Оліверова історія - Сторінка 3

- Ерік Сігел -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я був заклопотаний, але знайшов час одружитися з Ґвен. Я телефонував, навіть ударив тобі на роботу телеграму-запрошен-ня, але ти не з'явився.

— О Стіве, я нічого не одержував,— покривив я душею.

— Правда? Але ж за два тижні ти прислав нам весільний подарунок.

О Господи! Цьому Сімпсонові бути б законником. Але як я міг пояснити, що єдине моє бажання — нічого не бачити.

— Вибач, Стіве,— мовив я з надією, що він поїде собі далі.

— Я тобі не вибачаю, я тобі співчуваю.

— Дякую. Вітай Ґвен.

— Знаєш, не питай мене чому, але Ґвен дуже хоче тебе бачити,— їдучи й далі поруч, сказав Сімпсон.

— Жахлива статева ненормальність. До лікаря зверталася?

— Авжеж зверталася. До мене. Я сказав, що їй у голові бракує клепки. Але театру ми собі дозволити не годні, отже ти — це найдешевша для нас нагода якось розважитись. Як щодо вечора в п'ятницю?

— Мені, Сімпсоне, ніколи.

— Ну, звісно. Я знаю. Суд завжди працює вечорами. Отже, домовилися, чекаємо на тебе о восьмій.

Він поїхав уперед, лише раз озирнувшись, аби ще раз нагадати, наче якомусь нетямі:

— У п'ятницю на цьому тижні. О восьмій вечора. Ми беремо продукти у кредит, тож ніяких виправдань.

— Послухай, Стіве, я не прийду.

Він удав, ніби не розчув. Що за самовпевненість — вважати, ніби мене можна до чогось присилувати проти моєї волі.

***

Продавець фірмової крамниці запевняв, що вино, хоча йому лише п'ять років, належить до найкращих гатунків "Бордо". "Приємне, не терпке й підступне",— вихваляв він свій товар. Я взяв дві пляшки врожаю 1964 року. Якщо Сімпсонам буде до нестями нудно, принаймні їх потішить чудове вино.

Сімпсони вдали, ніби страшенно раді мене бачити.

— Олівере, ти анітрохи не змінився!

— Ти теж, Ґвен!

Я звернув увагу, що на стінах ті самі репродукції Енді Вархола, що були й кілька років тому. ("Я б ніколи не повісила їх на стіну",— зауважила тоді моя дружина.)

Ми посідали на підлозі. Динаміки м'яко запитували з кутка, чи поїдемо ми на ярмарок до Старборо. Стефен відкоркував пляшку білого. Я налягав на солоні кренделики. Розмова точилася про глибини метафізики та про те, як Стів із дружиною мордувались, мешкаючи на місці служби,— тоді їм рідко коли випадав спокійний вечір. Звичайно, було й запитання — чи, на мою думку, Гарвард має шанс покласти на лопатки Йєль цього року. Ґвен не назвала конкретного виду спорту. З таким самим успіхом вона могла запитати, чи "той" переможе "того". Але зрештою це пусте. Вони намагалися робити все, аби я відчув, що можу відпружитися. Я боявся, що почуватимусь у них далеко гірше. Потім раптом пролунав дзвінок у двері, і я закляк.

— Хто це? — запитав я.

— Не хвилюйся,— відказав Стів. — Це ще гості.

Я відчув, що з цим дзвінком пов'язана якась таємниця.

— Які гості?

— Власне, лише один гість,— додала Ґвен.

— Хочеш сказати — самітний гість, га? — чуючи себе, ніби загнаний у куток звір, знову запитав я.

— У даному разі, так,— сказав Стів і пішов відчиняти.

Хай йому морока, я тому й не ходжу ні до кого, що не зношу друзів, які намагаються "допомогти". Сценарій мені відомий. Це колишня приятелька, з якою Ґвен жила у гуртожитку в одній кімнаті, або старша сестра, або ж колишня однокласниця, яка щойно розлучилась. Ще одна пастка!

Розлючений у душі, я мало не вибухнув брутальною лайкою, але, не знаючи як слід Ґвен, мовив лише: "Чорт!"

— Олівере, це гарна людина.

— Пробач, Ґвен. Я знаю, що ви обоє хотіли як краще, але... До кімнати разом із жертвою цього вечора повернувся Стів.

Перше, що я помітив, були круглі скельця окулярів у металевій оправі, а також те, що жакет, якого вона зняла,— білого кольору.

— Джоанна Стайн, доктор медицини, педіатр,— відрекомендував її Сімпсон і додав, що колись вони разом студіювали медицину, а тепер працюють, мов раби, в одній лікарні. Я навіть не звернув уваги, чи вона симпатична. Хтось запропонував сісти й випити, що всі ми й зробили.

Точилася некваплива розмова. Згодом я помітив, що доктор медицини Джоанна Стайн, окрім окулярів із круглими скельцями в металевій оправі, має ще й приємний голос, а також звернув увагу, що думки, висловлені цим голосом,— чіткі й змістовні. Я був задоволений, що не згадувано мого "випадку". Гадаю, Сімпсони її попередили.

— Життя — безглузде,— почув я Стівові слова.

— За це я вип'ю,— сказав я і зрозумів, що вони з Ґвен просто співчувають Джоанні, бо знають, як нелегко їй мешкати при лікарні.

— Як ти проводиш дозвілля, Джо? — запитав я, а сам подумав: "Боже мій! Сподіваюсь, вона не сприйме мої слова як натяк, що я маю намір кудись її запросити".

— У ліжку,— була її відповідь.

— О?!

— Нічого не можу вдіяти,— пояснила вона. — Приходжу додому така стомлена, що просто падаю і можу спати двадцять годин.

— О!

Запанувала мовчанка. Цікаво, хто підхопить м'ячик розмови? Здавалося, спливла вічність, поки Ґвен Сімпсон запросила нас до столу.

Сказати по щирості, хоча Ґвен і приємна жінка, кулінарним мистецтвом вона не володіє. Досить їй іноді лише закип'ятити воду, як та здається підгорілою. Сьогоднішній день не був винятком. Можна було навіть сказати, що вона перевершила саму себе. Але, аби нічого не казати, я їв. В разі, якщо мій шлунок потребуватиме термінової уваги, за столом присутні два лікарі.

А коли ми почали смакувати пиріг із сиром, схожий, можете мені повірити, на підсмажене деревне вугілля, Джоанна Стайн запитала:

— Олівере?

— Що? — негайно відгукнувся я, вже маючи за плечима чималий досвід перехресного допиту.

— Тобі подобається опера?

Дідько б його вхопив, тяжке запитання. Я замислився, намагаючись відгадати її намір. Можливо, їй кортить побалакати про "Травіату" чи "Богему", де у фіналі гинуть жінки? Тобто запропонувати мені катарсис, емоційне очищення? Ні, вона не така нетактовна. Хоч би що там було, всі притихли, очікуючи на мою відповідь.

— Я нічого не маю проти опери,— відказав я, по чому, кмітливо приховуючи свою справжню думку, додав: — Просто я нічого не розумію ні по-італійському, ні по-французькому, ні по-німецькому.

— Добре,— незворушно мовила Джоанна, певно, маючи на увазі китайську оперу. — У вівторок співає Мерріт у опері Персела.

О, диявол! Я забув згадати англійську. Тепер, мабуть, доведеться повести її слухати цю кляту англійську оперу.

— Шейла Мерріт — знамените сопрано. Цього року вона має шалений успіх,— докинув Сімпсон, ставлячи мене у безвихідь.

— Вона співає партію Дідони,— втрутилася Ґвен, і рахунок став три — один. (Дідона — ще одна дівчина, яка вмирає, бо її хлопець виявився егоїстичним шельмою.)

— Чудово! — капітулював я, в душі посилаючи прокльон Стівові та Ґвен. Але найбільше перепало "Бордо", яке утримало мене від заяви, що мені стає зле від будь-якої музики.

— О, як добре,— сказала Джоанна. — Я маю два квитки... Ага, ось воно, починається.

— ... але ми зі Стівом обоє чергуємо. Сподіваюся, ви з Ґвен від них не відмовитесь.

— Ґвен була б щаслива, Олівере,— сказав Стів, натякаючи на те, що його дружина заслуговує на відпочинок.

— Що ж, чудово,— знову сказав я. Потім, зрозумівши, що треба виявити більше ентузіазму, додав: — Не знаю, як вам і дякувати, Джоанно.

— Я рада, що ви маєте змогу піти,— мовила вона. — Прошу вас, перекажіть моїм батькам, що ви мене бачили і що я ще жива.

Що це? Я подумки зіщулився, уявивши, що сиджу поруч з агресивною ("Вам подобається моя дочка?") мамою Джоанни.

— Вони грають в оркестрі на струнних інструментах,— додала Джоанна і сквапно вийшла разом зі Стівом.

Залишившись із Ґвен, я подумав, як покарати себе за безглузду поведінку, і почав жувати ще один шматок горілого пирога.

— Де, кат його мамі, ці струнні інструменти? — запитав я господиню.

— Де й завжди, поруч із дерев'яними духовими. Мати Джоанни — скрипаль, батько — віолончеліст, грають у Нью-Йоркській опері.

— О,— сказав я і, караючи себе, взяв іще один кусень пирога. Якийсь час ми мовчали.

— Для тебе справді була такою болісною ця зустріч із Джо?

— Так,— глипнувши на неї, відповів я.

5

Коли в землю мене...

Так починається пісня, що зажила великого успіху 1689 року. Англійська опера має ту перевагу, що в ній іноді можна розібрати слова.

Коли в землю мене,

Коли в землю мене покладуть,

Усі кривди мої,

Усі кривди мої ти забудь.

Цариця Карфагену Дідона надумала вкоротити собі віку і відчула потребу повідати про це світові арією. Музика опери — чарівна, лібретто написане в античному стилі. Співала Шейла чудово, і її заслужено винагороджено гучними оплесками. У фіналі цариця помирає, купідони, танцюючи, розкидають троянди, завіса падає.

— Знаєш, Ґвен, я задоволений.

— Подякуймо нашим доброчинцям,— запропонувала вона. Крізь натовп, що виходив, ми пробралися до оркестру.

— А де Стів? — запитав пан Стайн, ховаючи віолончель до футляра. Його сивувате волосся, що спадало мало не на плечі, здавалося, не знало гребінця.

— Вони з Джоанною чергують,— відповіла Ґвен. — А це Олівер, приятель Джоаннин. (їй не слід було так казати!)

Зі скрипкою в руках підійшла пані Стайн. Вона була невисока на зріст, присадкувата, але жваві манери робили її привабливою.

— Ви влаштовуєте прийняття при дворі, ваша величносте? — звертаючись до пана Стайна, запитала вона.

— Як завжди, моя люба,— відповів пан Стайн і додав: — Із Ґвен ти знайома, а це Олівер, приятель Джо.

— Рада познайомитися. Як вам наша дочка?

— Гарна,— випередив мене містер Стайн.

— Я ж не тебе запитую, Стайне.

— Джо— гарна,— сказав я, трохи вибиваючись із атмосфери всіх цих жартів. — Велике спасибі за квитки.

— Вам сподобалося? — запитала пані Стайн.

— Ще б пак, усе було незвичайне,— відповів її чоловік.

— Хто тебе питає? — кинула пані Стайн.

— Я відповідаю замість нього, як фахівець. Можу ще сказати, що Мерріт була неперевершена. — Потім, знову повернувшись до мене: — Старий Переел умів писати музику, га? А фінал — уся ця романтика хроматичних змін у нижньому тетрахорді!

— Можливо, він не помітив, Стайне,— зауважила пані Стайн.

— Мусив помітити. Мерріт співала їх чотири рази.

— Пробачте йому, Олівере,— звернулася до мене пані Стайн,— тільки-но доходить до музики, як він стає божевільним.

— А про що ще говорити? — незворушно відповів на те пан Стайн і додав: — Усіх запрошую до нас. У неділю. О пів на шосту. Буде справжня музика.

— Ми не зможемо,— знову нарешті втрутилася в розмову Ґвен.