Оліверова історія - Сторінка 5

Жестикулюючи, я вивільнив свою руку. (Полегшало?)

— Але ж...

Вона не закінчила. Може, її почало дивувати моє настійне твердження, що я просто тупий хвалько. Єдиною моєю метою було дати їй зрозуміти, що я не вартий того, щоб на мене витрачали час. І що вона така мила. Така симпатична. Принаймні нормальний хлопець із нормальними почуттями вважав би її за таку.

Жила вона на четвертому поверсі, в будинку поруч із лікарнею. Коли ми зупинилися під її дверима, я звернув увагу, що вона нижча на зріст, ніж мені здалося перше. Розмовляючи зі мною, їй доводилося підводити очі догори.

А ще я відчув, що почав частіше дихати. Це не могло бути від того, що довелося зійти на четвертий поверх. (Не забувайте, я багато бігав.) Поки я розмовляв із цією розумною, симпатичною дівчиною-лікарем, мене огорнуло невиразне почуття паніки.

Можливо, вона уявить, що моє почуття до неї більш як платонічне. Що, коли...

— Олівере,— сказала Джоанна,— я б тебе запросила, але мені вставати о шостій ранку.

— Іншим разом,— сказав я на те і раптом відчув приплив кисню до своїх легенів.

— Маю таку надію, Олівере.

Вона поцілувала мене. В щоку. (На моїх щоках були поцілунки всієї її родини.)

— На добраніч,— попрощалася вона.

— Я зателефоную,— пообіцяв я у відповідь.

— Я провела чудовий вечір.

— Я теж.

***

І все ж я був невимовно нещасливий.

***

Цього вечора, повертаючись додому, я дійшов висновку, що мені потрібен психіатр.

7

— Давайте домовимося, що не тривожитимемо короля Едіпа. Цими словами, добре підготувавшись, я почав розмову з лікарем.

Щоб знайти надійного психіатра, треба зробити кілька простих речей. Спершу ви телефонуєте до ваших знайомих лікарів і кажете, що ваш товариш потребує допомоги. Вони рекомендують для вашого товариша лікаря. Нарешті, ви, сто разів обійшовши телефон кругом, накручуєте номер і вмовляєтеся про зустріч.

— Знаєте,— затинаючись, вів я далі,— мені вистачить освіти, аби зрозуміти професійну мову, якою ми можемо говорити про мій стан. Про те, як назвати моє ставлення до батька, після мого одруження з Дженні. Іншими словами, я не маю бажання слухати, що з цього приводу сказав би Фрейд.

Едвін Лондон, "блискучий" лікар, як мені його рекомендували, до довгих речень схильний не був.

—— Що вас до мене привело? —— запитав він буденним тоном.

Тут мене охопив страх. Мої вступні слова були доречні, але далі вже починався перехресний допит. "Що мене й справді сюди привело?", "Що я хочу почути?" Ковтнувши слину, я ледве чутно промовив:

—— Чому я нічого не відчуваю?

Він мовчки чекав.

—— По смерті Дженні, я нічого не відчуваю. Іноді з'явиться хіть, але вечеря перед телевізором швидко її вбиває. А взагалі... півтора року... я нічогісінько не відчуваю.

Він стежив за моїми потугами висловити свої думки. Вони лилися безладним болючим потоком.

—— Я почуваюся жахливо. Певніше — нічого не відчувань А це — ще гірше. Без Дженні я пропаща людина. Філіп намагається якось допомогти. Але що він може зробити? Два роки нічого не відчувати. Майже два роки. Я не можу вважати себе за нормального чоловіка.

Мовчанка тривала. Я спітнів.

— Статевий потяг? — запитав доктор.

—— Ніякого,— сказав я і, щоб йому було цілком зрозуміло, додав: — Ніякісінького.

Негайної відповіді не було. Чи був Лондон збентежений? З виразу його обличчя нічого не було зрозуміло. Тоді я, оскільки обом нам усе було ясно, додав:

— Ніхто не може дорікнути мені, що тут є моя провина.

На це доктор Едвін Лондон проказав своє найдовше за всю розмову речення:

— Ви відчуваєте ... відповідальність за смерть Дженні?

Чи відчував я відповідальність ... за смерть Дженні? Я відразу ж згадав, що в день смерті Дженні у мене з'явилося бажання померти й собі. Але воно було швидкоплинне. І все ж...

— Так. Іноді здається — так. Але, взагалі, я ображений сам на себе. За те, що не зробив усього, що міг, ще за її життя.

— А саме? — запитав доктор Лондон, помовчавши.

Я розповів йому про холодні стосунки зі своєю родиною. Про те, як я дозволив обставинам, що виникли після мого одруження з дівчиною дещо (зовсім!) іншого соціального походження, стати своєрідним проголошенням моєї незалежності. Знай, Великий батьку зі своїми доларами, я їх, прокляті, зароблю сам.

Розповів я не все. Я промовчав, що іноді був із Дженні грубий. Примушував її хвилюватися. І не лише це, хоча й цього було досить, беручи до уваги її сильне душевне хвилювання, коли йшлося про пошану до батьків. Та ще гірше було те, що я відмовлявся щось у них брати. Я цим неабияк пишався. Але що нового й дивного для Дженні, яка зросла у злиднях, було в тому, що на рахунку в банку немає грошей.

— І, потураючи моїй зарозумілості, їй доводилося йти на такі жертви.

— Гадаєте, вона вважала, що чимось жертвуєте? — Лондон, мабуть, відчув душею, що Дженні ніколи не скаржилася.

— Лікарю, як вона вважала, зараз не має ніякого значення.

Він подивився на мене довгим поглядом. Я боявся, що можу... розплакатися.

— Лише після смерті Дженні я зрозумів, як по-дурному іноді поводився.

— А саме? — запитав доктор після нової паузи.

— Ми обоє вчилися. Дженні призначили стипендію, щоб вона могла продовжувати науку у Франції. А коли ми вирішили одружитися, то про це більше не згадували. Просто ми знали, що залишимося в Кембриджі, а я студіюватиму право. Чому так?

Лікар Лондон мовчав, тож я заговорив знову:

—— Чому, в біса, це виявилося єдиною логічною альтернативою? Через мою кляту зарозумілість! Я вважав, що моє життя важливіше.

—— Були речі, про які ви могли не знати,—— сказав доктор Лондон. То була незграбна спроба пом'якшити мою провину.

— Але ж я знав, чорт бери, що Дженні ніколи не була в Європі! Хіба я не міг поїхати з нею, а правником стати на рік пізніше?

Він, мабуть, міг подумати, що моє запізніле визнання своєї провини —— це наслідок прочитаного про рівноправність жінки. Причина ж була зовсім інша. Я мучився не так тим, що перешкодив Дженні "вчитися далі", як тим, що не дав їй змоги відчути на смак Париж, побачити Лондон, помилуватися Італією.

— Ви це розумієте? —— запитав я. Помовчавши, лікар поспитав:

—— Ви готові витратити якийсь час? —— А чого ж я прийшов?

— Завтра. О п'ятій годині?

Я кивнув головою. Він теж кивнув. І я вийшов.

***

Я йшов Парком-авеню, намагаючись зібрати думки. І готувався до того, що на мене чекає попереду. Завтра ми почнемо операцію. Я знав, що розтин душі болітиме. І був до цього готовий.

***

Цікаво було лише, чим усе це закінчиться.

8

Я ходив до Едіпа цілий тиждень.

— Кому належить Баррет Холл у Ґарвадському університеті?

— Моя сім'я дала гроші на його побудову, щоб купити собі пошану.

— Чому?

—— Бо наші гроші нечисті. Бо мої прабатьки були піонери впровадження потогінної системи праці. Наша філантропія — то просто пізніша пристрасть.

Слід сказати, що дізнався я про це не з книг про родину Барретів, а в ... Гарварді.

На останньому курсі мені потрібні були вищі оцінки. Тож я подібно до багатьох інших відвідував курс соціальних наук "Розвиток промисловості Америки". Викладач, Дональд Воґель, був так званий радикальний економіст. Він здобув собі місце в історії Гарварду цинічним викладом інформації. Ба більше, його курс був вельми популярний з огляду на свою легкість. ("Я не вірю в липові іспити",—— казав Воґель. Студенти зустрічали його слова оплесками.

Сказати, що аудиторія була заповнена,— мало. Вона була переповнена ледачими спортсменами та старанними слухачами підготовчих медичних курсів.

Звісно, незважаючи на його колоритну мову, більшість молодят займалися сторонніми розмовами або читали гарвардський журнал "Крімзон". Якось тема виявилася схожою на добрий сонний засіб: "Початок розвитку текстильної промисловості США". На жаль, я слухав.

"Щодо текстильної промисловості, то ми побачимо, що багато гарвардських прізвищ відіграли дуже підлу роль. Візьмімо, наприклад, Амоса Брусте-ра Баррета, випускника Гарварду 1794 р..."

Хай йому чорт! Моя родина! Чи знає Воґель, що я тут слухаю? Чи він щороку читає цю лекцію натовпу студентів?

Я засовався на своєму місці. Воґель провадив:

"1814 року Амос та кілька його гарвардських друзів об'єднали свої зусилля, щоб здійснити революцію у Фолл-Рівер, штат Массачусетс. Вони спорудили перші текстильні фабрики. І оточили своїх робітників "батьківським піклуванням". В інтересах моралі набраних із далеких місць поселяли до гуртожитків. Половину їхнього заробітку компанія утримувала за харчування та надання притулку. Молоденькі дівчатка працювали по вісімдесят годин тижнево. Певна річ, Баррети радили їм бути ощадливими: "Кладіть гроші до банку, дівчата". Здогадуєтеся, кому належали банки?"

Я волів перетворитися на комаху, аби чимшвидше відлетіти звідси геть.

Навіть щедрішим, ніж завжди, каскадом епітетів Воґель змальовував зростання Барретового підприємства. Він присвятив цьому більшу (і найприкрішу) частину своєї лекції.

"На початку дев'ятнадцятого сторіччя половина робітників у Фолл-Рівер — були діти. Декотрим заледве сповнилося п'ять років. Діти приносили додому до два долари на тиждень, жінки —— по три, чоловіки діставали королівську платню, по сім доларів з половиною.

Але, звичайно, не всі готівкою. Частину платні вони одержували купонами, чинними лише у Барретових крамницях".

Далі Воґель наводив приклади нелюдських умов праці:

"У ткацьких цехах, наприклад, волога поліпшує якість тканини. Тож власники нагнітали пару до фабричних приміщень. Навіть у розпалі літа вікна були зачинені, щоб основа і піткання були вологі. Любові до Баррета це в робітників не викликало".

"Розгляньмо й такий факт,—— вергав громи й блискавиці Дон Воґель. — Робітники ще якось терпіли злидні, розпусту і те, що жертвам нещасливих випадків не сплачували бодай найменшої компенсації. Прибутки зростали, а ті й далі урізували платню робітникам. Адже кожна нова хвиля емігрантів погоджувалася працювати ще й за меншу!"

***

У тому ж таки семестрі, тільки згодом, я почав учащати до бібліотеки Радкліффа. Там я познайомився з дівчиною, Дженні Кавіллері, випускницею 1964 року. її батько був кондитер у Кранстоні. її небіжчиця-мати, Тереза Кавіллері, була дочкою вихідців із Сицилії, які емігрували до ... Фолл-Рівер, штат Массачусетс.

***

—— Тепер вам зрозуміло, чому я ображений за свою родину? —— Завтра о п'ятій,— сказав лікар Лондон.

9

Я бігав.

Від лікаря я вийшов ще роздратованіший і збентеженіший, ніж раніше.