Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 27

Дальність, зрозуміло, була завелика, щоб наробити серйозної шкоди, але свистіння шроту крізь листя олив, сплески води, коли шротини сипатимуться в море, добряче наполохають злодіїв, думав він. Цей блискучий план так заполонив Леслі, що він нікому нічого про нього не сказав.

Увечері ми всі розійшлись по своїх кімнатах. У будинку запала тиша. Надворі в теплому нічному повітрі бриніло ніжне сюрчання цвіркунів. Раптом весь будинок аж задрижав від серії оглушливих пострілів, а внизу гуртом завалували собаки. Я вискочив на сходову площинку, де панував справжній шарварок: собаки, що примчали сюди в повному складі, кидалися навскач, вищали, аж надривалися. Мама очманіло вискочила з кімнати в пишній нічній сорочці, думаючи, що це Марго наклала на себе руки. Знавіснілий Ларрі вилетів на площинку, щоб з'ясувати причини гвалту, а Марго, впевнена, що це Леслі порішив прибулого по неї Пітера, морочилася з замком на горищі й лементувала не своїм голосом.

– Вона наробила дурниць... наробила дурниць... – лебеділа мама, одчайдушно відбиваючись од В'юна з Нехлюєм, які з диким гарчанням тягли її за сорочку, вважаючи, певно, що все це просто весела нічна забава.

– Всьому є межа... навіть виспатись не дають... Я здурію від цієї сімейки! – репетував Ларрі.

– Не руште його!.. Дайте йому спокій... Ви, боягузи! – долинав різкий, плаксивий голос Марго, яка все ще несамовито торгала дверима нагорі.

– Злодії... Зберігайте спокій!.. Це лише злодії!.. – заспокоював нас Леслі, розчахнувши двері своєї спальні.

– Вона ще жива... жива... Заберіть геть цих собак...

– Ви, негідники... як ви смієте вбивати його?.. Випустіть мене звідси, випустіть...

– Тихше, це лише злодії...

– Цілий день звірі й вибухи, а тепер ця клята пальба... дванадцять жахливих залпів серед ночі... ексцентричність переходить всякі межі...

Мама, бліда як крейда, нарешті пробилася на горище, волочачи за собою цуценят, що намертво вчепились у край її нічного вбрання, і, тремтячи, торсонула двері, опинившись віч-на-віч з однаково блідою й тремтячою Марго. Довго ми розплутували клубок подій, аж доки з'ясували, що саме скоїлося і що кожен з нас думав. Мама, знервована, приголомшена, строго сварила Леслі:

– Не годиться таке витівати, синку. Це дуже нерозумно. Якщо ти влаштовуєш канонаду, то бодай попереджуй нас.

– Так, так, – сердито докинув Ларрі. – Зроби нам, коли твоя ласка, малесеньке застереження. Гукни "полундра!" абощо.

– Не доберу, як можна захопити грабіжників зненацька і водночас горлати вам усім застереження, – буркнув Леслі.

– Чорти б мене взяли, якщо я розумію, чому нас теж треба захоплювати зненацька, – сказав Ларрі.

– Може, задзеленчи дзвінком, синку, чи що. Тільки прошу, більше так не роби... Я мало не зомліла.

Проте ця пригода витягла Марго з горища, а це, за словами мами, вже було благом.

Марго, дарма що тепер почала вітатися з усіма, все ж, як і раніше, воліла гоїти своє розбите серце в самотині, зникаючи кудись надовго в товаристві самих лише собак. Коли завіяв лютий осінній сироко, вона чомусь вирішила, що найкраще їй усамітнюватись на острівці посеред бухти, якраз навпроти нашої садиби. І от одного разу Марго відв'язала "Бутла" (без мого відома), запхнула туди собак і вирядилась на острів позагоряти й поміркувати там про кохання.

Тільки надвечір за допомогою польового бінокля мені вдалося виявити човен і Марго разом з ним. Розізлившись, я необачно розповів мамі про місцезнаходження Марго і особливо підкреслив, що вона не має права брати мій човен без дозволу. Хто мені зробить новий, на випадок "Бутл" зазнає аварії?

Сироко вже завивав навколо будинку, наче зграя вовків. Мама, сильно стривожена долею, як я був подумав, мого човна, ринулась нагору, схопила бінокль і, висунувшись з вікна, напружено уп'ялася очима в затоку. Лугареція, ридаючи й заламуючи руки, також пришкутильгала нагору, і тепер вони обидві, розхвильовані вкрай, бігали од вікна до вікна і пильно вдивлялися в пінисту затоку. Мама поривалась негайно послати кого-небудь на поміч Марго, але вдома нікого не було. Їй лишалось тільки сидіти на вікні й не випускати з рук бінокля, тоді як Лугареція ревно молилася святому Спірідіону й торочила мамі щось довге й плутане про те, як її дядько втопився саме під час такого сироко. На щастя, мама розуміла з семи слів Лугареції лише одне.

Трохи згодом Марго, певне, дійшла думки, що ліпше їй все таки вертати додому, поки сироко не розгулявся ще дужче. Ми бачили, як вона пробирається між деревами туди, де на причалі шарпався й підстрибував "Бутл". Марго сунула звільна і, м'яко кажучи, дивно. Двічі вона, заточившись, падала, а ярдів за п'ятдесят від човна спинилась і закружляла на місці. Мабуть, ніяк не могла розгледіти човен. Врешті-решт, дослухаючись до гавкання Роджера, вона натрапила на нього, але тут їй довелося довго вовтузитись із цуциками, які навідріз відмовлялися зайняти свої місця на борту. Вони були не від того, щоб прокататися на човні погідної днини, але під час шквалу на морі ще не бували і зараз не горіли бажанням пускатись у плавання.

Коли В'юна пощастило запхнути в човен, настала черга Нехлюя. Доки Марго ловила його, В'юн знову вискочив на берег. Минуло чимало часу, але зрештою сестра таки примудрилася убгати обох цуценят у човен. Стрибнула слідом за ними й почала чимдуж веслувати і тут раптом помітила, що човен у неї не відв'язаний.

Мама затамувавши дихання стежила за її просуванням по затоці.

"Бутл" сидів низько у воді, і не завжди його було видно. Коли він зникав за високою хвилею, мама в тривозі ціпеніла, певна, що човен разом з усією командою пішов на дно. Відтак хоробра оранжево-біла кулька знову виринала на гребені хвилі, і мама зводила дух.

Марго йшла якимось чудернацьким курсом. "Бутл" метався туди-сюди по затоці, а часом навіть прова його наверталась до узбережжя Албанії. Раз чи двічі Марго хитко вставала, озирала горизонт, прикривши очі долонею, потім знову сідала на лаву й гребла далі. Коли човен опинився нарешті на відстані оклику від берега (скоріше випадком, аніж цілеспрямовано), ми всі побігли на пристань і крізь гомін хвиль та ревіння вітру намагалися прокричати якісь вказівки. Марго доблесно веслувала до берега, і невдовзі човен з такою силою хряпнув об пристань, що мама ледве не впала в море. Собаки вискочили з човна й рвонули вгору крутосхилом, побоюючись, видно, що їх змусять здійснити ще одну мандрівку з тим самим капітаном.

Коли з нашою допомогою Марго вийшла на берег, одразу прояснилась причина її дивного мореплавання. Прибувши на острів, вона вмостилась на сонечку і міцно заснула. Розбуркав її шум вітру. Після майже тригодинного сну на нещадному сонці очі в неї так набрякли, що вона ледве блимала. Вітер та бризки дошкулили ще більше, і, коли Марго дісталася до пристані, вона вже взагалі майже нічого не бачила. Шкіра в неї згоріла до живого, а повіки так розпухли, що тепер сестра виглядала достоту як хижий, по-східному розкосий пірат.

– Далебі, Марго, я часом сумніваюсь, чи ти при здоровому глузді, – говорила мама, промиваючи їй очі холодним чаєм. – Ти витіваєш бозна-що.

– Ет, пусте, мамо! – зронила Марго. – Вічно ви перебільшуєте. З ким не буває.

Цей інцидент, судячи з усього, зцілив розбите серце Марго, бо відтоді вона більше не усамітнювалась на лоні природи і більше не вирушала в ризиковані плавання. Її поведінка знову стала нормальною, наскільки це було можливо для Марго.

Зима на Корфу приходить поволі. Небо ще чисте, море блакитне й спокійне, сонце по-літньому тепле. Але в повітрі зависла якась непевність. Золоті й черлені листки густо встеляють землю, шепочуться між собою, пересміхаються, кружляють у веселковім танку поміж деревами. Вони начебто вправляються в чомусь, готуються до неминучих змін, шелестять про це схвильованими голосами, з'юрмившись навколо дерева.

Птахи також збираються зграйками, розпушують своє пір'я, щебечуть задумливо. Все повітря бринить чеканням, ніби величезний зал перед підняттям завіси. Потім якось вранці ви одчиняєте віконниці й дивитесь униз, на верхів'я оливкових дерев, бачите, як ген-ген за лазуровими водами затоки височіють теракотові гори материка, і розумієте, що прийшла зима, бо кожен шпиль увінчує обстріпана снігова ярмулка. Нині напруга очікування зростає майже щогодинно.

За кілька днів білі хмаринки почали свій зимовий парад. М'які й пухкенькі, довгі, мляві, кошлаті або кучеряві, вони розвіювались по небу, гнані вітром, немов розпорошена отара овець. Спочатку вітерець був теплий і дув легкими поривами, грався сріблястим листям в оливкових гаях, м'яко розгойдував кипариси, закручував опале листя жвавим вихором, що, ледь здійнявшись, одразу завмирав. Легіт пустотливо куйовдив пір'я на спинках горобців, кидався нагло на чайок, і ті враз зупинялись у польоті, вигнувши проти вітру свої білі крила. Лунко ляскали віконниці, різко деренчали двері. Але сонце ще й досі яріло, море було погідне, а гори в розідраних снігових шапках стояли по-літньому засмаглі й умиротворені.

Десь із тиждень легіт бавився з островом, стиха мугикаючи пісеньку серед голого віття. Потому настало затишшя, кількаденний благодатний спокій, і враз, коли його найменше чекали, вітер вернувся знову. Проте це вже був зовсім інший вітрюган, шалений, злий, що виючи налетів на острів і поривався змести його в море. Блакитне небо затягло тонкою сірою пеленою. Море зробилося густо-синім, майже чорним, запінилось, забурунило. Кипариси гойдались проти неба темними маятниками, оливи (літньої пори такі нерухомо скам'янілі, ніби заворожені) несамовито шарпались під вітром, рипіли на своїх кострубатих стовбурах, шелестіли мінливим перламутрово-зеленим листям.

Так ось про що шепотіли опалі листки, ось до чого готувалися! Тепер вони злітали високо в повітрі й кружляли там у тріумфальному танку, а коли вітер, втомлений цією грою, лишав їх, вони плавно опускались і знеможено стелилися долі. За вітровієм зарядили дощі – теплі, приємні для прогулянок. Крупні, важкі краплі тарабанили об шибки, вибивали дріб на виноградному листі, мелодійно дзюрчали у ринвах. Ріки в горах Албанії здималися і, сердито вищиривши білі зуби, мчали до моря, розмиваючи береги й волочачи за собою уламки деревини, цурки, жмути бадилля.