Океан ненависті - Сторінка 14

За хвилину налякана до краю жінка постала в апартаментах.

– Ти стояла в коридорі, коли пролунав постріл? – запитав комісар.

– Так, ефенді, – привіталася жінка. – я тільки вийшла з другого номера, як почула постріл.

– Хто-небудь пробігав повз тебе? Ти кого-небудь бачила?

– Ні, комісаре-ефенді, нікого. В коридорі нікого не було.

Дронго поглянув на нього.

– Цього не може бути! – закричав комісар, віджбурнувши недопалену сигарету. – Там напевне хто-небудь пробігав!

– Ні-ні, – злякано і жалібно відповіла жінка, – там нікого не було. Нікого.

Збагнувши, що від неї більше нічого не доб'єшся, комісар дозволив їй піти. Після чого гепнувся на диван.

– Будь проклятий цей курорт і цей готель! – зі злістю проговорив він. – Будь все прокляте!

Дронго сів поруч. Йому було сумно і соромно. Виходило, що вбивця просто знущається над ними.

– Покличте знову цю парочку, яка проживає тут, – наказав комісар. – Хоча ні, покличте тільки чоловіка.

Молчанов знову з'явився перед комісаром.

– Звідки пістолет? – впалим голосом запитав комісар.

– Він мав свій пістолет, – відповів Молчанов, – законно оформлений і дозволений. У літаку він здавав його пілотам, а коли прибували на місце, знову отримував. Юрій завжди їздив з пістолетом. Віктор наполягав, щоб у кого-небудь завжди була зброя.

– Чому ви нам нічого не сказали про пістолет? – комісар почав закипати від люті.

– Тому, що ви нічого не запитували, – відповів Молчанов, знову поправляючи свої окуляри. – Ми усі знали, що у Юрія був пістолет, і тому...

– Ідіть! – перебив його комісар. – Хоча ні, зберіть всю вашу групу у сусідньому номері, я хочу з вами поговорити.

Молчанов вийшов, а комісар замовк, втупившись невидющим поглядом перед собою.

– Убивця серед них, – переконано сказав він. – Один із них – убивця, він все це придумав. Я знайду його за всяку ціну!

– Як убивця міг щезнути – запитав Дронго. – Це для мене загадка. Я оглянув балкон. Навіть скалолаз не ризикне спуститися звідси на другий поверх. Крім того, з тераси ресторана цей балкон прекрасно видно. І того, хто перелізав би після пострілу побачили б усі.

Комісар зиркнув на нього.

– Вам теж подобається наді мною знущатися? Мабуть, убивця просто вивітрився?

– Так не буває, – усміхнувся Дронго. – Боюсь, що він виявився розумнішим і хитрішим, ніж ми думали. Він нас обманув. Ходімо на балкон, я вам покажу.

Комісар важко піднявся і пішов за Дронго.

– Погляньте, як лежить убитий, – вказав Дронго, – в нього явно стріляли не тут. Його вбили в кімнаті, а потім притягли сюди.

– Чому ви так вирішили?

– Подивіться на його рану. Кров уже трохи засохла. Постріл, котрий ми чули, не міг його вбити. Це був постріл у повітря.

– А він помер з переляку, – їдко промовив комісар, – у нього розірвалося серце, авжеж?

– Ні, його вбили в іншому місці, – наполегливо вів далі Дронго, – а потім принесли сюди. Подивіться, як стікала кров. Немовби він падав декілька секунд. Вона застигла у нього на боці. Думаю, нам треба оглянути весь номер ще раз.

Комісар не став заперечувати. Вони повернулися в кімнати і все уважно оглянули, особливо ковролін.

– Тут нічого нема, – досадливо поморщився комісар. – Його напевне убили на балконі. Просто потім перевернули.

Дронго підійшов до постелі. Двоспальне ліжко було акуратно застелене.

– Подивіться, – показав він комісару.

– На що подивитися? – не второпав Фікрет Явуз.

– Постіль прибрана. Адже покоївки тут ще не було.

– Тільки не говоріть, що цього бізнесмена убила наша покоївка, – буркотливо завважив комісар.

Замість відповіді Дронго різко відкинув покривало разом з ковдрою і простирадлом. На матраці чітко проступала невелика пляма. Але її не було на простирадлі.

– Ось бачите, – показав Дронго на пляму. – Його вбили, коли він лежав на ліжку. До того ж лежав досить у дивній позі, ніби збираючись знайти щось під ліжком. Його застрелили, коли двері балкона були зачинені, і ми нічого не чули. А потім, загорнувши в інше простирадло, відтягли на балкон, де й покинули.

– Дуже цікаво, – злостиво підсумував комісар. – І для чого все це робили?

– Убивця знову хотів забезпечити собі алібі. І другий постріл пролунав уже в повітря. Убивця стояв на балконі. Тільки не тут, а нагорі.

– Знову апартаменти Віктора? – поморщився комісар. – У вас галюцінації.

– Ходімо знову на балкон, – запросив Дронго.

Комісар вже не наважився перечити, знову вийшов на балкон.

– Погляньте, як це було, – показував Дронго. – Убивця розрахував усе точно. Спочатку пострілом в упор був убитий Юрій. Причому пострілу ми не чули саме тому, що він був зроблений в упор. Зверніть увагу на пороховий ободок навколо рани вбитого. Після цього вбивця перетягнув тіло на балкон і спокійно вийшов з номера. Піднявся нагору і, вийшовши на балкон, вирішив кинути пістолет сюди. Але, падаючи донизу, пістолет невдало вдарився, і тоді пролунав постріл. На балконі вже нікого не було. Ні нагорі, а ні внизу. Однак, вбивця одержав ще одне алібі. Прекрасне алібі.

– Фантастична версія, – пробурмотів комісар, – але як ви її зможете довести? Пляма на ліжку ще не доказ. Хіба мало що може бути.

– А це? – Дронго вказав на ствол зброї. – Бачите, як сильно погнувся бойок? І ствол подряпаний. Його явно кинули згори. А постріл був лише випадковістю, котра допомогла убивці від нас піти. Я певен, коли ми перевіримо зброю, то знайдемо, що з неї стріляли двічі. Саме двічі, комісар.

– Це ми дійсно перевіримо. – Комісар подивився догори. – Цікава у вас версія. Якщо пістолет падав під кутом, то мав би вдаритися ось об це. Чи об це. А потім відлетіти туди.

– Треба запросити експертів баллістів, щоб вони визначили траекторію падіння зброї, – запропонував Дронго.

Комісар махнув рукою.

– Які баллісти? Тут вам не Стамбул. Добре ще, що під рукою є кілька звичайних хлопців, котрі вміють знімати відбитки пальців і складати протокол з місця події.

Дронго знову підійшов до самого краю балкона, де із каменя була складена красива огородка.

– Однаково, тут все треба оглянути, – переконано сказав він. – Пістолет кинули згори, я в цьому певен. Нічим іншим пояснити відсутність вбивці в номері не можна. Я не вірю в містичні сили. Перше вбивство теж було не зовсім таким, яким ми його уявляли. Убивця і в першому випадку все розрахував точно. Він прекрасно знав, що в номері Кошелева знайде ніж, яким і скористається. Точно так убивця знав і про пістолет Юрія. Це міг бути тільки один із членів їх групи. Проте, нам доведеться у всякому разі ще раз уважно оглянути верхній номер. Можливо, вбивця у поспіху лишив там які-небудь сліди.

Комісар покликав помічника.

– Піднімись нагору, – наказав він, – і поглянь, що там коїться. Візьми з собою менеджера, у нього око прицілене. Якщо знайдеш що-небудь підозріле, зразу до мене. Ти мене зрозумів?

Помічник, задкуючи до дверей, кивнув. З коридора в апартаменти зайшов один із поліцейських.

– Комісаре-ефенді, – доповів він, – ці росіяни зібралися у сусідньому номері, як ви й просили.

– Ходімо до них, – запросив комісар Дронго, – сподіваюсь, убивця дійсно серед них.

І першим ступив до коридора.

Глава 13

Члени групи, котрі зібралися у сусідньому номері, були приголомшені подією. Це читалося на їх обличчях. Два убивства поспіль – надто багато для нервів будь-якої нормальної людини. Навіть незворушний Рауф весь час поглядав по боках, наче очікуючи побачити живих Віктора і Юрія. Інна не приховувала свого страху. Вона бачила в смерті другого брата дещо містичне. Кіра сиділа зла, засмучена тим, що її тепер не пускали у власний номер. Свєта кидала на присутніх дикі погляди. Юлія весь час відверталася, вочевидь, боячись розридатися. Навіть Олег Молчанов, найспокійніший з усіх, і той притих і спохмурнів.

Комісар зайшов у кімнату. Слідом ступив Дронго.

– Пані і панове! – почав комісар. – Не буду приховувати від вас, що становище більш ніж серйозне. І дуже небезпечне, в тому числі для усіх сидячих у цій кімнаті. Скоєно друге вбивство поспіль. І не просто вбивство. А знову вбивство члена вашої неспокійної групи. Цього разу я не маю сумнівів, що убивцею не могла бути випадкова людина. Це не були ні пограбування, ні випадкові вбивства. Це продумані вбивства двох братів, котрі вдіяв хтось із вас.

Дронго переклав усе слово в слово.

– Я знаю, – провадив комісар, – що у декотрих із вас було алібі під час першого вбивства. Знаю, що напевне у інших є алібі і під час цього, другого злочину. Втім, мене зараз не цікавлять ці алібі, як і ваші пояснення. Я зобов'язаний знати, хто скоїв ці вбивства, і запевняю вас, що все одно знайду вбивцю. Знайду при будь-яких обставинах.

Усі шестеро мовчки дивилися на комісара, поки Дронго перекладав його слова. Вони сиділи, а комісар і Дронго стояли, мовби нависаючи над ними всією тяжкістю Закона.

– Я лишуся у вашому готелі, – об'явив комісар. – Сьогодні мій помічник вилучить ваші паспорти. Жоден з вас не зможе покинути наш курорт, і тим паче Турцію, доки убивця не буде знайдений.

Усі ошелешено мовчали. Перспектива лишитися в Турції ще на кілька днів не влаштовувала нікого з присутніх. Проте, всі воліли мовчати, розуміючи, як небезпечно зараз сперечатися з комісаром, який був на межі нервового зриву.

– І останнє, панове, – завершив комісар. – Тепер ви усі разом будете мешкати на одній віллі. Я попрошу адміністрацію готеля виділити вам двоповерхову віллу з чотирьма спальнями, щоб ви могли там розміститися. Попереджаю, що будиночок буде оточений нарядами поліції, щоб жоден з вас не міг вийти чи піти без дозволу. Навіть, якщо будуть протести вашого консульства, посольства чи президента, я все одно переведу вас на віллу. Ви надто небезпечні люди, щоб довго лишати вас на свободі. Якщо вам так подобається вбивати один одного, то робіть це у себе на батьківщині, а не на наших курортах.

Дронго переклав і ці слова.

– До побачення, пані і панове, – завершив комісар, виходячи з номера.

Дронго вийшов слідом за ним.

– Думаю, я вам більше не потрібен, – припустив він. – Зі своїми ви можете спілкуватися і без мене. Я краще поговорю з ними.

До них підійшов захеканий помічник комісара.

– Ми все оглянули, ефенді, – доповів він, – там сьогодні хтось був. Невідомий відкривав двері балкона. Ми перевіряли, вона була закрита нещільно.