Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 45

Та навряд чи хто з нас має більш-менш виразне уявлення про те, як перебудувати людську свідомість. Та ще за короткий час. Освіта в нас іще їде волами; принципи нашої моралі й релігії викликають зневажливу усмішку навіть у чотирнадцятирічного хлопчака. Невже ви гадаєте, що все так і триватиме?

Я вперто мовчав.

— Візьмімо, наприклад, ваше й моє життя,— провадив Гревз.— Чи наші сили, наші спроможності використано хоча б на десяту частку? Коефіцієнт корисної дії нашої системи освіти менший за один відсоток. Решта все безглузда метушня, нехлюйство, водіння манівцями. Який неотесаний, дурний, завидющий роззява був я тоді, коли вплутав вас у ту халепу в Оксфорді! А я ж скінчив одну з найкращих шкіл Англії. Чи хоч би з одним на тисячу .англійців стільки панькались, як зі мною? А ви...

— Я теж був добра роззява,— погодився я.

— А що могло б вийти навіть із такого другосортного матеріалу, як ми з вами, коли б ми здобули справжню, путящу освіту та виросли в культурному суспільстві, а не серед оцієї вічної гризні, присмаченої лицемірством? А проте культура розповсюджуєтся навіть тепер. Надто культура поведінки: наші сучасники, навіть зовсім прості люди, володіють собою куди кра* ще, ніж їхні батьки й діди: вміють стримувати пориви нерозумного гніву, свідомо ставляться до своїх при-

страстей, уміють вибачати і стали незрівнянно відвертіші. А це тільки перші просвітки вихованості, заснованої на розумному самоконтролі, а не на догматичній дисципліні. Від поширення нових ідей не відстають і звичаї та форми життя. Людям здається, ніби любов лишилась така сама, як була сотню років тому. Зовсім ні! Так самісінько й ненависть. І в комерції стало менше зажерливості, недовіри, невтримної конкуренції. На душу населення тепер припадає разів у чотири менше всяких каверз та підступів, ніж за часів Дік-кенса й Теккерея. Перечитайте їх, як не вірите. Дістаньте номер "Панча" п’ятдесятирічної давності й побачите, скільки там снобізму та ницості. А тоді порівняйте з сучасним журнальним гумором... А це ж усе тільки перші нерішучі кроки до розумного, доцільного життя. Масовий розвій іще попереду. Ви знаєте незгірше за мене, що дев’ять десятих усіх негарних і жорстоких вчинків викликає страх і підозріливість, неуцтво, необачність, погані звички. А всі ці вади виліковні — якщо не до кінця, то принаймні частково. Невже ви гадаєте, що люди, дізнавшися про те, не схочуть вилікуватися від них? А щоб вилікувати від тих вад, треба дати людям виразне уявлення про те, які вони можуть стати. Коли б можна було перенестися на сто років уперед, невже б, по-вашому, ми побачили таку саму людську отару, як тепер? Я певен, що ні. Ми побачили б людей здоровіших, краще вдягнених, краще вихованих, а головне — цілеспрямованіших. Бо теперішні городяни нагадують мені якусь комашню чи мушву, що потрапила на кухню й метушиться безладно, шукаючи випадкової поживи. Друже мій, невже ви гадаєте, що оце от,— він махнув рукою, показуючи на Лондон,— триватиме довіку? Чи принаймні довгий час?

— Але ж де вона починається, ця ваша нова доба?

— В людських головах. Довкола нас і по всьому світі.

— Слухайте, Гревзе,— сказав я,— вам треба написати ще одну книжку. І назвати її: "Необмежені перспективи людства".

Гревз замислено струснув попіл із сигари в попіль-

ничку. Здавалось, вій обмірковує мою пропозицію. Врешті озвався:

— А чом би й ні?

— Ну, а що ж лишається нам, окремим особам? — спитав я.

— Стоїцизм. Творчий стоїцизм. Що ж іще? Тільки не думайте, що стоїцизм неодмінно має бути похмурий. Погодьтесь, Блетсуорсі, що в житті є без ліку гарного, прекрасного, і попри всі наші розчарування ви все ж радніші жити, а не вмерти.

— Я не хочу бути невдячний. Навіть задля однієї такої літньої ночі, й то варто жити. Але я волів би, щоб життя моє і досі, й надалі мало більше сенсу.

— Навіть саме ваше невдоволення вже має сенс. Та й зрештою вам же нема ще й сорока років, Блетсуорсі. Скільки життя ще перед вами... Ми можемо дожити до великих подій. Особисте наше життя — це ще не все. Люди й так досі переоцінювали своє особисте життя й надто мало дбали про весь свій рід. Щоб це змінити, не треба переінакшувати людської природи, досить дати новий напрямок... О, я знаю, ви думаєте, що я просто ухиляюсь від розв’язання своїх особистих проблем, звертаючи мову на вселюдський поступ. Я розумію ваш іронічний усміх. Може, ви гадаєте, ніби я не надаю ваги тому, що роблю я сам та як добиваюся своєї мети: мовляв, так чи інакше течія захопить мене. Ні, я так не думаю. Я далекий від таких почуттів. Навпаки, думаючи про ці великі проблеми, я звільнююсь від усіляких ницих бажань. Я став чесний, принаймні чесніший, ніж був. Недавно я навіть виявив щось подібне до великодушності в кількох справах. І між іншим — я почасти й запросив вас на цю вечерю, щоб запевнити вас іще раз — я збираюсь заплатити вам весь свій борг.

— А чи треба? Навіщо обтяжувати майбутнє розплатою за давні помилки? Я радо списав би той борг із рахунку. Хоча б в ім’я всієї тієї науки, що ми здобули один від одного.

— Я не зможу заспокоїтись, поки не поверну вам боргу.

Побачивши в моїх очах сумнів, він поправився:

— Ну, щоб зробити вам приємність, висловлюся

точніше. Я не заспокоюсь, поки не переконаюся, що справді хочу повернути вам борг.

Я усміхнувсь на те застереження, таке характерне для нього, і його обличчя теж засяяло усмішкою.

— І все ж я поверну вам той борг,— сказав він.— Ви завжди все берете під сумнів. Але вірте моєму слову: ваш острів Ремпол щезне, і те, що я казав, справдиться.