Пертська красуня - Сторінка 14

Я не згірш од батька знаю: в наші похмурі й страшні часи звичаї нашого народу — ні, всіх християнських народів,— нібито служать виправданням кривавим чварам з будь-якого незначного приводу, глибокій ворожнечі й смертельній помсті за дріб'язкові кривди, братовбивчій різанині за суперництво в честі, а нерідко й просто задля розваги. Та я знаю: за все це ми колись постанемо перед судом, і як би мені хотілося переконати тебе, мій відважний і благородний друже, щоб ти частіше прислухався до веління свого щирого серця й менше пишдвся силою і вправністю своєї безжалісної руки!

З*

67

— Я переконався... Я вже переконався, Катаріно! — вигукнув Генрі.— Віднині твої слова будуть для мене законом. Я зробив досить,— може, навіть більше, ніж треба,— аби довести свою силу й відвагу. Та тільки в тебе, Катаріно, я можу навчитися думати чистіше. Не забувай, вірна моя Валентино: моє шанолюбство щодо володіння зброєю і моя, так би мовити, любов до бійок ніколи не зійдуться в рівній боротьбі з моїм здоровим глуздом та покірною вдачею,— в них завжди є свої прихильники й підбурювачі. Зчинилася, скажімо, сварка, і я, пам'ятаючи про твої поради, не збираюся в неї встрявати, І ти гадаєш, мені дають на власний розсуд зробити вибір між миром і війною? Де там, пречиста матір! Ту ж мить мене обступає ціла сотня підбурювачів. "Та що це з тобою, СмітеҐЧи в тебе пружини поіржавіли?" — каже один. "Бравий Генрі сьогодні вранці оглух — уже не чує гамору бійки",— додає інший. "Невже ти не постоїш за честь Перта?!"—дивується лорд провост. А твій батько, бува, гукає: "Ставлю золотий нобль, що Гаррі візьме гору!" То що ж мені, бідолашному, діяти, Катаріно, коли всі довкола під'юджують мене на славу диявола, і жодна душа й слова не замовить на користь другої сторони?

— Та вже ж, я знаю, у диявола доволі полигачів, ладних розхвалювати його крам,— промовила Катаріна.— Але наш обов'язок — зневажати такі легковажні намови, навіть коли б із ними зверталися до нас люди, яких нам належить любити і шанувати.

— А всі оті менестрелі з їхніми піснями та баладами, в яких чоловіка тільки й прославляють за те, що він дістає і завдає сам міцних ударів!.. Страшно навіть сказати, Катаріно, скільки моїх гріхів на совісті Гаррі Сліпого, нашого менестреля. І коли я б'ю навідліг, то не для того — святий Іоанн мені свідок! — щоб убити свого супротивника, а лишень для того, щоб ударити так, як бив Вільям Уоллес 1.

Тезко Гаррі Сліпого вимовив ці слова дуже серйозно й пригнічено, і Катаріна мало не засміялася. Однак вона докірливо відповіла, що не варто задля звичайної забавки важити своїм життям і чужим.

— Це правда,— мовив Генрі, підбадьорений її усмішкою.— Але мені здається, що благородна справа миру, маючи такого поборника, як ти, дуже виграє. Скажімо, для прикладу, на мене з усіх боків натискаюгь, силують схопитися за зброю, але тепер я відразу згадаю, що вдома мене жде мій добрий ангел, який ніби шепоче мені: "Генрі, не встрявай у бійку, бо це мою руку ти заплямуєш кров'ю... Генрі, не наражайся так легковажно на

1 Уоллес, Вільям (бл. 1270—1306) — національний герой шотландського народу в боротьбі за незалежність від Англії.

небезпеку! Це ж бо моє серце ти підставляєш під удар."." Такі думки погасили б мій запал швидше, ніж якби всі пертські ченці в один голос заволали: "В ім'я дзвонів, святого письма й панікадила, опусти руку!"

— Якщо осторога ніжної сестри для тебе що-небудь важить,— промовила Катаріна,— то не забувай, що пролита тобою чужа кров залишиться на моїй руці, а твоя рана болем віддасться в моєму серці.

Щирість і доброзичливість, з якими Катаріна казала ці слова, додали Генрі духу.

— А чом би тобі не переступити свої холодні межі й не потурбуватися про мене трохи більше? Коли вже ти така добра й великодушна і тобі.не байдужа доля бідолашного, темного грішника, що оце розмовляє з тобою, то чого б тобі просто не взяти його до себе за свого учня і супутника життя? Цього бажає твій батько, жде ціле місто, всі рукавичники й ковалі готуються відсвяткувати цю подію, тільки ти, чиї слова такі гарні й ласкаві, тільки ти одна не даєш згоди!

— Повір, Генрі,— сказала Катаріна тихим, тремтячим голосом,— я б мала за свій обов'язок послухатися волі батька, якби на дорозі до шлюбу, якого він прагне, не стояли нездоланні перешкоди.

— Але ж подумай... хоч на хвильку задумайся, Катаріно! Я, звісно, супроти тебе не багато чим маю похвалитися, адже ти вмієш читати, писати. Та я б залюбки слухав, як ти читаєш, я б слухав твій солодкий голос довіку! Ось ти любиш музику, а я навчений грати й співати не згірш од якогось там менестреля. Ти любиш робити людям добро, а я маю що роздавати і не збіднію від того. Немає такого дня, аби я роздав милостині менше, ніж сам старшина цеху. Твій батько старіє, і дедалі важче йому гнути спнну над роботою, то він жив би з нами і був би для мене однаково що рідний батько. А безпричинних сварок я б уникав так само, як-не стромлю руки в горно. Ну, а коли комусь заманеться вчинити над нами насильство, то зухвалець хутко зрозуміє, що не на тих напав.

— Я бажаю тобі, Генрі, такого родинного щастя, про яке ти тільки мрієш! Але... Але з котроюсь іншою, щасливішою від мене!

Так промовила чи, скоріше, прошепотіла, ледве стримуючи сльози, Пертська Красуня.

— То я тобі осоружний? — запитав, помовчавши, закоханий зброяр.

— Н! Бог свідок, ні!

— Чи, може, ти любиш іншого, кращого за мене?

— Це жорстоко — питати про те, чого тобі ліпше не знати! Але ти глибоко помиляєшся.

— Може, отого дикого горянина Конахара? — промовив Генрі.— Я бачив, як він на тебе дивився...

— Ти, Генрі, користуєшся з моєї скрути, щоб мене образити, хоч я цього й не заслужила. Конахар для мене ніщо. Я тільки прагнула приборкати його дикий норов, хотіла допомогти хлопцеві позбутися його забобонів і пристрастей, майже таких самих, як у тебе, Генрі.

— Тоді це котрийсь із тих вичепурених, як павичі, вельможних панів, що крутяться біля двору! — вигукнув зброяр, вже не стримуючи гніву, викликаного розчаруванням і досадою.— Мабуть, хтось із тих, що думають домогтися свого дзвінкими острогами та пір'ям на капелюхах. Дорого б я дав, аби довідатись, котрий це з них гребує тими, хто йому більше до пари,— нафарбованими та напахченими придворними дамами — і вишукує собі жертву з-поміж простих дівчат, дочок міських ремісників! Ох, як би мені хотілося знати його ім'я!

"— Генрі Сміте,— промовила Катаріна, наче струшуючи з себе слабість, яка, здавалося, ледве не здолала її хвилину тому,-— це слова невдячного телепня чи, швидше, нестямного шаленця. Я тобі вже сказала, що ні про кого я не була — на початку цієї розмови — такої високої думки, як про того, хто тепер падає в моїх очах усе нижче з кожним своїм таким несправедливо підозріливим і безглуздо гнівним словом. Ти навіть не мав права питати 'про те, що я тобі розповіла сама, і мої слова,— прошу тебе, запам'ятай це,— не означають, ніби я віддаю тобі перевагу над рештою чоловіків або комусь іншому над тобою. Тобі досить знати одне: на шляху твого бажання стоїть нездоланна перешкода, так немов мою долю закляв чародій.

— Злі чари може розбити кохання вірного друга,— відповів коваль.— І я б хотів, щоб так і сталося. Торбйорн, один датський зброяр, запевняв, буцімто вміє робити зачаровані нагрудники до кіраси 1: поки розжарюється залізо, він, мовляв, наспівує заклинання. А я йому сказав, що ті його давньоскандінавські пісеньки в битві під Лонкарті виявилися нічого не вартими... Чим там скінчилося, добре відомо... В усякім разі, панцер та його власник, а також лікар, який гоїв рану тому вояці, узнали — вміє Генрі Гоу ламати чари чи ні.

Катаріна глянула на коваля так, наче хотіла відгукнутися осудливо про подвиг, яким він щойно хвалився і за який,— про ,це простодушний Сміт і забув,— дівчина вже не раз його гудила. Та перш ніж вона встигла вбрати свою думку в слова, у двері встромив голову її батько.

Кіраса — металевий панцер, що його одягають на спину й груди.

— Генрі,— покликав він,— я мушу урвати твою приємну розмову й попросити тебе якомога швидше зайти до мене в майстерню. Нам треба побалакати з тобою про справи, вельми важливі для блага нашого мізга.

Генрі поштиво вклонився Катаріні й, послухавшись її батька, вийшов з кімнати. Сказати щиро, заради дружніх взаємин їм таки краще було зараз розлучитися, бо ця розмова вже оберталася для обох небажано. Закоханому зброяреві відмова дівчини почала вже здаватися якоюсь примхою, незбагненною після того щастя, яке вона,— так він гадав,— подарувала йому вранці. А Катаріна, зі свого боку, вважала його поведінку зухвалою, їй хотілося, щоб Генрі, замість зловживати виявленою йому ласкою, делікатно довів, що гідний такої уваги.

Але серце кожного з них сповнювали тепло й доброта до другого, і тепер, коли суперечка урвалася, ці почуття могли ожити й примусити дівчину пробачити те, що так вразило її дівочу скромність, а закоханого зброяра — забути про те, що скривдило його палку пристрасть.

РОЗДІЛ Vif

Не пролилася б кров у сварі цій.

В. Шекспір, *Генріх IV*

Таємний сход жителів міста, що мав обговорити сутичку минулої ночі, зібрався. Де майстерні Саймона Главера набилося багато людей, і то досить впливових, декотрі навіть мали на собі оксамитові плащі, а на шиї — золоті ланцюжки. Так, це були "батьки міста". Прийшло й чимало членів міської ради та старшин ремісничих цехів. І коли вони перемовлялися, скупо і майже пошепки, на обличчі в кожного проступав вираз гніву й скривдженої гідності. Та найбільш збуджений і заклопотаний був з-поміж усіх той, хто вночі допоміг вельми небагато: Олівер Праудф'ют із цеху шапкарів. Той чоловік нагадував чайку перед бурею, що б'є крилами, і пронизливо кигиче, й шипить, хоча, здавалося б, цієї хвилини найкраще було б для фгахи — летіти до свого гнізда й пересидіти негоду в безпеці.

Та хай там як, а майстер Праудф'ют крутився в самій гущі натовпу, хапав чоловіків за ґудзики, щось шепотів кожному на вухо, а тих, хто був з ним однаковий на зріст, обіймав за плечі, надаючи <гак своїм сяовам ще більшої ваги і таємничості. А коли шапкар опинявся перед кимось вищим за себе, то ставав навшпиньки й чіплявся чоловікові за Koivfip, аби й з цим поділитися всім, що знав.