Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 20

Кленсі явно не міг збагнути, чи то я з'їхав з глузду, чи зумисне морочу йому голову. Він дедалі дужче хмурнів і здавалося, ось-ось вибухне.

— Отакі справи, — підсумував я. — Одну Майру викрали, а друга Майра вбила Анселя.

Ім'я Крюгера я не назвав. Він був надто міцним горішком для Кленсі. Я хотів узятися до нього сам, без втручання поліції.

— Ну й наплів! З вами не занудьгуєш! — зауважив Кленсі й глибоко зітхнув. — Треба геть зсунутися, щоб розповідати таке на суді. Якби я не знав вас, Мілане, то зараз же забрав би з собою.

Я тицьнув пальцем на Богля.

— Ось перед вами живий свідок, Кленсі. Він бачив усе, про що я допіру розповів: перетворення на ковбасу, жінку, яка літає, собаку, який розмовляє, тощо.

— А ви що скажете? — звернувся Кленсі до Богля. — Ви бачили, як людина перетворилася на ковбасу?

Богль перевів погляд з Кленсі на мене.

— Він вам просто мізки пудрить! Адже я казав. Нічого такого я не бачив. Дурниці якісь!

Я крикнув, скипаючи:

— Кретин! Ти ж чудово знаєш, що все це правда!

— А! Он воно як! — Кленсі побагровів од злості. — Мені все це набридло, чуєте? Або ви, Мілане, розповідаєте все щиро, або я саджаю вас під замок.

— Отакої! Я ж вам розповів усе, як було!…

— Гаразд! — урвав мене Кленсі і підвівся. — Годі. Послухаємо, що скаже шеф.

Я з докором подивився на Богля.

— Чого ти добиваєшся?

Семове обличчя нервово пересмикнулось.

— Можеш базікати все, що хочеш! — люто кинув він. — Я примушу її заплатити за все. Якщо нишпорки не впораються, я сам про це подбаю. Той, хто порішив Дона, своє дістане!

— Це кого ти назвав нишпорками? — обурився Кленсі.

— Тих, кого так називають, — насмішкувато озвався Богль.

Перш ніж Кленсі встиг відреагувати, перед дверима зупинився санітарний фургон.

Ми замовкли, дивлячись на сумне видовище. Ледве побачивши ноші, Сем заплакав.

Розділ чотирнадцятий

Головного інспектора звали Саммерс. Я непогано знав його. У доброму гуморі то був досить милий чоловік, але в лихому поводився так, ніби його ґедзь укусив.

Перш ніж прийняти, він протримав мене в коридорі близько чотирьох годин. Я був уже в напівбезтямному стані.

— День добрий, Мілане, — сказав він, коли Кленсі заштовхнув мене до кімнати. — Даруйте, що примусив вас чекати. Сідайте.

Я потис руку головного інспектора і сів. Кленсі, спираючись на підвіконня, стояв за спиною шефа і жував погаслу сигарету, так наче позував перед фотокамерами.

— Отак воно, значить, — зітхнув Саммерс і втупився в мене довгим поглядом. Потім, неначе схаменувшись, простяг пачку сигарет. — Куріть. І ось що, Мілане. Виявитися причетним до вбивства… Це на вас не схоже. Я вважав вас обачнішим.

— Ні до чого я не причетний. Без жартів! Тільки й того, що я знайшов бідолашного старого.

— Звісно, ви тільки знайшли його. Але чому саме вам було адресовано записку, в якій відома вам особа зізнається, що пришила його?

— Усе це дурниці, — повільно мовив я. — Вона не вбивала й не писала записки. Це зробила інша.

Саммерс сховався за густою хмарою диму.

— Інша? Он як! Чоловік, що перетворився на ковбасу, собака, який розмовляє, жінка, що літає. Атож, Кленсі мені розказав.

Запала мовчанка, така глибока, що я чув цокання свого годинника.

— Казна-що, — мовив нарешті Саммерс. — Я не маю часу вислухувати безглузді вигадки. Я не Кленсі, мені голову заморочити важко.

З його погляду я зрозумів, що настав час змінити тактику.

— Допитайте дівчину. Чого ви на мене всіх собак чіпляєте?

— Будьте певні, доберемось і до неї. Тільки-но вона опиниться під замком, ми знайдемо, що в неї спитати. А потім запропонуємо сісти на симпатичний теплий стільчик з електропідігрівом.

Виходить, вони ще не заарештували її. Хвалити Бога!

— Ваша подружка, коли не помиляюсь? — запитав Саммерс удавано благодушно.

Я заперечливо похитав головою.

— Ні. Просто вона мені подобається. Приваблива, цікава… Але це більше того.

— А Богль нам сказав інше.

— Це упереджений свідок. Він був найкращим другом старого. Отож і забрав собі в голову, що його друга вбила Майра. Тепер він буде говорити все що завгодно, аби тільки помститись їй. А ви його слухаєте!

— Виходить, ви вважаєте, що вона не винна?

— Це ж очевидно! — різко відповів я. — Я вже казав про це!

— Ви єдиний, хто так думає. Навіть вона сама зізналась. — І він поплескав по аркушику паперу, в якому я впізнав записку, перехоплену Боглем.

Нерви мої напружились, наче струни, і я не втримався від сарказму.

— Що ж! Маєте сукню, заляпану кров'ю, маєте щось на зразок самообмови… Вперед! Ви на правильному шляху до того, щоб стратити невинну людину.

Саммерс погладив себе по потилиці, крекнув і повчально зауважив:

— Не тільки це. Не тільки! На руків'ї ножа — відбитки її пальців. На піджаку старого — її волосина. Ні, Мілане, справа ясна. А ваша поведінка мене просто дивує. Раджу поводитись розумніше.

Я знизав плечима.

— У такому разі допомогти вам неможливо. Я хотів зголоситися свідком, але, оскільки ви не змогли перетравити мою історію, відмовляюсь.

Саммерс задумався.

— Розкажіть-но все самі. Я давно вас знаю, Мілане, і ніколи не вважав брехуном. Хочу вислухати розповідь з ваших власних уст.

Кленсі зітхнув і зробив застережливий жест, але його не було взято до уваги.

Я повторив те, що вже розказав Кленсі.

Саммерс слухав, не зводячи з мене холодного непроникного погляду і за своєю дурною звичкою невпинно гладив потилицю.

Коли я закінчив розповідь, він зауважив, не довго думаючи:

— Добра історія для роману. Фантазія у вас працює, нічого не скажеш.

— Еге ж, історія добра. Мало того — правдива. З цією поправкою з висновком згоден.

— І собака, що говорить! Звичайнісінький пес, який розмовляє так само, як ми з вами! До речі, де він?

— У лікарні для собак. Його відвіз туди Богль. Можете в нього спитати. Він скаже.

— Вже питали. Богль уперто заперечує, що собака колись говорив.

— Розшукайте найближчу від Мелбері-Парк ветлікарню. Ви неодмінно знайдете собаку там.

Обличчя Саммерса проясніло.

— Займися цим, — кинув він до Кленсі. — Цікаво буде погомоніти з собачкою.

Але тут я пригадав останні події, і в мене перехопило дух.

— Постривайте! Після того, як його вдарили по голові, він більше не говорить. Тепер пес тільки гавкає.

Мовчання було довге й гнітюче. Саммерс спохмурнів.

— Ага! Дивно, що пес тільки гавкає. — Помітивши вагання Кленсі, він наказав — їдь куди сказано. Все одно собаку треба розшукати. Я хочу знати напевне, що до ветлікарні доставили пораненого собаку.

Кленсі вийшов.

— Мені дуже жаль, Саммерсе. Розумію, що все це скидається на вигадки. Але все воно правда. Собака говорив ще вчора. Богом присягаюся!

— Собака більше не говорить. Може, й та пташка вже не літає? У мене вона долітається! — Очі Саммерса виблискували гнівом. — Коли б не знав вас так давно, було б вам непереливки. Я попросив би своїх хлопців освіжити вашу пам'ять.

Я нервово засовався на стільці. І раптом, несподівано для самого себе, випалив:

— Дайте мені змогу роздобути докази!

Я згадав, як Саммерс грав у покер. Він був азартним гравцем і не боявся ризикнути місячною платнею. І тепер я звернувся до його інстинкту азартного гравця.

— Слухайте, Саммерсе! Якщо я приведу ось сюди, до вашого кабінету, тих двох дівчат, це вас переконає?

В його очах спалахнув інтерес.

— Цікаво, як ви збираєтесь їх зловити?

— Дайте мені два тижні. Перш, ніж зловити, їх треба знайти. А це вимагає часу. Хай на два тижні ваші люди дадуть мені спокій.

— А ваші газети дадуть мені спокій, якщо вже через кілька днів я не зможу добитися бодай якихось наслідків? Ви ж самі газетяр і розумієте, що мене чекає.

— Атож, я газетяр. І добре знаю, що ви зможете воловодитись скільки захочете. Анітрохи не зважаючи на газетярів. Досить вам тільки захотіти. — Я відчував, що Саммерс попався на гачок, і подвоїв зусилля. — Ця історія — річ набагато складніша, ніж звичайне вбивство. Все з біса заплутано. Треба ще багато про що дізнатись. Ви хочете заарештувати Майру Шамвей і звинуватити її в злочині. І тоді вислизне злочинець, якому є що приховувати. Дозвольте мені зайнятися розслідуванням, і на п'ятнадцятий день я піднесу його вам на блюдечку.

— Ви можете детальніше? — спитав заінтригований Саммерс.

— Не тепер. Багато в чому я можу помилятися. Та тільки-но ситуація остаточно проясниться, розповім в усіх деталях.

— Ви розумієте, що на підставі фактів, які є, я вже можу притягти вас як співучасника? — У голосі Саммерса вчувався холодок.

— Тоді ви не доб'єтесь від мене ні слова.

Все-таки в глибині душі Саммерс — добра душа. Він зібрався був розсердитись, але стримався і усміхнувся.

— Гаразд, даю вам вісім днів, починаючи від сьогодні. В разі невдачі підведу вас під статтю про співучасть в убивстві. Все будемо валити на вас. Такий варіант вас влаштовує?

Я не вагався ані секунди.

— Влаштовує!

Саммерс подав мені руку.

— Можете братися до діла, Мілане. Не забудьте, що наступного тижня призначено зустріч. Не смійте їхати з міста, не повідомивши про це мене!

— Гаразд! — відповів я вже від дверей.

— Думаю, що ви програєте, — сказав мені Саммерс навздогін. — Я не вірю в існування двох дівчат.

— Час покаже, — відрубав я, зачиняючи за собою двері. У коридорі мені зустрівся Кленсі.

— Що це ви тут робите? — спитав він, пильно дивлячись на мене.

— Ми прощаємося до наступного тижня, — відповів я невимушено. — Як там собачка?

— У тій лікарні справді був поранений вовкодав, але він утік перше, ніж про нього встигли подбати. Можливо, то й ваш.

— Напевне. Не забудьте сказати про це Боглеві. І простежте за його реакцією. І тоді, можливо, мої історії не видадуться вам суцільною брехнею.

Кленсі з досадою гмукнув і дуже стримано сказав:

— Я його поінформую.

— А якщо, до того ж, ви затримаєте його в себе вісім днів, то зробите мені величезну послугу.

— Облиште ваші жарти! — Кленсі витріщився на мене, думаючи, що дивиться проникливим поглядом. — В чім річ?

— Спитайте про деталі в Саммерса. А загалом, Богль може наламати дров. Це не потрібно ні вам, ні мені. Виконайте моє прохання, і я гарантую вам кілька хвалебних слів, якщо репортаж доручать мені.

— О, ви нагадали мені про дзвінок Маддокса. — Кленсі клацнув грубими пальцями. — Він просив вас негайно приїхати.

Я не вірив власним вухам.

— Маддокс? Він хоче мене бачити?

— Авжеж.

— Гаразд.