Пертська красуня - Сторінка 26

Вона ступила ближче до слухачів і назвалася "майстринею потішної науки" — це, мовляв, засвідчено, як і належить, грамотою Суду Кохання й Музики у французькому місті Екс-ан-Прованс і під орудою окраси всього рицарства, відважного графа Еме. І тепер вона, провадила дівчина, звертається з проханням до кавалерів доброї Шотландії, які в усьому світі славляться своєю хоробрістю та поштивістю, дозволити бідній чужоземці потішити їх своїм мистецтвом...

Любов до пісні, як і любов до боїв, були тоді загальною пристрастю, і коли хтось її й не поділяв, то принаймні вдавав, що поділяє. Отож від Луїзиної пропозиції ніхто не відмовився. Не змовчав тільки один літній і похмурий чернець у натовпі. Він нагадав* співачці, що, хоч її з особливої ласки і впущено сюди, вона, слід сподіватися, все ж таки не співатиме й не казатиме нічого такого, що суперечило б цьому святому місцю.

Дівчина* низько схилила голову, струснула своїм чорним волоссям, потім побожно перехрестилася, мовби відкидаючи саму думку про можливість такого гріха, й заспівала ту саму пісню про нещасну Луїзу, слова якої ми цілком подали у попередньому розділі.

Тільки-но вона почала співати, як її урвали вигуки:

— Розступіться!.. Розетупіться!.. Пропустіть герцога Ротсей-ськогої

— Не треба, нікого не турбуйте заради мене,— промовив галантний юний рицар на благородному арабському скакуні. Він так вишукано й граїЦйно правив конем, так недбало тримав повід і, похитуючись у сідлі, так непомітно стискав коліньми скакуна, що будь-хто з глядачів, крім хіба досвідченого вершника, подумав би, ніби кінь сам ступає куди хоче і задля власного задоволення так граційно несе на собі їздця, а той такий лінивий, що навіть не завдає собі клопоту смикнути за повід.

Убраний був принц дуже розкішно, однак недбало. А от статуру він мав — хоч сам і не високий на зріст, а руки й ноги досить тонкі — на диво гарну, й на виду був просто-таки вродливий. Але його обличчя видавалося змарнілим і блідим — очевидно, наслідок постійних тривог або розпусного життя, а може, того й того заразом. Очі в принца були запалі й тьмяні, так немов напередодні він перепив, а на щоках палав нездоровий рум'янець — чи то ще давалася взнаки нічна вакханалія, чи то вранці він знов хильнув на похмілля вина.

Оце такий був герцог Ротсейський — спадкоємець шотландської корони, вже самий вигляд якого викликав воднораз і інтерес і співчуття. Перед ним усі поскидали шапки й розступились, а він тим часом недбало промовляв:

— Не кваптеся... не кваптесь... Я й так устигну, куди мені треба... Що там таке? Мандрівна співачка? Та ще й, присягаю святим Егідієм, гарненька собою! Стривайте, хлопці-молодці, я ще зроду не заважав нікому співати... А голосок приємний, їй-богу! Заспівай цю пісеньку ще раз для мене, серденько!

Луїза не знала, хто це до неї звертається, але шаноба, з якою всі розступилися перед верхівцем, а також невимушеність і байдужість, з якими він ту шанобу приймав, підказали дівчині, що перед нею — чоловік найвищого звання. Вона заспівала баладу з початку й виконала її якнайкраще. А юний герцог під кінець пісеньки, здавалось, аж задумався чи навіть розчулився. Одначе сумувати він не звик, отож лагідно поплескав дівчину по підборіддю, а коли вона спробувала відступити, притримав її за петельку жакетки,— а це було не важко, бо він уже під'їхав верхи до самих сходів,— і сказав:

— Невесела твоя пісня, смаглявочко... Та я певен, що ти, як схочеш, згадаєш і веселішу, та bella tenebrosa х. Авжеж! І ти вмієш співати в покоях не згірш, ніж під голим небом, і не тільки вдень, а й уночі!

— Я не нічний соловейко, мілорде,— відказала Луїза, намагаючись уникнути галантної уваги, не вельми доречної в такому місці й за таких обставин.

Проте молодик ніби про це й думав.

— А тут що в тебе, любко? — провадив він, відпускаючи жакетку й беручись за торбинку.

Луїза була рада звільнитися від його руки — вона розв'язала стрічку й лишила свою невеличку торбинку принцові. Потім трохи відступила, щоб він не дотягся до неї, і відповіла:

— Горіхи, мілорде. Торішні горіхи.

Принц і справді дістав з торбинки жменю лісових горіхів.

— Горіхи, крихітко?! Але ж ти поламаєш ними свої біленькі зубки... і зіпсуєш свій чарівний голосок,— сказав Ротсей і розлущив зубами, як сільський хлопчак, один горіх.

— Це не волоські горіхи з мого рідного сонячного краю, мілорде,— промовила Луїза.— Зате вони ростуть не високо, і бідна дівчина може їх нарвати.

— Ти матимеш на що купити їжу смачнішу, нещасна моя мандрівна мавпочко,— сказав герцог, і в голосі його почулося тепло — вперше відтоді, як він з удаваною і недбалою галантністю звернувся до співачки.

Принц обернувся до слуги по свій гаманець і ту ж мить уздрів похмурий, гострий погляд високого чорноволосого вершника на міцному мишастому коні. Поки герцог Ротсейський розмовляв

Моя чорнява красуне (лат.)*

з Луїзою, цей чоловік в'їхав з почтом на подвір'я і тепер застиг на місці, мовби заціпенівши з подиву й гніву від такого ганебного видовища. Навіть той, хто зроду не бачив Арчібальда, графа Дугласа, прозваного Понурим, упізнав би його по могутній постаті, засмаглому обличчю, колету з буйволової шкіри та по всьому його виду, що свідчив про сміливість, рішучість, а також проникливий розум у поєднанні з непогамовною гордістю. Граф утратив у бою одне око, і ця його вада — хоч і не помітна одразу, бо білок зберігся і сліпе око мало чим відрізнялося від здорового,— тепер надавала йому грізного, незворушного вигляду.

Зустріч королівського сина з його страшним тестем за таких обставин привернула загальну увагу. Всі, хто стояв довкола, мовчки, затамувавши дух, ждали, що ж буде далі і чим воно скінчиться.

Коли герцог Ро,тсейський побачив, який вираз ліг на суворе Дугласове обличчя, і збагнув, що граф не має наміру зробити йому шанобливий чи бодай чемний уклін, він, видно, вирішив показати тестеві, що не дуже стурбований його невдоволеним поглядом. Узявши з рук твого камер-пажа гаманець, принц сказав:

— Ось, рибко, я даю тобі один золотий за пісню, яку ти мені проспівала, другий — за горіхи, які я в тебе вкрав, а третій — за поцілунок, який ти зараз мені подаруєш. Бо знай, моя любко: я дав обітницю святому Валентинові, що коли гарні губенята,— а твої, позаяк немає кращих, можна вважати гарними,— потішать мене солодким співом, то я їх притисну до своїх.

— За пісню мені заплачено вельми щедро,— промовила Луїза, відступаючи назад,— горіхи куплено теж за добрі гроші, а щодо решти, мілорде, то такі торги ані личать вам, ані пристойні для мене.

— Як?! Ти ще й маніжишся, моя німфо з великого шляху! — зневажливо вигукнув принц.— То знай же, дівко: до тебе звернувся з проханням чоловік, який не звик, щоб йому відмовляли!

— Це ж принц Шотландський!.. Герцог Ротсейський! — загомоніли довкола Луїзи придворні, підштовхуючи вперед налякану молоду співачку.— Не смій йому перечити!

— Але ж я до вас не дотягнуся, ваша високосте,— боязко пролепетала вона.— Ви сидите так високо на коні...

— Якщо мені доведеться злізти з коня,— відказав Ротсей,— то наросте пеня... О, чого це ти тремтиш, дурненька? Став свою ногу у стремено поверх моєї і давай руку... Ось так, молодця!

І принц, коли дівчина поставила свою ногу на його, вхопилася за його руку й зависла так над землю, поцілував її і сказав:

-Ш

— Оце твій поцілунок, а оце мій гаманець за ньогоІА на знак своєї особливої прихильності до тебе Ротсей цілий день носитиме твою торбинку.

Він дав настраханій дівчині сплигнути на землю, відвів од неї очі й кинув зневажливий погляд на графа Дугласа, так наче хотів сказати: "Все це я роблю наперекір тобі й твоїй дочці!"

— Присягаю святою Брайдою Дуглаською,— процідив граф, рушаючи крізь натовп до принца,— це вже занадто, невихова-ний ти хлопчиську! Ти втратив і розум, і.честь! Тобі добре відомо, що стримує руку Дугласа, а то б у тебе не стало духу так...

— Мілорде, а ви вмієте грати в "горішки"? — спитав принц і, затиснувши горіх у зігнутому вказівному пільцеві, вибив його великим.

Горіх поцілив у широкі груди Дугласа, і той вибухнув страшним нерозбірливим криком, таким грізним і диким, що нагадаз про лев'ячий рик.

— О, пробачте мені, вельможний мілорде,— недбало промовив герцог Ротсейський, тоді як усі довкруг аж затремтіли.— Я не думав, що горішок поранить вас крізь буйволову шкіру. Сподіваюсь, я не поцілив, звісно, вам в око?

Пріор, якого,— ми це знаємо з попереднього розділу,— послав сюди король, під цю хвилину проштовхався крізь натовп і, спинивши за повід Дугласового коня, нагадав графові, що принц — син його владаря і чоловік його дочки.

— Не бійтеся, велебний отче,— мовив Дуглас,— мені гидко навіть пальцем зачепити цього хлопчиська. Але за кривду я віддячу кривдою... Гей, хто тут вірний Дугласові! Ану випхайте цю лахудру за монастирські ворота. Та відшмагайте її так, аби до скону пам'ятала, як помогла жовторотому вітрогонові образити Дугласа!

Четверо чи п'ятеро слуг із графового почту вийшли наперед виконати наказ вельможі, що не часто віддавав їх намарно, і сердешній Луїзі довелося б дорого заплатити за образу, для якої вона стала тільки невинним, мимовільним і несвідомим знаряддям, якби не втрутився герцог Ротсейський:

— Випхати бідну співачку?! — скрикнув він украй обурено.— Відшмагати за те, що вона послухалася мого наказу?! Випихай своїх забитих і заляканих васалів, грубіян ти, а не граф! Шмагай своїх шолудивих псів, але остерігайся бодай кінчиком пальця зачепити собачку, якого Ротсей поплескав по шиї, не те що жінку, яку він поцілував!

Не встиг Дуглас здобутися на відповідь,— а вона, певна річ, була б сповненою зневаги,— коли біля зовнішніх воріт монастиря, як ми вже згадували, зчинився неймовірний гармидер. Люди — хто верхи, а хто пішки — стрімголов кинулися туди:

якщо й не в саму гущу бійки, то, в усякім разі, не витрішки купувати.

Там, біля воріт, зчепилися з одного боку, як було видно зі знаку на одежі — кривавого серця,— прибічники Дугласа, а з другого — жителі Перта. На вулиці вони, певно, билися не на жарт, та, опинившись у дворі, з поваги до святого місця поопускали зброю і обмежувались тільки словесною пересваркою та взаємними образами.

Цей рейвах не минув і без добрих наслідків: юрба відтіснила принца й Дугласа одного від одного саме в таку хвилину, коли легковажність герцога й гордовитість графа могли штовхнути обох на крайнощі.