Океан ненависті - Сторінка 17

Ворухнулася одна пара, друга. Упала виделка Рауфа. Він вилаявся і, нахилившись, підняв її.

– Виходить, він все-таки живий? – уточнив Олег.

– Поки що живий, – ухильно відповів Дронго, – але в дуже важкому стані. Лікарі вважають, що шанси рівні. Фіфті-фіфті. Він може й померти. Важливо, щоб він устиг перед смертю сказати, хто саме стріляв у нього.

– А якщо він помре, це неважливо? – ледь усміхнувся прагматичний Олег.

– Я такого не говорив. Просто вважаю, що найважливіше для вас – це, нарешті, з'ясувати, що тут сталося, і благополучно виїхати з Турції.

– Через братів Кошелевих ми мусимо тут сидіти, – нервово зауважила Кіра. – Прокляття!

– Помовч, Кіра! – обірвав її Олег.

– Чому я повинна мовчати? – обурилася молода жінка. – Обидва вони були форменним лайном, а ми робимо вигляд, що їх жаліємо. І через них тепер мусимо лишатися під вартою у турків.

– Вас ніхто під варту не брав, – заперечив Дронго. – Вибачте, Кіра, але мені важко з вами сперечатися.

Він відійшов від стола, а Інна, спалахнувши, гучно сказала Кірі:

– Чому ти така зла? На всіх кидаєшся, мов собака.

– Не твоє діло, – огризнулася Кіра, – теж мені, примирительниця знайшлася. Тобі ще пощастило, що твій Віктор здох, а то б він швидко з тебе всю дурь вибив.

Інна піднялася, не наважуючись більше сперечатись.

– Навіщо ти так? – сумно мовила Юля. – У всіх нерви на межі.

– У неї теж? Думаєш, я не знаю, де вона була вніч після вбивства Віктора? – запитала Кіра. – Я бачила, куди вона пішла. Ось, до того типа, котрий видає себе за Шерлока Холмса і ходить поміж нас із розумним видом.

– Скоріше за Ніро Вульфа, – заперечив начитаний Олег, – Шерлок Холмс був худий, а цей здоровий і широкоплечий.

– Відчепись, – розізлилась Кіра. – Ви всі вирішили зі мною сперечатися, так?

Вона вискочила з-за столу і побігла до виходу.

– Я її догоню, – підвелася вслід за нею Юлія.

За столом лишилися троє. Рауф невесело поглянув на Олега.

– Вони, мабуть, підозрюють кого-небудь із нас двох, – обережно зазначив він.

– З чого ти взяв? – смикнувся Олег. – Чому саме нас?

– Жінки не в рахунок. Виходить, тільки один із нас міг скоїти це вбивство. Ти думаєш, хто-небудь із дівчат міг нанести такий удар ножем? Свєта, – раптом додав Рауф, звертаючись до своєї подруги, – іди до дівчат, ми хочемо поговорити.

– Ви що, хлопці, – сполохалась Свєта, – зовсім збожеволіли? Про що ви говорите?

– Іди, Іди, – кивнув їй Рауф, – у нас серйозна чоловіча розмова.

Вона знизала плечами, але, не наважуючись більше сперечатись, встала з-за стола. Покинуті самі, чоловіки дивилися в вічі один одному. Олег зняв окуляри і протер скельця.

– Про що ти хотів поговорити?

– Хто літав у Тюмень? – запитав його Рауф.

– Ми удвох з Віктором.

– І ви домовилися там про нові поставки? – уточнив Рауф.

– Звідки ти знаєш?

– Віктор мені сам розповідав. Він говорив, що ви там посперечалися. Ти просив давати тобі відчислення з прибутку, а не тримати тебе на голій зарплаті.

– Ну і що?

– Нічого. Просто я подумав, що у випадку смерті Віктора його місце президента автоматично посідаєш ти. І єдиний чоловік, котрий міг цьому завадити, був брат Віктора. Ти не вважаєш, що їх смерть могла б піти тобі на користь?

– Маячня якась! – презирливо скривив губи Олег. – Я і без цього вбивства непогано заробляв. Віктор взагалі хотів скоро відійти від справ, уступивши кому-небудь свою посаду. Він говорив, що хоче стати головою правління на зразок американських компаній, і не втручатися в оперативні питання управління.

– Щоправда, не передавав тобі усіх справ. Хоча ти останнім часом і проявляв небувалу активність.

– Дурниці, – нервово зазначив Молчанов. – Все це твої домисли. Я ж не згадую, як ви посварилися перед самою смертю Віктора. Точно так само я міг би припустити, що саме ти вбив Віктора. У мене є алібі. Я весь час знаходився у басейні, де мене бачили різні люди. В тому числі і наш перекладач, про якого ми говорили. А в тебе такого алібі немає.

– Я сидів у французькому ресторані з Свєтою, – парирував Рауф, – ми домовилися піти з нею туди ввечері.

– Це ти опісля був у ресторані. А де ти був до цього? – спитав Олег. – Адже ти відразу після вечері пішов до себе в номер. Може, ти зайшов до Віктора, вдарив його ножем і потім спустився донизу, в ресторан?

– Хочеш на мене все звалити? – блиснув очима Рауф. – Нічого у тебе не вийде. Офіціанти підтвердять, що я сидів у ресторані саме в ту мить, коли було здійснене вбивство.

– Це ще нічого не доводить, – заперечив Олег. – Твоя компанія була на межі банкрутства, і смерть Віктора могла дуже тобі допомогти. Ти і приїхав сюди, щоб вирішити всі свої проблеми з ним на курорті. Хіба я не правий?

– Думаю, ти хочеш все звалити на мене.

– Ні, просто я згадую все, як є. Це ж ти почав нашу розмову. Тому давай остаточно розставимо точки. Якщо ти почнеш згадувати про мою поїздку з Віктором у Тюмень, я відразу розповім, чому ти приїхав з нами до Турції. Так, я гадаю, буде справедливіше.

– Не боїшся? – злісно запитав Рауф. – А раптом це я убив Віктора? Ти ж тоді будеш наступним кандидатом.

– Не боюся, – знову зняв окуляри Олег. – Якщо ти, навіть, Юрія пришити не зумів, то вже зі мною і поготів не впораєшся. Я ж зброї з собою не ношу, і тобі ще треба буде знайти пістолет або ніж, котрим захочеш мене прикінчити.

Рауф встав і, перекинувши стілець, вийшов з-за стола. Зоставшись сам, Олег акуратно склав виделку і ніж на тарілці, поправив окуляри і тільки після цього попрямував до виходу.

Глава 16

Ввечері шістка зібралася за загальним столом на балконі першого поверху своєї вілли. Рауф сидів поруч зі Свєтою. Олег розташувався трохи осторонь від усіх, він читав книгу. Кіра і Юля сиділи за столом. А Інні стало зимно, і через деякий час вона повернулася до вітальні, вирішивши подивитися телевізор.

Суперечка почалася несподівано, ніби її бацили вже сиділи у кожного з присутніх, очікуючи поштовху для бурхливого розвитку.

– Ти не брала мій фен? – запитала Свєта у Кіри, котра про щось тихо шепотіла з Юлею.

– Ні. Ви ж там, нагорі, лишаєтесь. Може, Інна взяла?

– Я її запитувала, вона говорить, що ні.

– Для чого мені потрібен твій фен? – насупилась Кіра. – Думаєш, я навмисне за ним піднімалась до вас на поверх?

– Я нічого такого не говорила.

– Але ти запитала про фен, – підняла голос Кіра.

– Ну і що? – зірвалася на крик Свєта. – Відчепися від мене! Я нічого не говорила!

– Ти мене злодійкою вважаєш? Думаєш, мені потрібен твій поганий фен? – продовжувала бушувати Кіра. – Може, його Інна взяла! Або Юля.

– Перестань кричати, – ліниво проказав Олег Молчанов, відриваючись від книги.

Юлія майже силою вивела Кіру до вітальні, та ніяк не вгамовувалася. Всі були накручені до краю.

– Давайте чого-небудь вип'ємо, – запросив Рауф, – а то ми всі збожеволіємо. Або дійсно переб'ємо один одного, як щури у пастці.

– Допоки не виявиться найголовніший щуролов, – завершив Молчанов у напруженій тиші.

Всі повернулися до вітальні. Рауф і Свєта пройшли до крісел, що стояли поряд з диваном. Олег підійшов до столу.

– Кіра, Юля! – гучно покликав він. – Ходіть сюди! Дійсно, слід випити.

Зі спальні показалися обидві молоді жінки. Кіра якось осунулась, з'явилися темні кола під очима. Вона підійшла до Свєти.

– Ти мені вибач, Свєта, – сказала винувато вона, – нерви у мене зараз на межі.

– Та гаразд, – відмахнулась Свєта, – з ким не буває.

Юля підійшла до міні-бару, дістаючи маленькі пляшечки. Олег покачав головою:

– Ні, так діло не піде. Рауф, у вас нагорі має бути велика пляшка віскі.

– Я принесу, – піднялася Свєта.

– І склянки захопи! – крикнув їй услід Олег.

За хвилину вона зайшла до вітальні, тримаючи в руках велику пляшку віскі і кілька склянок.

– Я замовлю лід, – сказав Рауф, підходячи до телефону.

Свєта передала пляшку Юлі, і та стала розливати віскі по великих склянках.

– Облиш, зараз принесуть лід. Я замовив і горішки.

– Ну й скнари ж ви, – беззлісно зауважила Інна, – грошей стільки, а пляшки в магазинах купуєте, не хочете замовити тут, у ресторані.

– А ти знаєш, яка різниця? – запитав Олег. – Іноді буває в десять разів і більше. Навіщо ж нам переплачувати, коли все можна купити у місті?

– Ти завжди такий раціональний, – усміхнулася Інна, – недарма став фінансовим директором, все у тебе враховано.

– Аякже, – гордо подала голос Кіра, – він у нас такий.

У двері постукали.

– Заходьте, – дозволив Рауф.

Двері відчинилися, і в проході показалася фігура Дронго.

– Знову цей тип тут з'явився, – прошепотіла Кіра, підходячи до столика.

– Доброго вечора, – привітався нежданий гість. – Мені сказали, що чули гучні крики, і комісар попросив мене зайти до вас.

– Вже все гаразд, – засміявся Олег. – Ми самі в усьому розібралися. Просто наші дівчата трохи посперечались.

– Слава Богу, що нічого страшного.

Дронго повернувся, щоб вийти, але Олег гукнув його:

– Не йдіть. Ми саме вирішили трохи випити. Зараз принесуть лід. Може, посидите з нами?

– Добре, – згодився Дронго.

Знову постукали. Зайшли дві дівчини з ресторана. Вони принесли відерце з льодом, кілька вазочок з горішками, вафельне печиво і два великих чайника з міцно завареним чаєм.

– Краще б ти попросив принести нам кип'ячену воду, – зауважила Свєта Рауфу, – мені не подобається їхній чай.

– В одному чайнику вода, а в другому чай, – розсудливо сказав Рауф, – не подобається – не пий. Або візьми наш кип'ятильник і завари собі сама.

– Ви взяли з собою кип'ятильник? – вразився Олег. – Ну ти, Рауф, молодець!

– Я теж завжди беру з собою кип'ятильник, – зізнався Дронго, – навіть, коли зупиняюся у п'ятизіркових готелях, де все можна замовити в будь-який час доби. Просто стара звичка пити чай у будь-яких умовах. Я, навіть, маю набір адаптерів до всіх країн світу.

Всі розреготалися.

– Я покладу лід, – встала Свєта.

– Давай, я тобі підсоблю, – запропонувала Кіра, підходячи до неї.

Жінки стали розносити склянки з віскі. Дронго взяв свій, трохи збовтав напій.

– За що будемо пити? – спитав Рауф.

– За все хороше, – лунко сказав Олег, – щоб Юрко лишився живий, щоб у нас усе було добре, щоб знайшли, нарешті, вбивцю і з'ясували, що ми ні в чому невинні.

Він підняв склянку і залпом випив.

Рауф також випив місткість склянки повністю. Жінки відпили по-різному.