці та рот, через вуха рідкий витікає
435] Мозок. Так само відстояне 'через плетінку дубову
436] М'яко струмить молоко; так під натиском сита рідкого
437] Точиться сік, виступаючи, згущений,— через щільніше.
438] Я ж, поки Теокомед хоче зброю з полеглого зняти,-
439] Свідок твій батько, Пелей,— устромив йому меч по руків'я
440] В низ живота. Незадовго за ним од меча мого впали
441] Хтоній і Телебоант. У руці мав рогатину Хтоній,
442] Ратище — Телебоант. Саме ним він завдав мені рану —
443] Бачиш он слід? Скільки часу спливло, а рубець не затерся!
444] Варто б тоді було слати мене на підкорення Трої!
445] Гектора міг я в ту пору якщо не здолать, то принаймні
446] Стримати натиск його. Та тоді він дитям був, а може,
447] Ще й не родивсь. А мене ось пригнічує вік мій сьогодні.
448] Про Періфанта, що виграв двобій із кентавром Піретом,
449] Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим
450] Без наконечника прямо в лице він поцілив Ехекла.
451] Гостру дрючину під серце ввігнав Макарей Ерігдупу-
452] Пелетронійцю. Та й я розпоров, пам'ятаю, Кімелу
453] Низ живота тим колом, що Несе його в мене пожбурив.
454] Та не подумай, що тільки одним віщуванням займався [216]
455] Мопс Ампікід: від несхибного списа, що Мопс його кинув,
456] Гримнув на землю Годіт, і не міг уже й слова сказати:
457] До підборіддя — язик, підборіддя ж — до горла прибито.
458] Списом п'ятьох продірявив Кеней: Антімаха, Стіфела,
459] Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру.
460] Не пам'ятаю вже ран, лиш імення та кількість полеглих.
461] Рине, однак, одягнувшись у стягнену зброю Галеза,
462] Вбитого ним же, Латрей, величезний поставою й тілом.
463] Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий,
464] Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні.
465] Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським
466] Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя,
467] Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши,
468] Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря:
469] "Маю й тобі потурати, Кенідо? Для мене ти завжди —
470] Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні,
471] Ким тебе мати на світ привела та якою ціною
472] Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано?
473] Ким була зроду, згадай; що знести довелось — і за кошик,
474] Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем.
475] Війни мужчинам залиш!" А Кеней, поки так похвалявся,
476] Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу,
477] В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю,
478] Кинун кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя.
479] Піка ж одскочила так, мов градина — від плоскої крівлі,
480] Наче дрібний камінець — від напнутої шкіри тимпана.
481] Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий
482] Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла.
483] "Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз
484] Лезом, якщо притупилося вістря!" —— сказав і по боці
485] Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці.
486] Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні,
487] Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим.
488] Поки той з дива німів, що ворог — живий і здоровий,-
489] "Черга моя тепер,— мовив Кеней,— на тобі перевірю
490] Якість заліза свого!" — й по руків'я кентаврові в плечі
491] Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла
492] Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану.
493] Ось налітають із криком розлогим півконі-півлюди,
494] Всі завзялись одному продірявити тіло списами.
495] Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає
496] Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней-елатеєць.
497] Дива такого ніхто ще не бачив. "Нечуваний сором!--
498] Вигукнув Моніх.— Йому одному лише — мужу з дівиці! —
499] Ради гуртом не дамо! Коли й муж він,— дівицями, значить,
500] Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські?
501] Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа [217]
502] В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти!
503] Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона,
504] Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону
505] Брався звести. Ну а ми — півмужчині в бою уступаєм!
506] Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте,
507] В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу!
508] Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!"
509] Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав
510] Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув.
511] Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій
512] Голий, без лісу лишивсь, Пеліон — без глибокої тіні.
513] З-під величезного стосу дерев увільнитися хоче
514] Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах
515] Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово
516] Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути,
517] Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря
518] Вирватись пробував ще, та не міг — тільки рухавсь на ньому
519] Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди —
520] Ось перед нами вона — колихаються при землетрусі.
521] Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини
522] Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу.
523] З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий
524] Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув.
525] Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє.
526] От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір,
527] М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо,
528] й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив:
529] "Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапі ті в,
530] Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!"
531] Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило
532] Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо.
533] Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів
534] Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі".
535] Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти
536] Верх у тій битві взяли. Тлеполему проте заболіло,
537] Що про Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши,
538] Каже таке: "Вельми дивно мені, що Гераклову славу,
539] Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало,
540] Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних".
541] Сумно пілосець на те: "А чи варто пригадувать давні
542] Лиха й біду, що її затягла вже років поволока,-
543] Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього?
544] Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда
545] Славить весь світ, але я... заперечити б їх намагався.
546] Ні Деїфоба, ні Полідаманта, ні Гектора навіть
547] Не вихваляємо ж ми,— та чи хто свого ворога хвалить?
548] Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні [218]
549] Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос
550] Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі
551] Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього.
552] Нас у Нелея дванадцять було — сини, як соколи —
553] Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився.
554] Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо:
555] Перікліменова смерть.
371] Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря.
372] Сили кентаврові біль додає; на противника люто
373] Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами.
374] Цей же шоломом дзвінким і щитом зустрічає удари,
375] Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю.
376] Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно:
377] Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши
378] Спис віддалік; а в близькому бою— Іфіноя й Кланіда.
379] Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка
380] Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї
381] Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров ю.
382] От я гукнув йому, гнівом розпалений: "Глянь, чого варті
383] У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!" —
384] Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши,
385] Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі —
386] Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю,
387] Поки всі галасували довкола, Пелей — він найближче
388] Був до Доріла — мечем під живіт його з розмаху вдарив.
389] Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею,
390] Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті,
391] В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню.
392] Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна
393] Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить.
394] Щойно рости почала борода золота; золотаве
395] Хвилями до половини плечей опадало волосся.
396] Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди,
397] Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим,
398] На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня,
399] Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту —
400] Й Кастор його б захотів! Під сідло так і проситься спина,
401] Випнулись груди від м язів тугих. Увесь — смолянистий,
402] Хвіст — білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги.
403] З роду його не одна пропадала за ним. Полонила —
404] Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна
405] З-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились.
406] Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові —
407] Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа [215]
408] Тії дозволяє на це: то розпушує довге волосся,
409] То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу
410] В нього вплете, а не раз — із квіток найбілішу лілею.
411] Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських,
412] Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі.
413] Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші,
414] Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває.
415] їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах
416] Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю,
417] Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч.
418] Хтозна-хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе,
419] Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию
420] Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце —
421] Тільки-но вийнято спис — разом з тілом усім похололо.
422] Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома.
423] Легко долоню на рану кладе, припадає вустами
424] До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче.
425] Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім
426] Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло,
427] Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала.
428] Перед очима стоїть дотеперіще той, хто вузлами
429] Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх —
430] Теокомед, що людину й коня захищав одночасно.
431] Кинув він пнем, що й дві пари волів його не здвигнули б,
432] І в Оленіда, Тектафа, жбурнув, йому череп розбивши.
433] Навпіл склепіння тверде розкололося; і через ніздрі,
434] Через очниці та рот, через вуха рідкий витікає
435] Мозок. Так само відстояне 'через плетінку дубову
436] М'яко струмить молоко; так під натиском сита рідкого
437] Точиться сік, виступаючи, згущений,— через щільніше.
438] Я ж, поки Теокомед хоче зброю з полеглого зняти,-
439] Свідок твій батько, Пелей,— устромив йому меч по руків'я
440] В низ живота. Незадовго за ним од меча мого впали
441] Хтоній і Телебоант. У руці мав рогатину Хтоній,
442] Ратище — Телебоант. Саме ним він завдав мені рану —
443] Бачиш он слід? Скільки часу спливло, а рубець не затерся!
444] Варто б тоді було слати мене на підкорення Трої!
445] Гектора міг я в ту пору якщо не здолать, то принаймні
446] Стримати натиск його. Та тоді він дитям був, а може,
447] Ще й не родивсь. А мене ось пригнічує вік мій сьогодні.
448] Про Періфанта, що виграв двобій із кентавром Піретом,
449] Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим
450] Без наконечника прямо в лице він поцілив Ехекла.
451] Гостру дрючину під серце ввігнав Макарей Ерігдупу-
452] Пелетронійцю. Та й я розпоров, пам'ятаю, Кімелу
453] Низ живота тим колом, що Несе його в мене пожбурив.
454] Та не подумай, що тільки одним віщуванням займався [216]
455] Мопс Ампікід: від несхибного списа, що Мопс його кинув,
456] Гримнув на землю Годіт, і не міг уже й слова сказати:
457] До підборіддя — язик, підборіддя ж — до горла прибито.
458] Списом п'ятьох продірявив Кеней: Антімаха, Стіфела,
459] Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру.
460] Не пам'ятаю вже ран, лиш імення та кількість полеглих.
461] Рине, однак, одягнувшись у стягнену зброю Галеза,
462] Вбитого ним же, Латрей, величезний поставою й тілом.
463] Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий,
464] Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні.
465] Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським
466] Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя,
467] Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши,
468] Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря:
469] "Маю й тобі потурати, Кенідо? Для мене ти завжди —
470] Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні,
471] Ким тебе мати на світ привела та якою ціною
472] Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано?
473] Ким була зроду, згадай; що знести довелось — і за кошик,
474] Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем.
475] Війни мужчинам залиш!" А Кеней, поки так похвалявся,
476] Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу,
477] В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю,
478] Кинун кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя.
479] Піка ж одскочила так, мов градина — від плоскої крівлі,
480] Наче дрібний камінець — від напнутої шкіри тимпана.
481] Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий
482] Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла.
483] "Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз
484] Лезом, якщо притупилося вістря!" —— сказав і по боці
485] Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці.
486] Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні,
487] Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим.
488] Поки той з дива німів, що ворог — живий і здоровий,-
489] "Черга моя тепер,— мовив Кеней,— на тобі перевірю
490] Якість заліза свого!" — й по руків'я кентаврові в плечі
491] Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла
492] Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану.
493] Ось налітають із криком розлогим півконі-півлюди,
494] Всі завзялись одному продірявити тіло списами.
495] Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає
496] Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней-елатеєць.
497] Дива такого ніхто ще не бачив. "Нечуваний сором!--
498] Вигукнув Моніх.— Йому одному лише — мужу з дівиці! —
499] Ради гуртом не дамо! Коли й муж він,— дівицями, значить,
500] Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські?
501] Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа [217]
502] В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти!
503] Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона,
504] Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону
505] Брався звести. Ну а ми — півмужчині в бою уступаєм!
506] Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте,
507] В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу!
508] Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!"
509] Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав
510] Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув.
511] Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій
512] Голий, без лісу лишивсь, Пеліон — без глибокої тіні.
513] З-під величезного стосу дерев увільнитися хоче
514] Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах
515] Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово
516] Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути,
517] Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря
518] Вирватись пробував ще, та не міг — тільки рухавсь на ньому
519] Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди —
520] Ось перед нами вона — колихаються при землетрусі.
521] Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини
522] Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу.
523] З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий
524] Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув.
525] Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє.
526] От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір,
527] М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо,
528] й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив:
529] "Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапі ті в,
530] Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!"
531] Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило
532] Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо.
533] Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів
534] Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі".
535] Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти
536] Верх у тій битві взяли. Тлеполему проте заболіло,
537] Що про Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши,
538] Каже таке: "Вельми дивно мені, що Гераклову славу,
539] Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало,
540] Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних".
541] Сумно пілосець на те: "А чи варто пригадувать давні
542] Лиха й біду, що її затягла вже років поволока,-
543] Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього?
544] Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда
545] Славить весь світ, але я... заперечити б їх намагався.
546] Ні Деїфоба, ні Полідаманта, ні Гектора навіть
547] Не вихваляємо ж ми,— та чи хто свого ворога хвалить?
548] Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні [218]
549] Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос
550] Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі
551] Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього.
552] Нас у Нелея дванадцять було — сини, як соколи —
553] Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився.
554] Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо:
555] Перікліменова смерть.