Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 21

Але й те марення здебільшого повите ніби туманом і пригадується мені тільки невиразно.

Та добре пам’ятаю, як одного разу я гасав по палубі з тесаком у руці, шукаючи велетенського спрута з капітановим обличчям, що повільно, але вперто обплутував судно своїми майже невидимими мацаками, стискав його міцніше й міцніше, ладнаючись затягти його — й разом з ним мене — в безодню. Та коли я натрапив на один мацак і порубав його на шматки, виявилося, що то просто уривок старої линви. А то ще вночі мені приверзлося, ніби пароплавний димар — насправді не димар, а капітан, що лишився на судні, обернувшись димарем, аби упевнитись, що судно таки потоне. Мене охопили страх і ненависть до того димаря, я підскочив до нього й почав оскаженіло рубати його своїм тесаком, щоб скинути за борт і полегшити судно, що й так було обтяжене водою й перехилялося набік дедалі дужче.

ОСТРІВ РЕМПОЛ ЗАВІТАВ НА БОРТ

Я зовсім не пам’ятаю, як з’явились на судні дикуни. Мабуть, я був тоді непритомний.

Лежачи на юті, я розплющив очі й раптом побачив, що двоє їх стоять наді мною й пильно мене розглядають. Вони були зовсім голі, з темно-брунатною шкірою. Обличчя в них були надзвичайно люті, потворно потатуйо-вані. Чорні чуприни туго стягнені ззаду. Дикуни стояли, спираючись на довгі списи, й тупо дивились на мене. Обидва повільно й невпинно ворушили важкими щелепами, ніби жуючи щось.

Хвилинку я теж дививсь на них, кліпаючи очима, тоді став протирати їх, думаючи, що то ще сонне привиддя. Але мана не розвіялась, і, впевнившись, що дикуни справжні, я вхопив свого щербатого тесака, що лежав біля руки, й зірвавсь на рівні, готовий захищатися.

Та один дикун схопив мене за руку; вдвох вони подужали мене зовсім легко.

Розділ третій,

де розповідається про те, як містер Блетсуорсі опинився серед дикунів на острові Ремполі, про його перші вражіння від їхньої поведінки й звичаїв; про те, як він побачив мегатерія, велетенського земляного лінивця, прадавню тварину, що збереглася ще на тому острові, а також про незвичайний спосіб життя того мегатерія; далі про вірування ремпольських остров'ян, про їхні шлюбні звичаї й закони і, нарешті, про те, як він змальовував остров’янам цивілізований світ та як на острові вибухнула війна

СТРАШНИЙ ПОЛОН

Я дуже хотів би розповісти про свої пригоди на острові Ремполі у тій послідовності, в якій вони відбувались і в якій вони розгортаються тепер у мене в пам’яті. Однак, на жаль, мушу нагадати, що розум мій був тоді затьмарений і через те в моїй розповіді траплятимуться неясності й плутанина. Може, іноді я навіть не зумію пригадати, що сталося раніше, а що пізніше. Отож я й попереджаю про те читачів. Я марив у гарячці, коли дикуни схопили мене, і ще, либонь, довго був тяжко хворий душевно, а як на їхню мірку — просто божевільний.

На моє щастя, в цих дикунів — неприторенних людо-жерів, що невтомно й нещадно полюють на своїх ближніх, панував забобон, ніби м’ясо божевільного — табу, і хто його з’їсть, неминуче помре. Навіть більше — як і багато неосвічених людей у всьому світі, вони відчували перед божевільними якийсь побожний страх. Вони гадали, що божевілля — це особлива відзнака, що її посилає людині їхня Велика богиня. Ось чому ці людожери дали мені притулок, годували мене, й я мав серед них таку волю, якою, певне, не тішився б у культурнішому суспільстві.

Оскільки тепер мої спогади будуть уривчасті, наче сторінки, вичитані з книжки, розгортаної навмання то там, то там, читачеві дещо з розказаного може навіть видатися зовсім неймовірним. Він волів би — не заперечую, волів би й я! — щоб повість розгорталася безперервно й послідовно, з усіма подробицями. Звичайно, він багато що проминув би в такій детальній розповіді, але його принаймні тішило б те, що все там є. А так обминати дещо доводиться мені. І мушу визнати: я сам ніколи не мав такого відчуття, що там, цебто в моїй пам’яті, є все. Навіть у перші дні свого полону я мав сумніви щодо того.

Я пам’ятаю, як живих, тих двох дикунів, що схопили мене, пам’ятаю навіть сморід згірклого лою, що ним були намащені їхні надзвичайно м’язисті тіла. Ще виразніше пам’ятаю, як я боляче забився об снасть піроги, коли мене кинули туди. Мені й тепер наче в спині від-

дається, як згадаю. Мене кинули на купу щойно спійманої риби, ще живої; вона билась і тріпалась піді мною й біля мене, я весь убрався в сріблясту луску. З облавків звисали мережі. І ще я виразно пам’ятаю, як переступали через мене й наступали на мене дикуни, спускаючись у пірогу зі здобиччю, награбованою на судні. У моїй пам’яті відбився ніби химерний візерунок із п’ят, литок, колін та брунатних тіл. Ті люди були страшенно брудні. Ще я пригадую, як ми пливли до берега, як веслярі розмірно гребли рудувато-чорними веслами.

Берег був високий, скелястий. Скелі ті видались мені напівпрозорі. Не знаю, що то була за гірська порода; пізніш я багато шукав чогось подібного в музеях, щоб дізнатись її назву, але так і не знайшов. Вона нагадувала напівпрозоре синювато-пурпурове скло, з великими вкропленнями червонішої барви, по краях рожевими. В тому камені вилися зовсім непрозорі жилки, білі, як мармур. Світло проникало в той мінерал і відбивалось ізсередини, мовби в самоцвітах. Мене, зв’язаного й переляканого, все ж уразила та краса.

Ми підпливли до берега й звернули в якусь вузьку затоку, що звивалася поміж скель. Ярдів за сто від гирла тієї затоки, неначе на сторожі, височів химерний витвір природи — нависла над водою скеля, що нагадувала жінку з виряченими очима й роззявленим ротом. Над її головою здіймався ще потрісканий кам’яний слуп, мовби рука з затиснутим у ній києм. Очі були обведені білим, а в западині рота поцятковано білим і червоним: видимо, те мало означати зуби й кров. Та машкара здавалась вельми виразиста, потворна й жорстока в яскравому вранішньому світлі. То, як я дізнався згодом, була Велика богиня, що вітала своїх рабів. Дикуни спинили проти неї свою пірогу й підняли догори весла, вшановуючи її. Передній весляр дістав із дна й кинув богині здоровенну рибину; другий перехилився назад і підняв за чуба мою голову, ніби показуючи мене своєму божеству, а потім штурхнув назад, до решти здобичі.

Справивши цей обряд, вони знову взялися за весла, і скоро попереду показалася смужка спадистого берега під стіною скель. На тій смужці стояла ціла юрма нетерплячих дикунів. Наш стерничий пронизливо крикнув, і йому здалеку відповів цілий хор голосів.

Усе те вкарбоване в моїй пам’яті дуже виразно, як і клітка з колючого гілля, куди мене вкинули невдовзі. Та все ж і на цих спогадах лежить — не сказати б якась тінь, бо для цього воно надто невідчутне, — але якийсь ніби відлиск, що робить їх не зовсім імовірними. Навіть тоді мені самому якось не вірилось у все те, щось мене бентежило. Незважаючи на витонченість моєї оксфордської науки, я все ж знав географію досить добре й пам’ятав, що патагонці — люди дуже високі на зріст і світлошкірі та що вони кочують окремими сім’ями і живуть в шатрах із шкур, а тим часом мене привели до якогось великого селища. І ніколи не траплялось мені чути, щоб на тому узбережжі були десь напівпрозорі скелі й отака пишна рослинність. Я гадав, що, прочитавши в дитинстві безліч пригодницьких книжок, я повинен знати хоч що-небудь про всі отакі дикі народи, що не піддались іще цивілізації. Але те місце — згодом я виявив, що то взагалі був острів, а не південноамериканський суходіл — не вкладалось ні в які мої уявлення ні з географічного, ні з етнографічного погляду. І те саме, мабуть, скаже про нього й читач.

Я можу тільки просто й правдиво змалювати все так, як я його бачив. Водночас усі ті події були для мене й цілковито реальні, й несумісні з реальністю. Лежачи в тій рибальській пірозі, зв’язаний, потовчений, під наглядом стерничого, що весь час гидко ворушив щелепою, і спостерігаючи гру м’язів на спинах веслярів переді мною, я не міг вірити, що все те мені сниться, і все ж я нездатен був собі уявити, що діється воно в тому самому світі, звідки я прибув, у тюму самісінькому світі, де стоїть Лондон. Невже то просто якийсь химерний закрутень у часі й просторі заніс мене на тому напівза-топленому судні кудись у інше століття чи на іншу планету? Чи, може, оця звивиста затока — то щось на взірець легендарного Стіксу, а ці веслярі відвозять душі людей, загиблих у житейському морі, на береги іншого світу?

Звідки може той, хто ніколи не вмирав, знати, що таке смерть?

Може, цей кошмар і є смерть?

СВЯЩЕННИЙ БЕЗУМЕЦЬ

Нібито вмерши один раз, я мав усі підстави сподіватися, що дуже скоро мені доведеться вмирати ще раз. Коли мене витягли з піроги, юрма на березі стовпилась навколо мене, виявляючи жадібну цікавість. Я не можу достоту змалювати, як дикуни мене оглядали. Я силкувався поводитись гідно, але вони нітрохи не зважали на мою поведінку.

Один дикун, видно, мав над рештою якусь владу. Коли йому обрид той галас, він відігнав смердючу юрму від мене, б’ючи та штурхаючи тих, хто його не слухався. Він був зморшкуватий, присадкуватий, горбатий; на голові мав щось ніби корону — високий циліндр, скручений із якогось велетенського висушеного листка. Голос у нього був гучний і владний, руки довжелезні, м’язисті, волохаті. Важенна спідня щелепа відвисала, величезний рот наче ніколи не закривався. Він, видимо, лаяв своїх дикунів за їхню жадобу. То він звелів, щоб мене вкинули в клітку. Я спробував порозумітися з ним на мигах, але він звернув на те не більше уваги, ніж різник на бекання вівці в своїй оборі.

Клітка та являла відкриту зверху загорожу з товстих жердин із такими величезними колючками, яких я зроду ще не бачив. Жердини були позв’язувані міцними ліанами. Загорожа мала ступнів десять завдовжки й завширшки. З меблів там була тільки лавка з такого самого твердого рудувато-чорного дерева, як і весла в пірозі. На вичовганій ногами землі видно було сліди бранців, що побували там до мене. Долі біля ла"ки стояла тиква з водою й лежало якесь борошнисте коріння. Мене залишили в тій клітці під охороною дикуна з довжелезним списом. Решта дикунів, чи принаймні молодші жінки та діти, все товпилися довкола, розглядаючи мене крізь просвітки в частоколі.