Оліверова історія - Сторінка 6

Залишилася, здавалося, єдина терапія —— бігати в Центральному парку. Після нашої зустрічі з Сімпсоном я вмовив його бігати разом. Отже, коли він був вільний від роботи в лікарні, ми з ним зустрічалися й бігали навколо водоймища.

На щастя, він ніколи не запитував мене, чи зустрічаюся я з панною Джоанною Стайн. Може, вона йому сама щось казала? Чи не поставила й вона мені діагноз? У всякому разі, ця тема була цілковито виключена з наших діалогів. Щиро кажучи, гадаю, Стів був задоволений, що я знову почав спілкуватися з людьми. Я завжди був відвертий зі своїм другом і сказав йому, що почав відвідувати психіатра. Про подробиці він не розпитував, а я не розповідав.

Цього дня, після зустрічі з лікарем, я був дуже збуджений і, сам того не помітивши, побіг надто прудко для Стіва. Оббігши коло, він мусив зупинитися.

— Далі біжи сам,—— засапано гукнув він. — Я приєднаюся на третьому колі.

Я, теж уже стомившись, стишив біг, щоб вирівняти дихання. І все ж декого з тих, хто з'явився надвечір у різноколірних, різношерстих спортивних костюмах, я випереджав. Звісно, хлопці із нью-йоркського клубу проносилися мимо мене стрілою. Могли обігнати мене й старшокласники. Але, навіть підтюпцем, я залишив позаду вже немолодих бігунів-чоловіків, повних дам та більшість дітей віком до дванадцяти років. Біг я повільно, очі мені заливало потом, і я розрізняв лише сильветки, зріст та ще хіба колір одягу тих, кого обганяв. Тож я не міг напевно сказати, спортсмен біжить чи спортсменка. Поки не трапилось того, про що хочу тут розповісти.

Сильветку я помітив метрів на вісімдесят попереду. Костюм фірми "Адідас" (тобто дорогий), пристойна швидкість. Може, мені помалу наздогнати цю ... дівчину? Хоча, то міг бути й хлопець —— тендітний, патлатий білявець.

Не бувши певним, я побіг швидше і через двадцять секунд наблизився до власника голубого "адідаса". Ні, це таки дівчина. Чи, може, хлопець із дивацтвами... Мабуть, доведеться мені говорити з лікарем Лондоном і про цей випадок. Але ні, наблизившись ближче, я побачив струнку жінку з розпущеним білявим волоссям. Ну ж бо, Баррете, обійди красиво цього бігуна, немов ти сам Боб Хейз. Додавши газу, я перемкнув швидкість і елегантно здійснив свій задум. Тепер поперед мене біг огрядний оперний співак. Його я обганяв завжди. Містере Баритоне, ви —— чергова Оліверо-ва жертва.

Потім мене обігнав хтось у голубому. Мабуть, спринтер із Мілроуз-клубу. Але ні. То була та сама жінка в нейлоні, яка, як я гадав, мала відставати від мене метрів на двадцять. Але вона знову була попереду. Може, це якесь нове рідкісне явище, з яким мені слід ознайомитись. Я знову перемкнув швидкість. Мені було важко. Я вже змучився, а вона бігла досить легко. Нарешті я наздогнав її. Спереду вона була навіть краща, ніж іззаду.

— Послухай-но, ти з якогось спортивного клубу?

— Чому ти запитуєш? — поцікавилась вона, дихаючи досить рівно.

— Ти промчала повз мене, мов стріла... —— Ти біг не дуже швидко.

Це що, образа? Хто вона, в біса, така?

— Це що, слід сприймати як образу?

— Лише коли ти справді недолугий,—— відповіла вона.

Незважаючи на мою непохитну самовпевненість, моє самолюбство було вражене.

— А ти досить зухвала,— мовив я у відповідь.

— Це що, слід сприймати як образу? — запитала вона.

— Так,— на противагу їй відверто сказав я.

— Ти волів би бігати одинцем? — запитала вона.

— Волів би,— ствердно відповів я.

— Чудово,— сказала вона й, мабуть, аби мене подратувати, збільшила швидкість, але навіть коли б мене було проклято, я б не здався. Щоб бігти швидше, я мусив зібрати всі свої сили. І я знову її наздогнав.

— Моє шанування.

— Я думала, тобі забаглося побути самому,— сказала вона. Дихання було коротке, та все ж діалог тривав.

— Ти за яку команду бігаєш?

— Ні за яку,— відповіла вона. — Я бігаю лише, щоб не втратити форми для гри в теніс.

— А, просто аматор,— сказав я, умисне натякаючи на її жіночність.

— Так,— стримано відказала вона. — А ти сам професіонал?

Що можна було сказати, надто, коли зі шкури вилузуєшся, щоб бігти з нею поруч?

— Так,—— спромігся я на відповідь, що, на той час, було найрозумнішим. — І як твій теніс?

— Зі мною ти грати б не схотів.

— Схотів би.

— Схотів би? — перепитала вона, перейшовши, дяка Богові, на крок. — Завтра зможеш?

— Звичайно,— засапано видихнув я.

— О шостій? Тенісний клуб "Готем" на розі Дев'яносто четвертої та П'ятої.

— До шостої я працюю,— сказав я. — Може, о сьомій?

— Ні, я маю на увазі — о шостій ранку,— пояснила вона.

— О шостій ранку? Хто ж грає о шостій ранку? — вихопилось у мене.

— Ми будемо, як не проспиш,— відповіла вона.

— Не просплю,— відказав я, відновлюючи дихання й воднораз здатність мислити. — Я щодня встаю о четвертій годувати корів.

Вона всміхнулася. У неї були прегарні зуби.

— Домовилися. Майданчик замовлено на ім'я Марсі Неш. Це, між іншим, моє ім'я.

Вона подала мені руку. Певна річ, для потиску, а не для поцілунку. То був не жартівливо міцний потиск, до якого я підготувався, а нормальний. Навіть делікатний. Потім вона запитала:

— А свого імені не скажеш?

Я вирішив трохи пожартувати.

— Гонзалес, мадам. Пенчо Б. Гонзалес.

О,— сказала вона. — Я знала, що не Спіді Гонзалес.

— Ні,— сказав я, здивований, що вона чула про легендарного Спіді, героя безлічі непристойних анекдотів, що розповідаються в брудних роздягальнях.

— Умовилися, Панчо. О шостій ранку. Не забудь прихопити свої сідниці.

— На 'кий біс? — поцікавився я.

— Щоб я могла їх відшмагати,— відповіла вона. Цьому можна було протидіяти.

— Прихоплю неодмінно. А ти, звісно, принесеш м'ячі?

— Звісно. Без них жінка у Нью-Йорку почувається непевно.

З цими словами вона помчала з такою швидкістю, якій позаздрила б сама Джессі Оуенз.

10

О п'ятій годині ранку Нью-Йорк темний у прямому й переносному значенні слова. Освітлений поверх тенісного клубу в сонному місті скидався на нічничок у дитячій спальні. Я ввійшов, розписався у книзі реєстрації, і мене провели до роздягальні. Без кінця позіхаючи, я переодягся і вступив до зали. Світло з майданчиків мало мене не засліпило. Всі вони були зайняті. Можна було подумати, що цей шалений теніс потрібен був гравцям до початку шаленого дня, щоб підготуватися до гри за стінами клубу.

Сподіваючись, що міс Марсі Неш буде в наймоднішому костюмі, я вдягнувся якомога недбаліше. Барву мого костюма на сторінках часопису мод назвали б "невиразно білою". Вона утворилася внаслідок випадково змішаних під час прання різноколірних предметів одягу. А ще на мені була, як я її називав, сорочка Стена Ковальскі. Хоча насправді вона здавалася бруднішою від будь-чого, що Мерлон Брандо1 будь-коли на себе надягав. Іншими словами, я виглядав як нечупара.

Як я й чекав, вона принесла нейлонові м'ячі — жовті, флюоресцентні. Такими користуються професіонали.

1 Актор, що грав роль Стена Ковальскі у фільмі "Трамвай бажання".

— Доброго ранку, Веселе Сонечко. Вона вже була на місці, тренувалася.

—— Знаєш, на вулиці зовсім темно,— сказав я.

— Саме тому ми й граємо у приміщенні, Санчо.

— Панчо, панно Нарсі Меш,— поправив я, жартівливо перекрутивши її ім'я та прізвище.

— Слово по лобі не б'є, мене воно не змінить,— сказала вона, граючись м'ячем. Волосся Марсі, розмаяне під час бігу, зараз було зібране в "кінського хвоста". (Я міг би з цього приводу скаламбурити.) Зап'ястки обох рук у неї, як у справжнього тенісиста, були перебинтовані.

— Називай мене, як тобі подобається, дорогий Панчо. Почнімо?

— На що будемо грати? — запитав я.

— Пробач, не зрозуміла,— мовила Марсі.

— На що будемо грати? — повторив я. — Яка ставка?

— О, може, досить жартів? — поважно й щиро запитала вона.

— Які можуть бути жарти о шостій ранку? — відказав я. — Мені потрібен матеріальний стимул.

— Півдолара,— запропонувала вона.

— Це що, оцінка моєї особи? — запитав я.

— Ну, ти дотепник. Ні, це просто п'ятдесят центів.

— Хм,— я похитав головою, показуючи, що ставка має бути солідніша. Раз вона грає у клубі "Готем", то не може бути без грошей. Якщо тільки вона не вступила до його членів із корисливою метою. Тобто, в надії, що принесений у жертву цьому клубові хліб незабаром обернеться весільним тортом.

— Ти багатий? — запитала вона.

— Яке це має значення? — відповів я, боронячись, бо мені судилося долею бути пов'язаним із грошовим мішком Барретів.

— Просто хочеться бути в курсі, скільки ти можеш дозволити собі програти,— відповіла вона.

Хитре запитання. Мені кортіло дізнатися, якої суми може собі дозволити позбутися вона. І я запропонував те, що не вражало б самолюбства кожного з нас.

— Послухай,— сказав я,— чому б нам не домовитися, що той, хто програв, запрошує переможця повечеряти. А місце вибирає переможець.

— Я вибираю кав'ярню "21",— сказала вона.

— Легковажна поквапливість,— зауважив я. — Та що я теж вибираю це саме місце, то, будь ласка, знай наперед: я їм як слон.

— Не маю сумніву,— сказала вона. — Ти ж бігаєш, як слон.

Пора, чорт бери, закінчувати ці психологічні вправи та починати грати.

Я з нею грався. Заповзявся принизити її насамкінець і блефував. Я пропускав легкі удари. Реагував повільно. Не виходив до сітки. Тим часом Марсі вигравала.

У неї й справді виходило непогано. Рухи її були меткі, майже всі удари — точні, подачі — сильні й трохи кручені. Отже, тренувалася вона часто, і гравець із неї був досить пристойний.

— Знаєш, ти зовсім непогано граєш.

Це Марсі Неш сказала мені після довгої гри, де ніяк не міг визначитися переможець. Ми були настільки рівні у грі, наскільки це мені вдавалося. Я утримувався від своїх енергійних невідпорних ударів. Кілька разів навіть дозволив їй відбити мої легкі аматорські подачі.

— Пора, мабуть, закінчувати,— сказала вона. — О пів на дев'яту я маю бути на роботі.

— Чудово,— сказав я, маскуючи свою агресивність. — А може, зіграємо востаннє? Просто для забави. Назвімо цей сет "Раптова смерть". Той, хто виграє, розживається на вечерю.

— Що ж, гаразд,— погодилася Марсі Неш, хоч і здавалася трохи стурбованою тим, що може запізнитися.

Боже правий, хазяїн може бути незадоволений і позбавить її премії. Але амбітність виготовлена з міцнішого матеріалу, ніж міркування власної вигоди.

—— Зіграємо короткий сет,— додала вона неохоче.

— Панно Неш, обіцяю вам, що цей сет буде найкоротшим у вашому житті.

І так воно й вийшло.