Різдвяна вечірка - Сторінка 7

Не турбуйтеся – поліцейські їх не знайшли. Я ретельно перерив корзинку перед приходом поліції, але обривків там не виявилося.

Губи Вульфа ворушилися, але рота він не відкривав. Не посмів. Звісно, він згорав від бажання розтерзати мене на місці чи хоча б дорікнути в тому, що через мою нечувану поведінку він потрапив у таку халепу, але він прекрасно розумів, що в такому разі йому довелося б згадувати про вкрай неприємну для нього тему. Вульф напевне помітив, що я прочитав його думки. Він ще трохи пожував губами і нарешті промовив:

– Отже, ти не перебуваєш в інтимних стосунках з міс Дікі?

– Ні, сер.

– Нехай так. Але вона все одно мала розповісти тобі про цих людей.

– Дійсно, дещо розповідала.

– І один з них убив Боттвайля. Отруту поклали у пляшку між десятьма хвилинами по другій, коли я бачив, як Боттвайль налив собі келишок і половиною четвертої, коли Кірнан виніс пляшку з собою. У ті півгодини, що я перевдягався у туалетній кімнаті, на особистому ліфті Боттвайля ніхто не піднімався. Звісно, зайди хто-небудь до кабінету Боттвайля, я би кроків не почув, проте шахта ліфта впритул примикає до стіни туалетної кімнати, і звук ліфта, що рухається, не вислизнув би від моїх вух. Більше того, проміжок часу може бути ще вужчий, бо коли я виходив до студії, в кабінеті разом з Боттвайлем лишалися ще троє. Таким чином, отруту могли підсипати в той час, поки я перевдягався. Отже, що тобі відомо про цих людей?

– Небагато. Причім, тільки зі слів Марго. Місіс Джером вклала в його бізнес півмільйона і тому вважає, що володіє ним. Вірніше – вважала. Вона страшенно ревнувала Боттвайля до Марго і Черрі. Що стосується Лео, то оскільки його матінка так безцеремонно вкладала гроші, успадкувати котрі він так розраховував, —— у бізнес Боттвайля, та ще й збиралася вийти за нього заміж, Лео міг би, може, піддатися спокусі, якби знав, де знаходиться отрута. Кірнана я знаю гірше, але, судячи по одній репліці Марго, а також по полум'яних поглядах, котрі він кидав сьогодні вдень на Черрі, мені здається, що він був би не проти примішати трохи ірландської крові до її китайсько-індійсько-голандського коктейлю; бувши загнаним Боттвайлем у тупик, він би також міг спокуситися. От і всі плітки.

– Містер Хетч?

– Марго про нього нічого не говорила, однак я мав з ним справу під час розшуку пропавших гобеленів. Я б нітрохи не здивувався, якби Хетч в один чудовий день відправив на той світ всю їхню компанію. В його жилах тече не кров, а сірчана кислота. Сам він – геніальний дизайнер і художник; за його словами, звісно. Він якось, навіть, зізнався мені, що усім своїм успіхом і процвітанням фірма зобов'язана тільки йому, хоча відверто його заслуг ніхто не визнає. Він, правда, не сказав, що вважає Боттвайля брехуном і фанфароном, але думає, мабуть, саме так. Ви, певно, пам'ятаєте, як я сказав вам, що у нього манія переслідування, але ви веліли мені не вживати научних термінів.

– Це четверо. Міс Дікі?

Я припідняв брови.

– Я роздобув для неї дозвіл на шлюб, а не на вбивство. Якщо вона збрехала, сказавши мені, що папірець спрацював, то бреше вона так само неперевершено, як і танцює. Можливо, ви маєте рацію. Якщо папір насправді не спрацював, Марго теж мала би на нього зуб.

– І міс Квон?

– Вона наполовину азіатка. Я слабувато розуміюся на східних людях, проте, одне я затямив: вони навмисне зробили свої очі розкосими, щоб виглядати загадковіше. Якщо б мені було призначено загинути від руки кого-небудь із їхньої ватаги, я волів би, щоб отруту мені підклала саме вона. Правда, Марго якось одного разу сказала...

У двері подзвонили. Це гірше, ніж телефон. Якщо вони розгадали таємницю Санта Клауса і переконалися, що слід веде до Вульфа, то для Кремера куди природніше прийти самому, ніж дзвонити по телефону. Ми з Вульфом обмінялися поглядами. Я поглянув на наручного годинника, побачив, що стрілки показують вісім хвилин по десятій, встав, вийшов у передпокій, клацнув вимикачем зовнішнього освітлення і, наблизившись до дверей, подивився назовні крізь прозоре з нашого боку скло. Мені довелося приглянутися уважніше, щоб упізнати жінку, закутану в хутряну шубку з каптуром. Затим я повернувся у кабінет і проголосив:

– Черрі Квон. Без супроводження.

Вульф насупився.

– Я хотів... – почав було він, але осікся. – Дуже добре. Проведи її.

Глава 5

Я вже говорив, що Черрі Квон здатна прикрасити будь-який інтер'єр, так що, самі розумієте, в червоному шкіряному кріслі вона виглядала просто зворушливо. Хоча в ньому без зусилля розмістилося б три Черрі Квон. Шубка лишилася у передпокої на вішаку, і Черрі сиділа у тому ж шерстяному светрі, котрий я помітив на ній під час різдвяної вечірки. Не жовтому, ні, а скоріше канареєчно-золотистому, котрий дивовижно гармоніював з червоною обшивкою крісла і смаглявим личком Черрі.

Присівши на самий краєчок, Черрі випрямила спину і опустила долоні на коліна.

– Я не стала дзвонити з остороги, що ви відмовите мені у зустрічі, – сказала вона, потупивши взір. – Тому я просто взяла і прийшла. Ви зможете мене пробачити?

Вульф тільки хрюкнув у відповідь. Вельми невизначено. А ось Черрі, дивлячись на нього, посміхнулася, і, як мені здалося, цілком приязно. Ох, вже цей Схід!

– Я мушу взяти себе в руки, – защебетала Черрі. – Я жахливо нервую – адже тут усе так незвично. – Вона повертіла головою навсібіч. – Ось ваш знаменитий глобус, і книжкові полиці, і сейф, і тапчан, і, звісно, Арчі Гудвін. І ви самі. За письмовим столом у цьому громіздкому кріслі! О, скільки я чула про ваш дім! І скільки читала... мабуть, все, що тільки існує. Мені навіть не віриться, що я сиджу в знаменитому червоному кріслі і бачу перед собою вас. Я, звісно, бачила вас сьогодні вдень, але це не в рахунок – у своєму недоладному вбранні Санта Клауса ви могли зійти за кого завгодно. Мені так хотілося посмикати вас за вуса!

І вона розсміялася – дзвінко, заливчасто, як срібний дзвіночок.

Признатися, фізіономію я, мабуть, мав дурнувату. Я, навіть, не відразу вловив, що до чого. Я був надто зайнятий, намагаючись не показувати вигляду, наскільки я ошелешений, і не позирнув на Вульфа. Втім, йому доводилося ще важче, оскільки Черрі дивилася йому у вічі. Коли він заговорив, я покосився в його бік.

– Якщо я вас вірно зрозумів, міс Квон, то ви мене спантеличили. Якщо ви вважаєте, що сьогодні вдень бачили мене у костюмі Санта Клауса, то ви помиляєтесь.

– О, вибачте, будь ласка! – сплеснула руками Черрі. – Виходить, ви їм не розповіли?

– Послухайте, міс Квон! – голос Вульфа пролунав несподівано жорстко. – Якщо ви хочете говорити загадками, то говоріть з містером Гудвіном. Це його стихія.

– О, мені і справді дуже шкода, містере Вульф. Мені слід було пояснити вам, звідки я це знаю. Справа в тому, що сьогодні вранці за сніданком Курт розповів мені про те , як ви йому подзвонили і умовилися прийти до нас на вечірку під виглядом Санта Клауса, а сьогодні вдень я спитала його, чи ви приїхали, і він відповів, що так, додав, що ви якраз перевдягаєтеся. Ось звідки мені це відомо. Отже, поліцейським ви цього ще не розповіли? Як добре, що я також тримала язика на прив'язі, так?

– Дуже цікаво, – холодно вимовив Ніро Вульф. – Чого ви розраховуєте добитися з допомогою такої безглуздої вигадки?

Черрі Квон покачала гарненькою голівкою.

– Боже, адже ви вважаєтеся таким розумним. Невже самі не бачите, що нічого у вас не вийде? Варто мені тільки поділитися з ними своїми підозрами, і вони неминуче почнуть розслідування; навіть, у тому випадку, якщо не повірять мені. Звісно, з вами по частині уміння вести розслідування їм не потягатися, але щось вони неодмінно викриють.

Вульф заплющив очі, піджав губи і відкинувся на спинку крісла. Я ж у всі очі слідкував за Черрі. Важила вона фунтів сто, не більше. Я б просто підхопив її однією рукою, стиснув під пахвою і виніс звідси, затуливши долонею рота. Зачиняти її нагорі, в кімнаті для гостей, сенсу не було – Черрі могла відкрити вікно і покликати на допомогу. А ось в цоколі, поруч з кімнатою Фріца давно порожніла клітушка зі старим тапчаном.

В гіршому разі, мені лишалося тільки витягти з ящика письмового стола револьвер і пристрілити Черрі на місці. Раптом, вона ні з ким не поділилася, що йде до нас.

Вульф розплющив очі і випрямився.

– Дуже добре. Я, як і раніше, вважаю ваші інсинуації безглуздими і навіть сварливими, щоправда, цілком погоджуюся з тим, що поділившись своїми підозрами з поліцією, ви поставите мене у вкрай неприємне становище. Не думаю, що ви прийшли сюди з тою лише метою, щоб сповістити мене про свої плани. Отже, що вас привело до мене?

– Мені здається, що ми розуміємо друг друга, – процвірінькала вона.

– Я збагнув лише одне – ви від мене чогось хочете. Чого саме?

– О, ви такий напористий, – прохникала Черрі. – І загалом, ви тримаєтеся так, мовби я сказала щось не те. Щоправда, я і справді дещо від вас хочу. Розумієте, позаяк у поліції вважають, що Курта убив Санта Клаус, розслідування не зрушиться з мертвої точки, допоки зниклого Санта Клауса не спіймають. Коли ж його спіймають, буде вже надто пізно, щоб шукати справжнього вбивцю – вірно? Ви ж не хочете, щоб справа прийняла такий поворот, га?

Вульф промовчав.

– Мені б особисто не хотілося, – проговорила Черрі, і пальці її стислися в крихітні кулачки. – Мені б не хотілося, щоб убивця Курта уник кари, ким би він не виявився. Причому, я знаю, хто вбивця. Я говорила поліції, але вони і слухати нічого не хочуть, допоки не спіймають свого Санта Клауса. Якщо ж слухають, то не вірять, бо переконані, що я просто ревную. До того ж, я азіатка, а їх уявлення про азіатів вельми спрощені. Я збиралася змусити їх сприймати мене серйозно, відкривши їм, хто ховався під маскою Санта Клауса, але потім, подумавши, і згадавши, як вони до вас ставляться, я передумала – адже вони напевне спробували б довести, що Курта убили саме ви... А ви ж і правда могли вбити його, до того ж ви втекли з місця злочину, але вони не бажають слухати мене, коли я говорю, що знаю, хто насправді убив Курта.

Вона зупинилась, щоб перевести дух.

– А хто його убив? – поцікавився Вулф.

– Зараз скажу, – кивнула Черрі. – Марго Дікі і Курт крутили роман. Кілька місяців тому Курт почав упадати за мною, і мені було дуже важко, тому що я...