Оліверова історія - Сторінка 4

— У Сте-фенових батьків річниця.

— Гаразд,— погодився пан Стайн. — Тоді Олівер...

— Може, в нього інші плани,— прийшла мені на допомогу пані Стайн.

— Хто ти така, щоб говорити замість нього? — із праведним гнівом повернувся до неї пан Стайн, а тоді знову до мене: — Приходь о пів на шосту. Захопи з собою інструмент.

— Я граю лише в хокей,— мовив я в надії, що він образиться.

— Тоді принеси свою ключку,— сказав пан Стайн. — Ми посадимо тебе біля кубиків льоду. До неділі, Олівере.

***

— Ну як? — запитав Стів, коли я повернув йому його дружину.

— Чудово,— проспівала Ґвен. — Ти втратив нагоду доторкнутися до великого мистецтва.

— А як вважає Баррет? — запитав він у неї, хоча я стояв поруч.

Я хотів був скерувати його до мого нового знайомця, пана Стайна, але спромігся лише промимрити: — Було добре.

— Я радий,— сказав Стів.

А я, перефразувавши царицю Дідону, подумав: "Я попався".

Настала неділя. Охоти йти я, певна річ, не мав. Але доля не прийшла мені на допомогу. Не було ні термінового виклику в суд, ні дзвінка від Філа. Я навіть не застудився. Тож, не мавши поважних причин не прийти, я стою, з великим букетом у руках, біля дверей помешкання Луїса Стайна, на розі На-бережжя та Дев'яносто четвертої вулиці.

— О, не треба було,— проспівав господар, угледівши букет. — Це Олівер, приніс мені квіти,— гукнув він до пані Стайн. Вона, вийшовши до нас, приступила до мене й поцілувала в щоку.

— Заходь і знайомся з музикальними мафіозі,— обнімаючи мене за плечі, сказав пан Стайн.

У кімнаті, біля своїх пюпітрів, душ із десятеро-дванадцятеро музик, жваво розмовляючи, наладновували інструменти. Єдиною вартою уваги річчю з меблів був чорний блискучий концертний рояль. З великого вікна було видно Гудзон і базальтові стовпи.

Я потис музикам руки. Більшість із них були схожі на дорослих хіпі, опріч молодих — схожих на молодших хіпі. На чорта я почепив краватку?

— А де Джо? — запитав я з чемності.

— Вона чергує до восьмої,— відповів пан Стайн. — Познайомся з її братами. Марті грає на валторні, Девід — на кларнеті та флейті. Зверни увагу, вони зрадили своїх батьків. Лише Джо доторкається до струн.

Обидва брати були високі й сором'язливі. Вітаючись, Девід махнув кларнетом, Марті потис мені руку.

— Ласкаво просимо до музичного звіринця,— сказав він.

— Музика для мене — темний ліс, Марті,— ніяково зізнався я. — Скажи "піццікато", і я подумаю, що то телятина з сиром.

— Нічого, нічого,— заспокоїв мене пан Стайн. — І облиш вибачатися. Ти не перший, хто прийшов лише послухати.

— Не перший?

— Звичайно, не перший. Мій небіжчик батько взагалі не міг читати ноти.

— Олівере, скажи йому, будь ласка, що ми чекаємо,— гукнула пані Стайн,— або сам іди грати на віолончелі.

— Терпіння, люба,— відказав господар. — Я хочу бути певним, що він почувається як удома.

— Я почуваюся як удома,— ґречно сказав я.

Він посадив мене на розхитаний стілець і поспішив приєднатися до оркестру.

***

Це було захопливо. Я сидів і спостерігав за тим, що мої приятелі-студен-ти могли б назвати творенням прекрасної музики. Моцарт, Вівальді, відтак Лью, про якого я раніше й не чув.

Після Лью був Монтеверді. А потім — найбільше задимлене м'ясо, яке мені будь-коли випадало куштувати. У перерві між стравами високий, сором'язливий Девід пошепки запитав мене:

— Чи це правда, що ти хокеїст?

— Був,— відповів я.

— А можна тебе про щось запитати?

— Звичайно.

— Як сьогодні виглядає команда "Рейнджерз"?

— Пробач, не знаю,— відповів я, чим вочевидь його розчарував. Як можна було йому пояснити, що Олівер, колишній хокейний маніяк, так захряс у судових справах, що забув пильнувати за перемогами та поразками "Рейнджерз" у змаганні з колись обожнюваною, пробивною бостонською командою "Брюїнз"?

Потім надійшла Джоанна й поцілувала мене. Мабуть, то був ритуал. Поцілувала вона й усіх присутніх.

— Ти ще від них не збожеволів?

— Ні, мені тут добре.

І раптом я подумав, що навіть не лукавлю. Гармонією цього вечора була для мене не лише музика. Вона була у всьому — в тому, як вони розмовляли, як робили один одному компліменти за виконання складних пасажів. Чимось це мені нагадувало те, як жартували один з одного хокеїсти Гарварда. Але тут музики робили це, стоячи поруч і граючи на своїх інструментах. У всьому відчувалася щира взаємна прихильність.

Я ще ніколи так не почувався в товаристві. Хіба що з Дженні.

— Бери-но свою скрипку, Джо,— сказав пан Стайн.

— Ти що? — вигукнула вона. — Я зовсім не в формі...

— Надто багато часу віддаєш медицині,— зауважив він. — Стільки само часу треба віддавати й музиці. А крім того, для тебе особисто я притримав Баха.

— Ні,— відрубала Джо.

— Бери інструмент. Олівер спеціально чекає, щоб тебе послухати. Вона зашарілася. Я намагався подати їй сигнал, але марно.

— Скажи своїй приятельці, моїй дочці, хай наладновує скрипку,— повернувшись до мене, кинув пан Стайн.

Не встиг я вимовити й слова, як Джоанна, почервонівши по самі вуха, погодилася.

— Гаразд, тату, хай буде по-твоєму. Але я добре не зіграю.

— Зіграєш, зіграєш,— запевнив її пан Стайн, а коли вона відійшла, запитав мене:

— Тобі подобаються "Бранденбуржці?"

Я внутрішньо зіщулився. То був один із кількох знайомих мені Бахових концертів. Хіба ж не після П'ятого концерту я зробив пропозицію Дженні, коли ми поверталися набережжям до Гарварда? Хіба не ця музика була своєрідною прелюдією до нашого одруження? На саму думку про те, що я мав би її слухати, мені стало боляче.

— То що? — знову озвався пан Стайн, і я зрозумів, що не відповів на його дружнє запитання.

— Авжеж,— сказав я. — Мені подобаються "Бранденбуржці". Який концерт ви гратимете?

— Всі. Чому ми повинні віддавати перевагу одному?

— Я граю один,— озвалася його дочка, вдаючи, ніби вражене її самолюбство. Вона вже зайняла своє місце в оркестрі й розмовляла з джентльменом похилого віку, з яким у неї був спільний пюпітр. Знову наладновували інструменти. Та що в антракті перехилили по чарці, то гамір стояв далеко більший, ніж раніше.

Цього разу пан Стайн вирішив диригувати.

— Чим Ленні Берстайн ліпший за мене? Лише тим, що має модну зачіску. — Він постукав по телевізору, що правив йому за диригентський пульт.

— А тепер мені потрібен енергійний вступ,— звернувся він до музик чомусь із німецьким акцентом. — Чуєте? Енергійний.

Оркестр чекав. Пан Стайн підніс олівець. Я затамував подих у надії, що якось витримаю.

Раптом загриміла канонада.

Хтось гатив кулаками в двері. Дуже гучно і, як на мене, аж ніяк не ритмічно.

— Відчиніть! — ревів напівлюдський голос.

— Поліція? — запитав я Джо, яка нараз опинилася поруч зі мною.

— її тут ніколи не буває,— всміхнулася дівчина. — Це куди небезпечніше. Це Страхопуд. Він живе на поверх вище. Справжнє його прізвище — Темпл. Йому не до шмиги наше товариство.

— Відчиніть!!!

Я роззирнувся довкола. Нас у кімнаті було близько двадцяти душ, але оркестранти, здавалося, полякалися. Цей Страхопуд був, мабуть, досить небезпечний. У всякому разі, пан Стайн двері йому відчинив.

— Прокляття! Сучі діти! Щонеділі я торочу вам, щоб ви припинили гармидер!

Волосатий велет нависав над паном Стайном. "Страхопуд" — йому дуже пасувало.

— Але ж, містере Темпл, щонеділі ми закінчуємо рівно о десятій,— виправдовувався пан Стайн.

— Гидотнику! — прохрипіла потвора.

— Так, я зрозумів, що вам цього не досить,— зауважив пан Стайн.

— Не дрочися зі мною, гнидо! — лютував Страхопуд. — Ти й так довів мене до білого жару!

А я подумав, що метою його життя було затіяти бійку зі своїм сусідою паном Стайном. І ось його мета могла бути здійснена.

Хоча й боязко, до Стайна приступили обидва його сини. Темпл не переставав казитися. Пані Стайн так само вже стояла поруч свого чоловіка. Залишивши мене, рушила до дверей і Джоанна. (Битися? Бинтувати рани?) Все діялося дуже швидко й наближалося до розв'язки.

— Сто чортів, ви що, плюгавці, не знаєте, що тривожити спокій інших — це порушення закону?

— Пробачте, пане Темпл, гадаю, саме ви порушуєте права людини.

Ці слова належали мені! Я промовив їх, перш ніж навіть зрозумів, що збираюся це зробити. А ще більше мене здивувало те, що я підвівся й теж став наближатися до непроханого гостя.

— Чого тобі треба, білявцю? — дивлячись на мене, запитала ця потвора. Темпл був на кілька дюймів вищий і принаймні на сорок фунтів важчий

за мене, але не все те було м'язами.

Я подав знак Стайнам, щоб дали мені все владнати самому, але вони залишилися поруч зі мною.

— Пане Темпл,— вів я далі,— чи ви взагалі чули про сороковий розділ Карного кодексу? Там ідеться про порушення меж чужого володіння. А про розділ сімнадцятий? Там — про погрозу тілесного ушкодження. А про розділ...

— Ти хто, з поліції? — буркнув він. Скидалося на те, що з поліцією мати діло йому доводилося.

— Лишень правник,— відказав я,— але можу запакувати вас у в'язницю на тривалий відпочинок.

— Залякуєш,— прищулив очі Темпл.

— Ні. Та якщо вам кортить розв'язати цю проблему швидше, є ще й інший спосіб.

— Ну й фрукт. І який же?

Він напружив м'язи. За спиною в мене відчувалося хвилювання оркестрантів. Сам я теж був схвильований. Та все ж скинув піджака і спромігся тихим голосом, надзвичайно чемно, мовити:

— Пане Темпл, якщо ви негайно звідси не ушиєтесь, я просто муситиму, як інтелігент інтелігентові, вибити дурні думки з вашої голови.

Коли непроханий гість досить поквапливо зник, пан Стайн відкоркував пляшку ("привезеного прямо з Каліфорнії") шампанського, а оркестр вибрав для виконання найгучніший серед відомих йому творів — увертюру Чай-ковського "1812 рік". Грав навіть я, імітуючи порожньою попільничкою гарматні постріли.

За кілька годин (надто вже швидко) все закінчилось.

— Приходь іще,— сказала мені пані Стайн.

— Звичайно, він прийде,— запевнив її пан Стайн. — Він любить нас,— додав Луїс Стайн.

Отак-то.

***

Ніхто не зобов'язував мене проводжати Джоанну додому. Незважаючи на досить пізній час, вона-наполягала, щоб ми поїхали п'ятої автобусом, що йде по Набережжю й, покружлявши, виїжджає зрештою на П'яту вулицю. Джоанна була стомлена після роботи, але настрій мала піднесений.

— Господи, ти просто чудо, Олівере,— озвалася вона й поклала свою руку на мою.

Я запитував себе, що я відчуваю від її дотику, але відповіді не знаходив.

— Темпл більше не посміє показати свою пику,— все ще сяючи, вела вона далі.

— Знаєш, Джо, щоб налякати хамлюгу, великого розуму не треба.