Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 44

Хочете маслин?

— То виходить, по-вашому, лібералізм живий?

— У вашій крові. І в моїй. У кожній розумній, обдарованій людині.

— Як ви вмієте бачити все в рожевих барвах!

— А як ви вмієте не бачити нічого за довколиш-німи речами!

— Ну, острів Ремпол я за ними завше бачу!

— І я теж. Але я бачу ще й небо над головою.

— Скажіть, Гревзе, ви справді щиро вірите, що людство колись видобудеться з ущелини?

— Авжеж, якщо тільки сонце не згасне й не вибухне і ніщо не розтрощить нашої планети вдрізки.

Я похитав головою. Він нахиливсь до мене через стіл, дивлячись мені в очі дуже поважно.

— Слухайте, Блетсуорсі, невже ви гадаєте, що життя довіку лишатиметься таке, як тепер?

— Не всяка зміна є поступ. Хіба людське життя не нагадує просто музичну тему з варіаціями?

Гревз мовчав. Біля нас крутився офіціант, що приніс. нову страву й забирав порожній посуд. Ми щойно доїли спаржу, а що нам подали, я вже не пам’ятаю.

— С речі, про які не кожному скажеш,— почав був Гревз і знову на хвилю замовк.— Ви мене знаєте дуже Добре. Я людина легковажна й необачна, правда? Не дуже надійна. Іноді трохи-трохи не шахрай.

— Ну що-бо ви!

— Спасибі. Але такий я вже вдався. Нерозважливий, марнолюбний, люблю сам себе слухати. Ви самі знаєте, що ви людина статечніша за мене. І все ж навіть такі люди, як я, часом бачать далі, ніж здавалося б. І можуть часом дечого навчити людей статечних — таких, як ви.

— Кажіть уже просто — таких вайлів,

— Ні, ви не вайло, а людина, багато стійкіша й урівноваженіша за мене. Але вам бракує моєї заповзятливості. Вам бракує навіть віри в те, що заповзятливість потрібна. А я вам кажу, що наш світ зараз аж кипить заповзятливістю. Хай безладною, неузгодженою, суперечливою, навіть безцільною, коли хочете, але все ж заповзятливістю. І вона дедалі стає розумніша. Вона вже не така суперечлива, як була, І не така нерозбірлива щодо засобів. Зростає обізнаність, зростає цілеспрямованість, нагромаджується сила.

— Я бачу, ви народились і вмрете непоправним фантазером,— перебив я, але зразу ж попросив його говорити далі.

— Ви добре знаєте біблію? — спитав Гревз.

— Та колись знав.

— Давно-давно, років тому дві тисячі з лишком, ваш острів Ремпол відвідав один чоловік, на прізвисько Еклезіаст, цебто Проповідник. То він розповідав, що люди там живуть не в ущелині, а в печері, не знають ні надії, ані виходу, ані просвітку. Марнота марнот, усе на світі марнота, мовляв. А тепер навіть ви мусите визнати, що звідти добре видно небо. І ви вже говорили лисим дідам, яка може бути цивілізація, а розповісти людям про щось гарне — це вже наполовину здійснити його.

— Якби ж то я міг вірити в це!

— Звісно, війна і все з нею пов’язане тяжко вразили вас. Це особиста трагедія. Але...— він на хвилинку замислився, як би ясніше висловити свою думку.— Чи слід у наш час вимірювати вартість речей і подій особистою міркою?

І знову замовк. Потім додав тихіше:

— Якби лишень я міг висловлювати те, що думаю й відчуваю, не здаючись собі, так би мовити, валаамовою ослицею...

— А чому нам і справді не думати так, як ми ду--маємо, навіть коли в нас і не такі бороди й чола, як личить мати мудрецям? Кажіть сміливо, Гревзе.

— І в вас, і в мене,— сказав Гревз,— може, народжуються ідеї, що їх. нам не до снаги здійснити. Але ж на такі самі ідеї можуть натрапити й люди, сильніші й кращі за нас. Той вітер, що гне билинку, може крутити й млина.

— Отож-бо й лихо моє, що я не бачу тих сильніших і кращих людей.

— Хай так. Коли об’єднуються мільйони таких, як ми з вами, вони зможуть зробити те саме, що й люди сильніші та кращі.

— От із цим вже ніяк не можу погодитись. Є певний мінімальний рівень сили й спроможності, нижче якого людина не варта нічого навіть у масі. Вона ніщо. Наприклад...— дайте мені доказати, Гревзе! — Хоча б та сама проблема війни. Але спершу дозвольте мені нагадати вам оту нашу жалюгідну спробу в Оксфорді. Синій фасад, мережа книгарень, що мали розповсюджувати знання, передові ідеї, культуру по всьому світі...

— А я й досі певен, що думка була непогана,— твердо сказав Гревз.

— Однак нічого в нас не вийшло.

•— Бо нам забракло ресурсів. Грошових і моральних. Що таке був тоді я? Завидущий і марнотратний дурень. Аж самому тепер гидко. І все ж колись хтось лиш на дрібку кращий за того жадібного й нерозважливого молодика підхопить нашу стару ідею й розвине її в велике діло.

— Отож-бо й лихо,— сказав я,— що я не певен, чи знайдуться в людства потрібні моральні й матеріальні ресурси для того великого кроку вперед, що в нього ви так вірите. От, зокрема, проблема війни. Адже все наше покоління добре розуміло, що таке Ардам. Ну, і що ми зробили, що ми й тепер робимо, аби приборкати його? Складаємо всілякі несерйозні проекти, та й усе.

— Не забезпечені ресурсами, капіталом. Це правда. Нерішучі, половинчасті. Спробні.

— А де ж ви візьмете потрібний капітал? Людина з натури боягузлива й весь час сама з себе дурня робить. Чи бачите ви хоч просвіток чогось кращого в ній? Ось ми сидимо на цій терасі та розкошуємо серед живих руїн вікторіанського лібералізму. За сусідніми столиками старі сичі трактують своїх приятелів. І все ж свого часу цей вікторіанський лібералізм був порою надій. Він звільнив рабів; він підняв до певного рівня загальну освіченість; він прославляв свободу. А що сильніше й краще прийшло на його місце? Вся наша суперечка, Гревзе, зводиться якраз до питання про на-

явність капіталу. Ось я згадую всі невдачі й розчарування мого життя. Деякі справді можна поставити на карб сліпому випадкові, байдужості природи, що дбає про людину не більше, ніж про якого-небудь глиста чи підточену водою скелю. Природа дала мені багато доброго й багато поганого...

— "Зорі, гори, море, квіти..." — тихенько продекламував Гревз.

— Але вину за більшість моїх нещасть я мушу скласти на невигойні людські вади.

— Чому це невигойні? — тихо відказав Гревз.

— Людина все життя помиляється, все життя спотикається. Вона жорстока, дурна, безжальна, любить руйнувати, в паніці втрачає самовладання, заздрить усім і всьому.

— Але ж є в неї на рахунку й якийсь актив...

. — Є, але загальний баланс пасивний. Така вона

була, такою й лишиться.

— Ні,— відказав Гревз.

— Уся історія доводить мою думку.

— Історія вивчає лиш' те, що вже минуло, відійшло.

Він відвернувся замовити каву.

Врешті ми запалили по сигарі й трохи відсунулись від столу, де стояли срібні чашки полоскати пальці та барвисті рештки нашого десерту. Крізь мереживо кленового листя й гілля темніла безодня синява липневої лондонської ночі, облямована знизу широкою стрічкою рухливих вуличних вогнів, що снували туди й сюди. На мосту без упину гуркотіли колеса. Якусь хвилю ми сиділи мовчки.

— Блетсуорсі,— перервав мовчанку Гревз,— ви й не уявляєте, які грандіозні зрушення вже стоять на порозі.

— А ви?

—< Я мрію про них... і відчуваю їхнє наближення. Ми з вами, Блетсуорсі, люди пересічні. В наших головах нема нічого такого, чого не могло б бути в головах у тисяч інших людей. Ви не самі побували на тому острові Ремполі. Там були тисячі, може, мільйони. Ми з вами тільки абстрактно, платонічно міркуємо, як би його видобутись із ущелини. Те розворушення ще тільки накльовується, ще немає певної форми, і люди середні, такі, як ми, топчуться на місці, перелякавшись

власних висновків. Але ж, напевне, те, що ми, думають І відчувають сотні тисяч людей. То невже ж серед них не знайдеться багато рішучіших за нас із вами? Вони намацують шляхи, укладають плани. Треба, щоб яко* мога більше людей прийшло до такої думки,— і зрушення почнеться.

— Зовсім небагато треба,— вкинув я не без іронії,

Гревз якусь мить вагався, чи відповідати на те, тоді, видно, вирішив, що не варт,

— Ця війна,— сказав він,— була війною за припинення всіх воєн, і я певен, що вона справді покладе їм край. Такої страшної й безглуздої війни не буде більше ніколи. Ми поки що терпимо все старе — старі уряди, старі порядки. Війна викрила й засудила їх усі, але ми ще терпимо їх. Життя суспільства не можна перебудувати похапцем. І не варто зневірюватись через невдалі спроби, тимчасові поразки. Справжня, докорін-на перебудова вже стоїть на порозі, Блетсуорсі. Нове життя грає, зароджується в наші дні, як позитивна, експериментальна наука зароджувалась у вісімнадця-тому сторіччі. Треба створювати такі дослідні това-риства-піонери, розвідники майбутнього. Усяке діло починається з начерків, орієнтовних загальних планів. Не поспішати, але й не зволікати. Перебудова цілого світу коштуватиме куди дорожче, ніж уся світова війна. Потрібна буде праця не одного покоління. Широкі агітаційні кампанії. Широкі освітні кампанії. Вони будуть здійснені, коли надійде їхній час. Ви подивіться, що діється тепер. Насамперед нашим державним діячам треба набратися відваги й зажадати, щоб війну оголосили поза законом. Ви скажете — гучна фраза, але хіба це тільки фраза? А коли вони самі звикнуть до тієї думки й призвичають до неї всіх людей,— тоді, Блетсуорсі, спершу несміливо, а далі все рішучіше вони почнуть обговорювати дальші кроки — до встановлення міжнародного контролю над світовою політикою й економікою, бо без такого контролю те оголошення війни поза законом, очевидно, нічого не варте. І ці кро--ки вже помалу робляться.

— Але ж згадайте сучасну людину! Чи до снаги їй таке величне завдання? їй, сварливій, брехливій, дріб’язковій, легкодухій?

■— Лисі діди, що правлять плем’ям так безглуздо,

всі вже одною ногою в труні. Дякувати богові, існує смерть. Мегатерії таки можуть умирати. А коли тому підсобити як слід, вони можуть вимерти дуже швидко.

— Та й що прийде їм на зміну? — спитав я.— Новий поріст такого самого зілля. Ще одна варіація на тему марноти людських зусиль.

Я глянув на свого товариша. Він дивився на старий міст, і на обличчі його була спокійна впевненість. Видно, мої слова зовсім не вплинули на нього. Хвилину він мовчки думав про своє. Тоді повернувся до мене:

— Блетсуорсі! Ми вже потроху починаємо розуміти фантастичні фізичні, наукові, технічні спроможності людини. Авіація, підводні човни, радіо, подолання відстані, сучасна хірургія, гігієна...