Міст у вічність - Сторінка 20

І в той же час мої очі НЕ МОГЛИ ВИТРИМАТИ РАДОСТІ цього кохання... Так, наче я пустив останню свічку в темне провалля, а згодом, аби допомогти мені все побачити, моя подруга підірвала водневу бомбу.

У порівнянні з побаченим сяйвом цей світ... у порівнянні з побаченим сяйвом поняття життя і смерті просто... недоречні.

Я розгублено закліпав очима, в автомобілі не вистачало повітря. Боже мій! Щоб знову навчитися дихати, минає добрих десять хвилин. Що... чому... ого!

Над тротуаром ще один спалах світлого волосся й усмішки, обличчя з натовпу знову повертаються в її бік, і за мить Леслі відчиняє двері автомобіля, кидає на сидіння купу конвертів і влаштовується за кермом:

– Вибач, Вукі, що я так довго. Там яблуку ніде було впасти. Ти тут не розтопився на сонці?

– Леслі, я повинен тобі дещо сказати. Допіру зі мною дещо трапилося...

Вона перелякано обернулася до мене.

– Річарде, з тобою все гаразд?

– Усе чудово! – сказав я. – Краще не буває. Коли ти пішла, я сидів отут, де й зараз, заплющив очі... і побачив світло, але це не було світло. Щось яскравіше, ніж світло, але мене не засліпило, не завдало болю. Це була ЛЮБОВ. Не звичне замацане слово, а справжня любов, якої я ще ніколи не знав. І слова: КОХАННЯ – ЄДИНЕ, ЩО ДОРОГЕ НАМ! Але це не були слова чи навіть думки в звичному розумінні. – Пояснення давалося мені важко, я затинавсь і врешті замовк. – Чи тобі колись... ти мене розумієш?.. Чи з тобою таке бувало?

– Так, – відповіла Леслі. Вона замислилася на хвилю, пригадуючи минуле. – Серед зірок, коли я залишила своє тіло. Я стала самим життям, опинилася була в такому прекрасному всесвіті, відчула всесилля любові й заплакала від радості!

– Але чому це сталося? Я просто... я збирався навіяти собі сон, так я робив це сотні разів! А цього разу... Ти можеш уявити, що радість може бути такою великою, аж ти не в силі знести її й просиш припинити?

– Так, – відповіла вона, – я знаю...

Якусь хвилю ми просто сиділи й мовчали. Потім вона завела "Банту" й ми загубилися серед інших машин на шосе, вже наповнені святковим передчуттям часу, який проведемо разом.

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Крім гри в шахи, ми нічого не робимо. Не піднімаємось разом у гори, не спускаємося вниз річкою, не влаштовуємо революцій, не ризикуємо життям. Навіть не літаємо разом. Найризикованішою спільною пригодою була поїздка в потоці транспорту бульваром Ля-Сьєнега після обіду. І чим вона мене так причаровує?

– Ти помітила, – запитав я, коли ми повернули праворуч на вулицю Медроз у бік домівки, – що наша дружба зовсім... бездіяльна?

– Бездіяльна? – Леслі подивилася на мене так здивовано, наче я торкнувся до неї. – Та невже? Деколи важко зрозуміти, коли ти жартуєш. Добре мені бездіяльна!

– Та ні, справді. Може, нам варто було б ходити на лижах, кататися на серфінгах попід Гаваями, зайнятися чимось енергійним? А зараз найважча наша вправа – пересунути королеву, оголошуючи шах. Це просто спостереження. Я досі ніколи не мав друга, схожого на тебе. Чи не здається тобі, що ми занадто інтелектуально проводимо час, надто багато балакаємо?

– Річарде, – сказала Леслі, – давай триматися шахів, будь ласка! Ніяких гульок, ніякого тринькання грошей, – жодних розваг, яким віддають перевагу в цьому місті.

Вона звернула у бічну вуличку, до свого будинку, заглушила двигун.

– Вибач мені, Леслі, я на хвилинку зникну. Збігаю додому й спалю всі свої долари. Я ненадовго...

Вона всміхнулася.

– Не треба спалювати гроші. Це добре, якщо ти їх маєш. Але для жінки важить найбільше те, чи ти не її хочеш купити з допомогою грошей. Будь обережним і облиш навіть думку про таку можливість.

Я відповів:

– Надто пізно. Я вже намагався. І не раз.

Леслі повернулася до мене, відкинувшись на дверці автомобіля. Вона не стала їх відчиняти.

– Ти? Чому твої слова абсолютно несподівані для мене? Я навіть не уявляю цього... Розкажи мені. Тобі траплялося купувати пристойних жінок?

– Гроші здатні на дивні речі. Насамперед, мені навіть страшно спостерігати за тим, що діється зі мною не в кіно, не в книжці, а в реальному житті. Схоже на те, наче я третій зайвий у любовному трикутнику й намагаюсь утиснутися між жінкою та своїми грошима. Ніяк не звикну до таких сум. Аж тут з'являється дуже вродлива пані, якій ні на що жити, яка ось-ось лишиться на мілині, за житло давно не платилося... Можу я їй сказати: "Я не витрачу ані цента, щоб тобі допомогти"?

Мені дуже б хотілось отримати відповідь на останнє запитання. На цей час якась частина моєї досконалої жінки складалась аж з трьох чарівних подруг, які боролися за виживання.

– Роби те, що вважаєш правильним, – сказала Леслі. – Але не треба вводити себе в оману й думати, ніби тебе можуть покохати тільки за те, що ти платиш за житло чи купуєш їжу. Якщо хочеш бути певним, що жінка тебе кохає, то постав її в залежність від свого гаманця. Я добре знаю, про що кажу!

Я кивнув. Звідкіля їй знати? Невже в її житті були чоловіки, які пропонували їй гроші?

– Це не любов, – відповів я. – Жодна з них мене не кохає. Ми просто отримуємо задоволення одне від одного. Ми – щасливі паразити.

– Бр-рр!

– Що?

– Бр-рр: це вигук огиди. "Щасливі паразити" – божевілля якесь.

– Вибач. Я ще не знайшов рішення цієї проблеми.

– Наступного разу нікому не признавайся, що маєш гроші, – порадила вона.

– Не вийде. В такого страшенного ошуканця, як я, нічого не вийде. Дістаю з кишені записник, разом з ним на стіл вивалюються стодоларові банкноти, й жінка обурюється: "Що за фокуси, ти ж казав, ніби отримуєш соціальну допомогу!" І що тут удієш?

– Можливо, це тебе ошукують. Але будь обережним. У цьому місті, як у жодному іншому, ти можеш переконатись, як зазнають краху люди, що не вміють поводитися з грішми. – Нарешті Леслі відчинила дверцята авто. – Як ти дивишся на салат чи ще щось таке корисне? Чи поросяткові неодмінно хочеться теплої шоколадної помадки?

– Поросяткові помадки вже досить. Ми можемо поділитися листочком салати?

Вона поставила сонату Бетховена на мінімальну гучність, приготувала гору вінегрету з овочів та сиру, й ми повернулися до наших розмов. Не помітили заходу сонця, прогавили фільм, який хотіли переглянути, грали в шахи, а потім настав час прощатися.

– Щось мені ввесь час здається, наче рано-вранці в дорогу, – сказав я. – А як на твою думку: мій рівень гри вже визначився, беручи до уваги, що я програю три партії з чотирьох? Не збагну, чому я став так грати...

– Ти граєш так само добре, – підморгнула Леслі. – Це зростає моя майстерність. Одинадцятого липня ти запам'ятаєш як день, коли виграв у Леслі Перріш свою останню партію в шахи!

– Зарано смієшся, пустунко. До наступного разу я перегляну "Підступні пастки в шахах", і всі вони чигатимуть на тебе. – Непомітно для самого себе я зітхнув. – Мені вже пора рушати. Чи не підкине "Банта" мене до готелю?

– Підкине, – сказала Леслі, але навіть не підвелася з-за столу. Щоб подякувати за цей день, я взяв її руку в свою, легко і ніжно потиснув. Ми довго вдивлялися одне одному в очі й мовчали. Не помітили, як зупинився час. Сама тиша висловила те, чого ми ніколи не зважувалися передати словами.

А потім опинилися в обіймах і ніжно-ніжно поцілувалися.

Тоді я ще не розумів, що, закохуючись у Леслі Перріш, покінчив з єдиною своєю сестрою.

ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ

Прокинувся я вранці від сонячного проміння, відфільтрованого й позолоченого її волоссям, що хвилями стікало з подушок. Перше, що побачив, була її усмішка.

– Доброго ранку, Вукі, – сказала Леслі, така близька й ніжна, що я відразу не второпав, що вона каже. – Як тобі спалося?

– Гм, – промимрив я. – Боже!.. Так!.. Так, дякую, спалось мені добре! Снилося щось вельми чудесне. Наче вчора ввечері ти збиралась підкинути мене до готелю. Мені нічого іншого не залишалося, тільки поцілувати тебе, й тоді... який чудовий сон!

Уперше, хай буде благословенним цей перший раз, поруч зі мною в ліжку лежала справді близька мені жінка. Вперше в моєму житті вона була на належному їй місці. І я теж.

Я торкнувся її обличчя.

– Ще якась хвиля – й ти розчинишся в повітрі? Так? Чи проб'є годинник, чи задзеленчить телефон, я підніму трубку, й ти запитаєш, як мені спалося. Ще не телефонуй. Будь ласка. Я хочу додивитися сон.

– Дзень... – сказала Леслі тоненьким голоском, відкинула простирадло й піднесла до вуха уявну трубку. Сонячне сяйво на її усмішці, на її оголених плечах і грудях нарешті привело мене до тями.

– Дзень... Алло, це Річард? Як тобі спалося?

Вона відразу перетворилась на безневинну спокусницю – чисту і квітучу. Блискучий розум у тілі богині. Я кутиком ока спостерігав за вишуканістю її рухів, услухавсь у слова, придивлявся до блискіток в очах.

Життя з актрисою! Я ніколи не замислювався, скільки різних Леслі може вміщати вона одна, скільки буде всього, чого можна доторкнутися, що пізнати, з'явившись на сцені цієї жінки й несподівано опинившись у яскравому світлі прожектора?

– Ти... така... гарна! – промимрив я. – Чому ти ніколи не говорила, що ти така... гарна?

Телефон щез із її руки, сама невинність обернулася до мене з лукавою посмішкою в очах:

– А ти ніколи, начебто, цим і не цікавився.

– Ти, напевно, здивуєшся, але краще звикнути відразу. Бо я – коваль слів, і, хочеш не хочеш, з-під мого пера просяться поетичні рядки. Така в мене натура. Іншим я вже не стану. Ти – надзвичайна!

Вона поважно кивнула головою:

– Дуже гарно, ковалю слів. Тебе я теж уважаю надзвичайним. – Але за мить їй спадає на думку зовсім інше: – А зараз для практики спробуймо висловити те саме, але без слів.

Вмерти од щастя відразу, думав я, чи ще трохи зачекати?

Зачекати, здається, краще. Я плив на межі смерті, майже безсловесний... але не зовсім.

Я б не міг вигадати такої досконалої жінки, думалось мені, але ось вона, справжня й жива, яка так багато років переховувалась у знайомій мені панні Леслі Перріш, замаскованій під партнера в справах, під щирого друга. Не встигла ця скалка здивування вигулькнути на поверхні, як її заступив осяйний образ у сонячних променях.

Світло й дотик, м'які тіні та шепіт... ранок перетворився на день, потім на вечір. Ми відшукали спосіб зустрітися знову після життя, перебутого нарізно. На вечерю кукурудзяні пластівці. І нарешті ми знову могли спілкуватися за допомогою слів.

Скільки ж слів доводиться вимовити, скільки часу забирають прості слова: "Хто ти?" Як багато часу потрібно, щоб запитати: "Чому?" Набагато більше, ніж у нас лишалося до третьої ранку, коли знову зійде сонце.