Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 23

Лу перехопив Майру, і замість Майри з'явилась Аріам. — Він знизав плечима. — Ансель виявився надто цікавим, тому Аріам його… знешкодила. Особисто мене це влаштовує. Досить вам упертись, як Майра опиниться у нишпорок. Ви здогадуєтесь, що їй припаяють за вбивство?

— Куди ви хилите?

— Я маю для вас роботу, Мілане. Маддокс хоче, щоб ви повернулися.

— Маддокс? Він так сказав?

— Еге ж! У тім-то й річ. А що треба мені?.. У Маддокса є фотографії, де мене й Андаску випадково зняли разом. Ви повинні роздобути для мене ті фото, а то… — На його обличчі замість усмішки з'явилася гримаса. — А то Маддокс захоче надрукувати їх напередодні виборів. І тоді Андаска пропав, він може піднімати лапки вгору. Повторюю: або фотографії будуть у мене, або Майра опиниться в поліції.

Говорити більше було ні про що. Усе зрозуміло.

— Ви поставили свої умови. А ось мої: мені потрібна не лише Майра, але й та друга дівчина. Без цього в поліції мені не повірять.

Пеппі знизав плечима.

— Беріть. Мені на неї начхати. Своє діло вона вже зробила. Ваші фотографії проти моїх панночок.

— Чудово! Це мене влаштовує. — Я підвівся. — Зараз же їду до Маддокса.

— У вас лишилося три дні до виборів, — сказав Пеппі, гортаючи календар. — Відкрито просити Маддокса не варто. Я вже пропонував йому п'ятдесят тисяч. Він і чути не хоче. Доведеться вам знайти їх і поцупити. Ясно?

Ще б пак… Але мені було ясно й інше: намагатися викрасти щось у Маддокса — річ безнадійна. Не встигну я пальцем ворухнути, як він нацькує на мене всіх фараонів країни.

— Спробую взяти реванш. Це якраз зручна нагода.

Пеппі подивився на Лу.

— Все гаразд, — кинув коротко. — Далі не буде. — Потім звернувся до мене з напутнім словом: — Не пробуйте більше хитрувати, бо матимете великі прикрощі.

Я послав йому променисту усмішку.

— Чи не міг би я побачити Майру, щоб привітатися з нею?

Він похитав головою. Наполягати було марно. Я спустився в хол. Управитель розчинив переді мною двері.

— До побачення, — мовив я. — Будьте обережні з маленькою брюнеткою. Вона має гострі зубки.

Він пробурмотів щось невиразне й швидко зачинив двері.

За чверть години я був у Маддокса.

Маддокс не з тих людей, які викликають до себе симпатію. Він завжди був схожий на вулкан, що ось-ось почне вивергатися.

Його особисту секретарку звали Гаршт, але позаочі всі називали її Шваброю, не інакше. Така вона була худа й кістлява. Вона мала неабиякий вплив на шефа, а до мене ставилася добре.

Поки я стояв біля дверей, не насмілюючись увійти, вона вгамовувала Маддоксів гнів. Судячи з купи пошматованого паперу й поламаних олівців, можна було зрозуміти, що пік виверження вже позаду. Я рішуче ступив на килим і зупинився за два кроки від людини-вулкана.

— День добрий, містере Маддокс! — мовив я з променистою усмішкою.

Маддокс різко підвівся, але Гаршт хутенько повернула його на місце. Він загорлав, смикаючись і гримасуючи:

— Нездара! Бевзь!.. Нічого зробити не може, клятий кретин! І це називається журналіст!.. Особливі завдання йому дають! Нікчема! Бовдур! — Від його крику деренчали шибки.

— Містере Маддокс, прошу вас, — втрутилася Гаршт. — Як ви можете так зустрічати містера Мілана, коли хочете, щоб він вернувся до вас на роботу?

— Вернувся на роботу! — гримнув Маддокс і рвонув на собі комірець. — Що йому тут робити, недолугому кретинові? Витягти з мене ще двадцять п'ять тисяч? Йому байдуже! Йому на це начхати! Всі йдіть сюди, всі — і помилуйтеся на нього!

— Немає тут моєї вини. — Я мимоволі відступив назад. — Спитайте у Жудена. Він вам розповість. Вас обдурили, містере Маддокс. Подякуйте вельмишановному містерові Шамвею…

Маддокс почав роздиматись, як пухир.

— А! То он воно що! Мене, виявляється, обдурили! — Якби Гаршт не втримала його за піджак, він би буцнув мене головою. — У тебе в голові коротке замикання, але надовго. Віслюк ти!.. Я в курсі всіх ідіотських історій, які ти наплів Саммерсу. Якщо ти думаєш, що я попадуся на такий гачок, то тобі якраз місце в палаті для буйних божевільних… Літаючі жінки… Собаки, які розмовляють… Люди, що перетворюються на ковбасу… О-о-о!

Він підкріпив свою гнівну тираду лютим плювком.

— Облишмо все це на час, — спокійно запропонував я. — Поговорімо краще про Андаску.

— Про Андаску? — Маддоксове обличчя зразу ж напружилось, і він пильно подивився на мене. — Що ти знаєш про Андаску?

— Я знаю, що ви проти нього, — сказав я твердо, — і що Крюгер хоче, аби ви мовчали.

Він раптом заспокоївся.

— Звідки ви знаєте?

— Крюгер сам мені сказав. А зараз вислухайте мене по змозі уважніше. Крюгер влаштував так, що всі докази свідчать проти Майри Шамвей, хоча винна у вбивстві інша. Якщо він не одержить певних фотографій, то передасть Майру поліції. Такі умови. Якщо я їх не виконаю, Майра опиниться на електричному стільці.

Маддокс зачмихав, як бегемот.

— А, то ти хочеш ті фотографії? — Чмихання дедалі посилювалось. — Збираєшся віддати їх Крюгерові? То ти їх не дістанеш! Зрозумів? Нехай хоч уся країна сяде на електричний стілець, і тоді фотографій не віддам! Ясно тобі?

— Я передбачав, що так буде. Може, зволите тоді вислухати передісторію?

— Я ж для того й запросив тебе приїхати! Щоб ти все-все розповів. А не для того, щоб милуватися твоєю самовпевненою пикою!

— Гаразд! — сказав я, підсуваючи стілець. — Розповідь буде довга.

І я розповів Маддоксові про всі події, починаючи із зустрічі з Майрою і кінчаючи розмовою з Крюгером.

Він сидів, тарабанив пальцями по столу і рухав щелепами так погрозливо, ніби збирався мене проковтнути. Гаршт стенографувала. Нарешті я закінчив свою розповідь. Ніякої реакції. Тільки глибока мовчанка. Тільки недовірливий погляд. Здається, навіть Гаршт не повірила.

— Маячня, та й годі! — підсумував Маддокс. — Отака моя думка. Але це ще не все. Ти, хлопче, небезпечний для суспільства, тебе треба ізолювати. Не мине й тижня, як я запроторю тебе до божевільні. Не пошкодую на це всього, що маю, аж до останнього цента.

Я квапливо підвівся, з тривогою дивлячись на нього.

— Ні-ні… Ви не можете так вчинити!

— Ще й як можу! — гаркнув Маддокс. — Через тиждень будеш в ошатній сорочечці, в якої рукави зав'язуються на спині.

У двері постукали.

— Увійдіть! — гукнула Гаршт. То був Мерфі, портьє.

Я ніколи ще не бачив, щоб за годину людина так разюче змінилась. Його обличчя страшенно зблідло й змарніло. Він насилу переступав ногами.

— Чого вам треба? — прогарчав Маддокс. — Кажіть хутчіш! Я не маю часу!

— Вибачте мені, містере Маддокс, — тихо промовив Мерфі. — Я прийшов попрощатися. Я йду, сер.

— Як це йдете! — здивувався Маддокс. — Ви ж працюєте тут уже двадцять років!

— Атож, сер, — сумовито кивнув головою Мерфі. — Це буде тяжкий удар для моєї дружини. Але краще піти зразу, сер, поки я ще не остаточно збожеволів.

Маддокс підвівся з місця.

— У чім річ? — люто гримнув він. — Годі, Мерфі! Ви що — глузуєте з мене? Ваші розваги можуть вам дорого обійтися! Я не маю часу на дурниці! Вертайтесь і стережіть двері. Якщо випили, йдіть відпочиньте. Ви один з найдавніших наших службовців, і я, хай уже так, пробачу вам недоречний жарт.

Мерфі ступив до столу.

— Які там жарти, сер! — мовив він з пригніченим виглядом. — Вся річ у моїй голові.

— У вашій голові? — перепитав спантеличений Маддокс. Мерфі кивнув.

— Саме так, сер. Ще вранці голова варила як слід. А тепер… Краще піду зразу, а то ще накою чогось…

— Чому ви вирішили, що з вашою головою не все гаразд? — сухо запитав Маддокс.

— Мені ввижаються дивні речі, сер. Я чую голоси.

Маддокс повернувся до Гаршт.

— Хіба голоси чують лише тоді, коли з головою негаразд? Щойно я чув Міланів голос.

Гаршт знизала гострими плечима.

— Коли чують голоси — це симптом. Нічого доброго він не віщує. Маддокс витер умить спітніле обличчя.

— Так, зрозуміло. Про які голоси йде мова?

— Внизу стоїть величезний собака, — відповів Мерфі, весь тремтячи. — Мені здалося, що він… заговорив. Оце тільки-но. Тому я й кажу, що чую голоси…

— Собака? Заговорив до вас? Що ж він сказав? — замогильним голосом поцікавився Маддокс.

— Він спитав, чи я щодня міняю шкарпетки. Чи тільки по святах…

Я підхопився на ноги.

— Собака?! Говорив?..

Мерфі відступив, дивлячись на мене затуманеним поглядом.

— Так, містере Мілан. Величезний собака. Я не став би вас обдурювати.

— Це ж Віскі! Ну, звісно! Де він? Негайно приведіть його сюди! Де ви його залишили? — Я обернувся до Маддокса. — Зараз ви дещо побачите самі!

— А я не хочу його бачити, — пробелькотів Мерфі. — Я не зможу цього витримати!

Я кинувся до дверей. Половина персоналу, що підслуховувала під дверима, сторчголов улетіла до кімнати. Я відштовхнув одних, перескочив через інших і вибіг на сходи.

Внизу я побачив юрбу. Проте ніяких слідів Віскі не було.

— Собаки тут не бачили?

— Був, — відповів здоровенний тип, прокладаючи до мене шлях у юрбі, наче криголам. — Величезний вовкодав. Пройшов тут кілька хвилин тому.

— Куди він подався?

— Отуди, праворуч… А що таке?

Я побіг вулицею, не відповівши на запитання.

Віскі ніде не було. Та це мене не дуже стурбувало. Якщо він кудись пішов, то тільки додому.

Я зупинив таксі і сказав шоферові свою адресу.

— Їдьте ближче до тротуару, десь тут один приятель має іти…

Водій, сухорлявий молодик з недовірливим поглядом, торкнувся кашкета.

— Слухаюсь, сер. Зупинюся де скажете.

Машина повільно рушила вздовж тротуару.

Ми майже доїхали до дому, коли я помітив Віскі. Вигляд у нього був набагато кращий. Хтось подбав про нього. Але на голові виднілася та сама велика рана.

— Гальмуй! — крикнув я шоферові. І вискочив з машини.

— Віскі!

Пес зупинився, повернув до мене лобату голову.

— Друже! Який же я радий бачити тебе знову! А я тебе скрізь шукаю. Ну, ходімо, ходімо в машину. Нам є про що поговорити.

Ми залізли в машину.

— Покатай нас трохи, — сказав я водієві. — Мені треба поговорити з моїм собачкою.

Хлопець подивився на Віскі.

— Чудовий у вас пес, — зауважив він. — Сподіваюсь, ви його не б'єте?

Я неуважно відповів:

— Пробач, але собаці треба розповісти мені багато всяких речей, тож на балачки з тобою нема часу.

— А я дуже не люблю типів, що б'ють своїх собак, — не вгавав водій, розглядаючи рану на голові Віскі. — Якось застукав одного на цьому, то він так тікав, що мало штани не загубив.

— Справді? — поцікавився Віскі.