П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 44

Озброївшись підзорної трубою, він ще уважніше почав вдивлятися в темряву, але рішуче нічого не побачив і не почув. Очевидно, у нього була галюцинація. Він знову став прислухатися, але не міг вловити ні найменшого шуму. У цей час якраз закінчувалася його вахта, він розбудив Кеннеді і, доручивши йому бути особливо пильним, ліг біля Джо, що спав мертвим сном. А Кеннеді, протираючи очі, що злипалися, спокійно запалив свою люльку і, опершись на борт кошика, став посилено курити, щоб цим прогнати сон.

Кругом панувала абсолютна тиша. Легкий вітерець злегка ворушив верхівки дерев і, похитуючи "Вікторію" як би заколисував сонного мисливця. Той щосили намагався скинути з себе дрімоту: піднімав обважнілі повіки, витріщав в темряві очі, які майже нічого не бачили але врешті-решт, піддавшись непереборної втоми, все-таки заснув.

Скільки часу проспав Дік, він і сам не міг би сказати. Раптом він був розбуджений несподіваним світлом і потріскуванням.

Він відкрив очі і схопився. Йому в лице шугонув сильний жар. Ліс внизу палав ...

— Пожежа! Горить! — закричав він, як слід не розуміючи, що навколо нього діється.

Обидва товариша його схопилися зі своїх місць.

— Що таке? — запитав Семюель.

— Пожежа! — відгукнувся Джо. — Але хто міг ...

В цю мить під залитим вогнем листям пролунали гучні крики.

— А, дикуни! — закричав Джо. — Це вони підпалили ліс, щоб уже напевно нас засмажити.

— Це плем'я таліб. Головорізи Ель-Хаджі, — сказав доктор.

Коло "Вікторії" лютував вогонь. Тріск сухих гілок змішувався з шипінням зелених. Ліани, листя — словом, все живе в цій рослинності звивалося від дії руйнівної стихії. Усюди вирував океан полум'я. На тлі його вимальовувалися чорні стовбури величезних дерев з обвугленими гілками. І цей палаючий океан відбивався в хмарах. Саме повітря, здавалося, було охоплене полум'ям.

— Швидше вниз на землю! — крикнув Кеннеді. — У цьому наше спасіння!

Але Фергюсон, міцно схопивши свого друга за руку, утримав його, а потім кинувся до якірного канату і одним помахом сокири перерубав його. Вогонь з усіх боків підбирався до "Вікторії" він уже лизав її освітлені боки, але вона, звільнившись від своїх уз, злетіла на тисячу футів вгору.

З-за полум'я понеслися жахливі крики, пролунали оглушливі рушничні постріли.

А "Вікторія" підхоплена ранковим вітром, вже неслась на захід. Була десь четверта година ранку.

РОЗДІЛ СОРОК ТРЕТІЙ

Плем'я таліби. — Погоня. — Спустошений край. — Помірний вітер. — "Вікторія" все знижується. — Викинуті останні продукти. — Стрибки "Вікторії". — Захист зі зброєю в руках. — Вітер свіжіє. — Річка Сенегал. — Гунської водоспад. — Нагріте повітря. — Переліт через Сенегал.

— Не зніми ми з вами вчора ввечері приладів з нашої "Вікторії", нам, поза всяким сумнівом, прийшов би кінець, — заговорив доктор.

— Ось що значить зробити все вчасно, — зауважив Джо. — Врятувалися, і так просто.

— Але ми ще далеко не поза небезпекою, — заперечив Фергюсон.

— Що ж тебе лякає, Семюель? — запитав Кеннеді. — Адже опуститися "Вікторія" не може, а якщо б навіть вона і опустилася, чи велика біда?

— Хіба то біда? — повторив доктор. — А нумо, Дік, поглянь!

"Вікторія" якраз пролітала над узліссям, і там аеронавти побачили чоловік тридцять вершників, одягнених в широкі шаровари і бурнуси, що майоріли за вітром. Вершники були озброєні списами і мушкетами і скакали риссю на своїх баских, гарячих конях у тому ж напрямку, за яким рухалася "Вікторія", яка втратила свою швидкість.

Побачивши кулю, вершники почали дико кричати і розмахувати зброєю. Їх смагляві лиця, що здавалися ще більш лютими завдяки рідким скуйовдженим бородам, виказували хижу ненависть і жагу розправитися зі своїми жертвами. І вони з великою легкістю мчали по рівнині, що спускалася до річки Сенегал.

— Звичайно, це жорстокі дикуни племені таліби, люті сподвижники Ель-Хаджі, — сказав Фергюсон, — Так, зізнатися, я волів би опинитися в лісі серед, хижих звірів, ніж потрапити в руки цих бандитів.

— Вигляд у них дійсно не дуже мирний, — відгукнувся Кеннеді, — до того ж які здоровенні чолов'яги.

— Добре ще, що такі звірі не літають, — промовив Джо. — Це все-таки виграш для нас.

— Погляньте-но, — продовжував Фергюсон, — на ці розорені поселення, на спалені хатини, — це ж все їх рук справа. Там, де були оброблені, квітучі поля, тепер цілковите запустіння.

— Ну, їм нас не наздогнати, — зауважив Кеннеді, — а якщо нам ще вдасться перелетіти через Сенегал, то там вже ми будемо в повній безпеці.

— Абсолютно вірно Дік, але все це за умови, якщо ми не станемо знижуватися, — промовив доктор, не зводячи очей з барометра.

— А знаєш, Джо, нам з тобою зовсім не зайве мати напоготові рушниці, — промовив Кеннеді.

— Звичайно, містер Дік, це пошкодити не може, — відгукнувся Джо. — Як добре, що ми їх не посіяли в дорозі!

— Ах, дорогоцінний ти мій карабін! — вигукнув мисливець. — Сподіваюся, я ніколи з тобою не розлучуся!

І Кеннеді зарядив рушницю з особливою ретельністю. На щастя, пороху і куль ще було в достатній кількості.

— На який ми зараз висоті, Семюель? — спитав Дік свого друга.

— Приблизно на висоті семисот п'ятдесяти футів. Але тепер вже не в нашій владі підніматися і опускатися, шукати в повітрі сприятливих течій. Ми знаходимося в повній залежності від нашої "Вікторії".

— Це дуже сумно, — промовив Кеннеді. — Вітер як на зло дуже помірний. Ось зустрінь ми такий ураган, який лютував всі останні дні, давно б ми випустили з виду цих бандитів!

— Тепер ці шахраї не дуже щось поспішають, — зауважив Джо, — вони не обтяжують себе і їдуть підтюпцем, немов на прогулянці.

— Якби ми були від них на відстані рушничного пострілу, вже потішився б я — став би вибивати їх із сідла одного за іншим, — заявив мисливець.

— Так-то так, — відгукнувся доктор, — але ж і ми тоді опинилися б на відстані рушничного пострілу від них, і наша "Вікторія" була б чудовою мішенню для їх довгих мушкетів. А ти можеш собі уявити, в якому стані ми б опинилися, якби вони продірявили її оболонку!

Погоня тривала весь ранок. Об одинадцятій годині "Вікторія" ледь пролетіла п'ятнадцять миль на захід.

Доктор уважно стежив за кожним хмаркою на горизонті. Він все боявся зміну напрямку вітру. Що було б з ними, якби їх відкинуло назад, до Нігеру! До того ж він бачив, що "Вікторія" взагалі помітно знижується. З моменту вильоту вона встигла опуститися більш ніж на триста футів, а Сенегал був від них ще милях в дванадцяти. Пересуваючись з такою швидкістю, вони могли дістатися до нього не раніше ніж о третій годині.

Раптом увагу Фергюсона привернули крики, що пролунали знову. Вершники в страшному збудженні гнали щосили своїх коней.

Доктор кинув погляд на барометр і відразу зрозумів, що означають ці завивання.

— Ми опускаємося, Семюель? — запитав Кеннеді.

— Так, — сказав Фергюсон.

"Хай йому грець!" — подумав Джо.

Через чверть години "Вікторія" була менше ніж в ста п'ятдесяти футів від землі, але, на щастя, вітер дещо посилився.

А вершники мчали щодуху, і незабаром пролунав залп з їх мушкетів.

"Надто далеко, дурні! — вигукнув Джо. — Але, здається, слід тримати цих негідників на пристойній відстані, — додав він і, цілячись в вершника, що танцював попереду, вистрілив. Той скотився з коня; товариші його зупинилися, і завдяки цьому "Вікторія" дещо випередила своїх ворогів.

— Вони обережні, — зауважив Кеннеді.

— Так, але тому, що не сумніваються в успіху, — сказав Фергюсон, — і, звичайно, їм вдасться захопити нас, якщо ми спустимося ще нижче. Необхідно будь-що-будь піднятися!

— Що ж ще викинути? — запитав Джо.

— Весь пемікан, який тільки залишився. Все-таки позбудемося ще фунтів від тридцяти.

— Ось, пане!! — відповів Джо, виконуючи наказ.

Кошик, що майже торкнувся землі, в цю мить піднявся. У дикунів вирвався крик люті. Але через якихось півгодини "Вікторія" знову стала швидко знижуватися; очевидно, газ йшов через тріщини оболонки. Незабаром кошик знову став зачіпати землю. Негри кинулися до нього. Але "Вікторія", як це зазвичай буває, вдарившись об землю, підскочила вгору і, тільки пролетівши ще з милю, знову стала падати.

— Та невже нам не вдасться вирватися ?! — люто вигукнув Кеннеді.

— Джо, кидай наш запас горілки! — крикнув Фергюсон. — Кидай інструменти, кидай все, що має будь-яку вагу! Кидай навіть наш останній якір! Це необхідно!

Джо став зривати і кидати барометри, термометри, але всього цього було мало, і "Вікторія", на хвилину підстрибнувши, знову почала опускатися на землю. Негри мчали до неї і були вже кроків за двісті.

— Кидай обидві рушниці! — крикнув доктор.

— Але не раніше, ніж випалю з них! — вигукнув мисливець.

І чотири постріли, спрямовані в гущу вершників, пролунали один за іншим. Чотири негра впали на землю під скажені, шалені крики зграї.

Скинуті рушниці дали можливість "Вікторії" знову піднятися, і тут вона, немов колосальний пружний м'яч, відскакуючи від землі, почала робити великі стрибки.

Дивне видовище! Троє нещасних намагаються втекти від своїх ворогів, роблячи гігантські кроки, і, наче Антей, набираються нових сил від дотику до землі!

Але це жахливе становище повинно було скінчитися! Наближався полудень. "Вікторія" вся якось зіщулилася, витягнулася; в'яла її оболонка полоскалась на вітерці, складки тафти з шурхотом терлися одна об одну.

— Бог покинув нас! — вирвалося у Кеннеді. — Нам неминуче доведеться звалитися.

Джо мовчки подивився на Фергюсона.

— Ні! — промовив доктор. — Ми можемо ще скинути більше ста п'ятдесяти фунтів.

— Що ж саме? — запитав Кеннеді, у якого в голові промайнула страшна думка, що його друг збожеволів.

— Корзину! — відповів Фергюсон. — А самі вчепилися за сітку і так, тримаючись за неї, досягнемо Сенегалу. Мерщій же! Швидше за справу!

Відважні люди без коливання вхопилися і за цей спосіб порятунку. Як сказав доктор, вони вчепилися в петлі сітки. Джо, тримаючись за сітку однією рукою, інший перерізав мотузки, на яких висів кошик, і він впав в ту мить, коли "Вікторія" остаточно опускалася вниз.

— Ура! Ура! — закричав Джо, коли полегшена куля відразу підстрибнула угору футів на триста.

Вершники щосили гнали своїх коней, які майже розпластались по землі, але "Вікторія", потрапивши в сприятливий повітряний потік, випередила їх і швидко мчала до пагорба, що вимальовувався на заході.