Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 43

Або зненацька щось вигукував. Кілька разів я перелякав так свою секретарку, що думала, ніби я обмірковую ділові питання.

Краєвид острова Ремполу лишався такий самий, як і до війни. Але Чіта вже не було, і я втратив недоторканність Священного Безумця. Хоч війна вже скінчилася, Ардам іще був при владі й тепер вельми енергійно розвивав Чітові ідеї, що їх колись відкидав так погордливо. В наступній війні ми мали вирушити в великий похід через нагір’я в якомусь неймовірно безглуздому спорядженні, що його винайшов Ардам, і під проводом священних деревних лінивців. Раду мудреців було розширено: тепер до неї входили різні судді, законники, якісь чудні щелепаті люди, що відкушували кінчики сигар та безперестану жували гумку. А я тепер завше стояв у натовпі темношкірих тубільців, куди численнішому, ніж перше. Я витягував шию, ставав навшпиньки, аби через голови й плечі бачити, що робиться на помості. Але сам наперед ніколи не пхався. А тих двох нещасних, що їх доля невблаганно вела до страти, я бачив у подобі двох убогих, недотепних, невмілих фанатиків-місіонерів, що прибули на острів не знати як і звідки. Уява моя вбрала їх у витерті ряси. Сакко здавався приголомшений і похмурий, але Ванцетті мав лагідне обличчя мрійника й весь час дивився на синю смужку неба та на осяяну сонцем зелень, що облямовувала верх урвища. Я бачив обох їх зовсім виразно. Якби я вмів малювати, то й тепер іще зміг би намалювати їхні портрети: вони стоять переді мною, як живі.

Мені уявлялося, що вони всі шість страшних років без упину йдуть і йдуть крізь ворожі юрми назустріч своїй долі, назустріч "догані". їх не квапили, але й пільги не давали. Юрма горлала на них. Мало хто співчував ЇМ; були в натовпі, правда, й їхні нібито прихильники,

що тільки розпалювали пристрасті, аби самим руки на-* гріти. І завше поперед рокованих виступав "виконавець догани" зі своїм киюрою на плечі, а за ним — ціла вервечка Ардамових прихвоснів.

— А що вони зробили? — питав я.

Відповіді були різні, але суть їхня завше та сама: Та прийшли вчити нас, що в нашій ущелині, мовляв, погано!

"— Прийшли полювати на священних мегатеріїв! Прийшли умовляти нас, щоб ми більше не їли "дарунків Друга"! А як же ми проживемо без "дарунків Друга"?

— Неподобство! вголос обурювався я, а на серці мені хололо від думки, що й я ж винен у тих злочинах. Це ж урок для всіх, хто хоче вибратись із ущелини!

— Ми навчимо тих місіонерів, як приходити сюди, та баламутити нас, та розхитувати наші звичаї! Ви подивіться,. як вони гидко вбрані! А які в них білі пики! Від них навіть не тхне як годиться!

А коли врешті Сакко й Ванцетті було страчено, мені примарилось, наче всі ми, всім натовпом, убили їх, роздерли на дрібні шматочки; ті шматки потім роздавалися всім, і кожен, хто змирився з такою їхньою долею, мусив їсти" "їжте,— промовляв до нас якийсь голос, коли не змогли їх урятувати!" Мене випихали на майданчик перед капищем Богині, де було вбито й роздерто засуджених, і той шматок, що мені давали з’їсти, достоту нагадував тремтливі клапті людських тіл, розкидані вибухом ига бойовищі за хвилину перед моїм пораненням,— ті клапті, що їх я марно силкувався забути. "їж, бо й ти причетний до цього діла!" І таке мені верзлося без кінця, знову й знову. Спершу швидке, хапливе вбивство, тоді, нескінченно довго, оце мерзенне таїнство. І щоразу і я, і всі мусили їсти те м’ясо. Я трохи не збожеволів навсправжки. Серед ночі я схопився, кричучи:

Не хочу! Не хочу! Я не їстиму!

Отямившись, я підвівся й почав шкутильгати по спальні з кутка в куток, боячись, що, як ляжу, мені знов примариться цей невідчепно одноманітний, дедалі жахливіший сон. На дверях нечутно з’явилась Ровена.

— Нічого, нічого,— сказав я.— Чогось живіт заболів.

—— А чого це ти тут не хотів їсти?

Що я їв уві сні? Хіба можу я їй те сказати?

— А хтозна...—— я нашвидку вигадав сяку-таку вимовну:— Чогось кукса моя знову розболілася.

— Ох, ті мені лікарі! Тільки гроші вміють брати. Стягти б із них усе через суд!

— Навряд чи те помогло б моїй куксі.

— Який-бо ти плохий у мене!

Я відвернувся і втупив очі в темне вікно. Чи могла Ровена знати, якими страхіттями кишіла для мене та темрява! Знову я опинився перед капищем Богині; знову надходила хвилина вбивства. Ванцетті дивився прос-то на мене. Я так поринув у все, що аж кинувся, коли дружина промовила до мене:

— Бідненький ти мій!

Я повернув до неї винувате обличчя й став дивитись, як вона наливає мені ліки. Ровена всіляко старалася заспокоїти мене...

Та, лігши, за хвилину я знову встав і почав ходити по кімнаті тихенько та обережно, щоб не сполохати її ще раз.

Отак проминула моя ніч після страти Сакко й Ванцетті.

Другого дня до мене прийшов у справах Гревз, і я відкрив перед ним свою змучену душу.

— Такі речі, як цей суд і страта, відбуваються щодня,— сказав він.— Нічого винятково потворного, як вам здається, тут немає. Це така сама природна річ, як, скажімо, розчавити ногою мишу. Безглуздий соціальний лад захищається від своїх справжніх, хоча ще й безсилих ворогів. Ваше метафоричне, образне мислення не стільки узагальнює, скільки спотворює дійсність... Адже, зрештою, хіба ви так уже до решти впевнені, що ті двоє були зовсім не винні? Та й не все людство було проти них. Недарма ж справу стільки разів відкладали, і прихильники, й оборонці в них були. Якщо жорстокість і упередження цього разу й справді перемогли кінець кінцем, то лиш після довгої боротьби. А згадайте гладіаторів, розіп’ятих понад дорогою до Рима після повстання рабів... Чи були в них захисники? Або ходімо до зоопарку, подивімось... Коли б ви краще знали історію та природознавство, Блетсуорсі, вас менше тривожили б отакі щоденні події.

Він затяг мене, в суперечку, примусив розглянути мої страхітливі примари тверезо й критично. Ми спе-

речались допізна, і мої галюцинації помалу блідли в тій суперечці. Тої ночі я вже спав; криза минулася. Вранці я встав невеселий, але цілком притомний і міг спокійно розмовляти з Ровеною про повсякденні дрібниці.

14

БАДЬОРА ІНТЕРМЕДІЯ

Нещодавно я одержав від Гревза листа: він запрошував мене пообідати з ним. Ми зустрілися і просиділи вдвох цілий вечір.

Він останнім часом пішов угору й стає помітною фігурою в тих колапс, що їх він називає повоєнним ко-мерсантством. Він зумів забезпечити добрий збут кільком модним новинкам, став впливовим членом Рота-ріанського клубу, виступає з лекціями на зборах комерсантів, що прагнуть пристосуватися до повоєнних умов. Він друкує статті й випустив дві досить глибокодумні, оригінальні й талановиті книжки про поточну економіку й тенденції політичного розвитку, що зацікавили критику й жваво обговорювались. По-моєму, він перший (але, напевне, не останній) думає ввійти в літературу через писання рекламних оголошень. Він помітно погладшав, навчився писати правою рукою, штучна повіка надає його обличчю трошки насмішкуватого виразу, а близно на лобі вже не вогненно-червоне, а блідо-рожеве. Він носить рудувату борідку й запевняє, ніби світові загрожує мода на бороди.

"Друже Блетсуорсі,— так писав він у листі,— колись давно я казав, що сплачу вам свій борг. Ви тоді, пам’ятаю, тільки всміхалися. Мабуть, вам іще не раз доведеться всміхнутися; бо зараз я міг би легко сплатити вам дві третини основної суми, але поки що потребую тих грошей у ділі, тож нехай вони поможуть мені заробити третю тисячу й відсотки. Ми ще вип’ємо з тієї нагоди пляшку шампанського. Приходьте пообідати зі мною до старого Національно-ліберального клубу. В них там зараз столики винесено на терасу й нап’ято над нею тента, і можна сидіти й дивитись, як пробігають вулицею освітлені трамваї, як мигтять вогні міста крізь листя платанів та як вони відбиваються в воді під старим, рідним, почорнілим мостом, що його

ті бевзі архітектори збираються замінити якоюсь потворою в стилі сучасного ренесансу; але я маю щодо того свій власний план. Бог із ним, із мостом, але цей куточок Лондона надто мальовничий, щоб дати його "берлі-нізувати" тим добродіям.

За якість обіду в клубі ручитись не можу, обстановка там не дуже розкішна, зате досить затишна; але за шампанське я ручуся. Отже, чекаю вас у четвер о восьмій вечора.

Завжди ваш Лайолф Г."

Вигляд він мав чудовий і, здавалося, цілком задоволений собою. Вітаючись, він придивився до мене ласкаво й пильно.

— Сакко і Ванцетті, я бачу, вже дали вам спокій,— сказав він і повів мене на ту свою терасу. Мені там справді сподобалось.

— Це дуже цікавий клуб,— почав Гревз.— Мені видається, наче звідси політичні традиції вісімдесятих років милуються залізничним мостом будови шістдесятих років і уявляють себе й досі на чолі всесвітнього поступу. А ота симфонія імли й сутінків літнього вечора, що в ній пробігають допотопні трамваї, ніби силкуючись скреготіти якомога тихіше! Ви завважили, що довкола нас самі сиві голови, смагляві східні обличчя, що, певно, не змінились від тисячі років, та євреї достоту біблійного взірця? . А отой вічно молодий дженджик? Унизу, в садку, сидять юні парочки і, напевне, шепочуть одне одному старі як світ слова.

Він переконав мене, що до першої страви треба замовити хересу, і відкопав у меню чудовий "Дойц і Гельдерман" 1911 року.

Гревз і мене заразив своєю веселістю. Настрій мій покращав. То не вперше Гревзове товариство впливало на мене так підбадьорливо. Він заговорив про відступ лібералізму, якимсь побитом примудряючись сприймати той занепад людських сподівань не трагічно, а весело й навіть оптимістично.

— Ось, наприклад, цей клуб. Це ж знамено прогресу, забуте в кутку. Все, що він мав сказати, вже сказано, і він тепер животіє тут, мов невмирущий мегатерій, просто тому, що не знає, як йому зійти зі сцени чи куди дітись потім.

— То лібералізм, по-вашому, вмер?

— Ні, не лібералізм. Лібералізм безсмертний. Бо це вічний дух заперечення й непокори. Я маю на увазі оцю нашу високошановну партію, ЇЇ, систему, її традиції, її гладстонівські маніри, брайтівські пози.— Гревз притишив голос і озирнувся на сусідній столик.— Вона немовби попала в руки до тандитників, ті почистили її бензином і тепер силкуються нав’язати людям ті жалюгідні старі гасла як останній крик прогресивної моди.