Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 21

Дякую, Кленсі. Бувайте.

Я підтюпцем вибіг з приміщення поліції і тут-таки зупинив таксі. Водій загальмував і кинув на мене запитальний погляд.

— У "Рекордер"! — сказав я, відчиняючи дверцята. І раптом завмер, побачивши на задньому сидінні молоду жінку.

— Що це за комедія? — спитав я водія. — Ви ж уже маєте пасажира!

— Сідайте, містере Мілан, — озвалася жінка. — Я хочу з вами поговорити.

Знайомий голос. Знову зазирнувши вглиб машини, я впізнав Лідію Брандт, секретарку Пеппі. Щоб зробити запрошення переконливішим, вона наставила на мене пістолета.

— Сідайте! Бо зроблю дірку — не заштопаєте.

— Ой, як ви ризикуєте! — турботливо покартав я дівчину, залазячи в машину. — Карну поліцію це може засмутити.

Ми вмостилися поруч, як голубки. Машина вмить зірвалася з місця.

На Лідії Брандт була оливкового кольору сукня. Її тюрбан, рукавички, сумочка, черевички — все пасувало одне до одного. Зразу відчувалася П'ята авеню.

— Приціл таких прекрасних очей діє ефективніше, ніж пістолет.

Я уважно подивився на дівчину. Мені зовсім не подобалося її недбале ставлення до зброї. Так і стрельнути може, новий костюм зіпсувати.

— Містер Крюгер хоче вас бачити. Я побоювалася, що ви надумаєте відмовитись від запрошення.

— Що ви! Я б не посмів! Він — мій кумир! Мені б найбільше в житті хотілося, — я глянув на пістолет, — одержати його автограф. Так само для мене було б величезною втіхою доношувати старі костюми цього великого чоловіка.

— Розважаєтесь, — просичала Лідія. — Скоро будете сміятися крізь сльози.

Обличчя її набрало погрозливого виразу.

— Рибонько, навіть погрози ваші звучать, як музика. Знайте ж, Пеппі хоче дати мені роботу. Я так чи інакше збирався з ним побачитись.

Вона поклала пістолет на сумочку, ствол уже не дивився в мій бік, тендітні пальці зісковзнули зі спуску.

— Помилились у виборі супротивника? — поцікавилася Лідія, вивчаючи мої синці.

— Не будемо говорити про дрібниці, — недбало мовив я, присуваючись до дівчини. — Ви допустилися грубої помилки, схопивши мене біля будинку карної поліції. Це, серденько ви моє, чистісінький кретинізм! Навіщо давати знати нишпоркам, що ми маємо одне до одного великий інтерес?

— Що ви хочете цим сказати?

— Я не помітив очевидного стеження. Але ладен битись об заклад, що хоч куди б я подавсь, їм це буде відомо.

Мої слова зачепили її за живе.

— Ви під наглядом? — Вона кидала швидкі погляди крізь задню шибу. Але рух був жвавий, і вона ніяк не могла визначити, чи є переслідування.

Скориставшись тим, що Лідія раз у раз відверталася, я блискавично вихопив з-під її руки зброю і сховав до кишені.

— Даруйте за безцеремонність, але ця хлопавка діє мені на нерви.

Вона мовчки втупилась на мене палаючими від люті очима.

— А тепер будьте слухняною дівчинкою. Скажіть водієві, що ми їдемо до мене. Нам треба трохи поговорити.

— Тут поговоримо! — кинула вона сердито.

— Треба бути слухняною. Ви свою гру зіграли, тепер моя черга. — Я нахилився до водія і назвав адресу. — І хутчіш!

Замість того, щоб скоритися, він і далі їхав у напрямку П'ятої авеню. Було ясно, що то водій з їхнього дружного гурту. Я витяг пістолет і приставив до потилиці непокірного.

— Роби те, що велять!

Він повернув.

— Це вам дорого коштуватиме, — пообіцяла Лідія.

— Не треба молоти дурниць. Подивіться ще раз назад.

Вона подивилась і побачила велику чорну машину, яка йшла за нами по п'ятах.

— Це поліція. І дозвольте повідомити вас ось про що: я замішаний в історію з убивством. Якщо вони вирішать, що до цього причетний і Пеппі, його ж зразу заарештують. Ось наслідок ваших необачних дій.

Я чудово бачив, що Лідія вже не знає, що робити.

— Не зліться. Я запрошую вас до себе, щоб спокійно обговорити дещо. Потім одвезу вас до Пеппі. Так мені легше буде відірватися від поліції.

Вона не зронила й слова, аж поки ми не приїхали. Виходячи з машини, я попередив її:

— Тільки без фокусів. Ідіть прямо.

Водій, миршавий молодий хлопчина, кинув на неї запитальний погляд, але вона мовчки перетнула тротуар і рушила до дверей. Я дав водієві п'ятдесят центів.

— Скажи Пеппі, що я скоро прибуду.

Він усе не їхав і стежив за мною, поки я не зник у під'їзді. В туї мить, коли ми з Лідією заходили в будинок, вулицею промчала та сама чорна машина. Мені здалося, що за задньою шибою майнуло обличчя Кленсі.

— Прошу вас, сідайте, — запропонував я, присуваючи Лідії стільця.

Вона стояла, не реагуючи на запрошення. Її очі потемніли, тонкі губи побіліли. Лідія дивилася просто на мене.

— Кажіть швидше, що хотіли сказати! — із злістю кинула вона.

Я взяв її за руку і обережно підвів до стільця.

— Скажу без нагадувань, — пообіцяв я, нахиляючись до неї. — Сьогодні дівчина, схожа на Майру Шамвей, вбила Дона Анселя.

— Його вбила Майра Шамвей, — тихо промовила вона.

Виходить, я не помилився.

— Де вона?

— У містера Крюгера.

— І друга теж?

— Ніякої другої немає.

— Оце ви помиляєтесь, — похмуро заперечив я. — Ми тут удвох, без свідків. І мені хотілося б з'ясувати це питання остаточно.

— Ніякої другої немає, — повторила вона вперто.

— Гаразд, другої немає. А що Крюгер збирається робити з цією?

— Спитайте про це його самого.

— А може, скажете ви?

Лідія промовчала.

Я неквапом підійшов до вікна. На тому боці вулиці тинявся якийсь суб'єкт, прикриваючись газетою так старанно, що за кілометр відчувався нишпорка. Про це промовисто свідчило все, починаючи від капелюха і кінчаючи носаками черевиків.

Я повернувся до Лідії.

— Ви нічого не хотіли б сказати про Андаску? Яка його роль у цій історії?

— Вам краще відпустити мене, — заквапилася вона, підводячись і хапаючи сумочку та рукавички. — Досить запитань!

— Це не збігається з моїм бажанням…

Думка, яка майнула у мене в голові, не сподобалась мені самому. Проте вона була дуже спокуслива, ця думка. Несподіваним ідеям, подібним до цієї, часто скоряєшся не роздумуючи.

Я завдав Лідії різкий удар справа в підборіддя, і вона впала непритомна. Я нахилився над нею і підняв повіку. Нокаут надовго вивів її з ладу. Якщо Крюгер заволодів Майрою, то тепер я заволодію Лідією. Коли граєш з таким негідником, як Крюгер, треба мати проти його козиря свого.

Я кинув швидкий погляд у вікно. "Хвіст" усе ще був на посту. Це заважало мені негайно винести з дому Лідію.

Я пішов на кухню, знайшов там рулончик лейкопластиру і обмотав ним зап'ястки та гомілки полонянки. Потім, не пошкодувавши свого найкращого носовичка, заткнув їй рота. Тоді дбайливо поклав дівчину на канапу.

А сам сів поряд, закурив і почав напружено міркувати.

Тільки-но Пеппі дізнається про моє свавілля, він тут-таки вдасться до найрішучіших дій. Треба якомога швидше забратися звідси разом з милою кралею. Але куди? І як? Біля будинку никає підглядач.

Був ще задній вихід. Проте було малоймовірно, щоб його залишили без спостереження. Я пройшов до кухні і виглянув у провулок. Там також стовбичив якийсь здоровило.

Я все ще не уявляв собі, як мені втекти разом з Лідією непоміченим. Після нокауту з нею мирно не домовитись. Тільки виносити. Але як це зробити під пильним оком нишпорок?

А діяти треба якомога швидше. Пеппі не забариться вжити заходів до визволення своєї секретарки. Якщо він з горлорізами прибуде раніше, ніж я зникну, то агенти зможуть йому перешкодити. Оце єдина втіха. Але треба спробувати накивати п'ятами до його приїзду.

Я піднявся на другий поверх, але не побачив там нічого, що підказало б мені якийсь вихід. Потім випадково зазирнув до Майриної кімнати. Як пощастило! У кутку стояв манекен, заввишки як людина, зовні схожий на Майру. Ця фігура була частиною її професійного реквізиту фокусниці. Манекен був одягнений у вечірню сукню й міг стояти і сидіти. Я підняв його. Він був неважкий.

Я відніс манекена до вітальні й поклав його біля Лідії. Потім знову поглянув на агента, що пильнував на вулиці. Він був мені незнайомий, і навряд щоб знав з обличчя й мене.

Потім я піднявся до своєї кімнати й переодягся — надяг світліший костюм і насунув на очі фетрового капелюха. Потім зняв з ліжка простирадла й знову спустився до вітальні. І тут мій погляд упав на невеличкий круглий столик. Це було саме те, що треба. Я швидко розібрав його з допомогою викрутки. А тоді сів на підлогу і з допомогою того ж таки пластиру прикріпив ніжки від столика до ніг Лідії. Ще дві ніжки я прилаштував до її тіла. Потім спробував поставити ту споруду з дерева й дівчини вертикально. Вийшло. Дерев'яні підпорки зробили її штивною. Я досяг того, чого хотів. Тепер я мав ще один манекен, не гірший, ніж у будь-якого кравця.

Уся ця робота забрала в мене хвилин десять. Довше зволікати було небезпечно. Я наклеїв на губи Лідії шматочок пластиру, прив'язав їй руки до тулуба. Якщо вона навіть отямиться, то не зможе ворухнутись. На завершення я загорнув і дівчину, і манекен у простирадла. Тепер, коли вони лежали поруч, їх майже неможливо було розрізнити.

Лишалася найважча частина справи — зуміти без перешкод поїхати й забрати полонянку.

Будинок мав з вулиці чотири під'їзди і четверо сходів, з'єднаних між собою довгим коридором. Щоб обдурити підглядача на вулиці, я придумав такий план: увійшов я до будинку в крайній лівий під'їзд, а вийду перевдягнутий із правого. Якщо пощастить, фараон подумає, що то хтось інший. Надія була тільки на це.

Я обхопив правою рукою Лідію, а лівою манекен. Разом вони важили чимало, та все ж я здужав донести їх до потрібних дверей. Там я залишив свою ношу і, ще нижче насунувши капелюха на очі, вийшов на вулицю.

Фараон, що прогулювався навпроти, враз обернувся до мене. Навряд чи в нього виникла якась підозра. Зробив це просто за звичкою.

Я й собі ступив йому назустріч. Мій невимушений вигляд заспокоїв його. Трохи повагавшись, він повернувся на свій пост. Таки правда: напад — найкращий спосіб захисту.

Я кинув погляд через плече і, ставши край тротуару, зупинив перше ж таксі.

Як же нейтралізувати фараона? Проходячи мимо, він кинув на мене байдужний погляд. Я вирішив спробувати щастя.

— Можна вас на хвилиночку? Мені дуже потрібна ваша допомога.

Його вагання зразу ж розвіялись, тільки-но я показав йому краєчок п'ятидоларової купюри. Цю мову розуміють усі фараони.

— Чим можу бути корисний?

Я потяг його за рукав і завів до під'їзду.

— Йдеться про жарт.