Різдвяна вечірка - Сторінка 9

– Забув надіти рукавички.

– Прошу вас поставитися до моїх слів серйозніше, – попросив Фарреллі, не спускаючи з мене очей. – Вчора, відправившись на пошуки Санта Клауса, ви піднялися у кабінет Боттвайля і найретельнішим чином перерили всю корзинку для сміття. І ви зовсім не випадково забули про це. Ви, наскільки нам відомо, взагалі нічого не забуваєте. Отже, ви навмисно змовчали про цей факт. Я хочу знати – чому. І ще —— що саме ви взяли з корзинки і що з цим зробили?

Я всміхнувся.

– Я злий сам на себе, – пояснив я, – оскільки недооцінив скрупульозність поліцейських. Я й гадки не мав, що вони здатні шукати відбитки пальців на нічого не вартих обривках паперу, але я прорахувався. Терпіти не можу сідати в калошу. – Я знизав плечами. – Гаразд, нічого не попишеш. Вік живи – вік учись.

Я підсунув до себе протокол, підписав останню сторінку, протягнув підписаний протокол Фарреллу, а другий екземпляр склав учетверо і сховав до кишені.

– Якщо ви наполягаєте, то можу пояснити у письмовому вигляді, – додав я. – Але я сумніваюся, чи варто. Санта Клаус дав драла, Кірнан викликав поліцію, а я, зізнатися, трохи розгубився. Я роздивлявся навсібіч, намагаючись знайти хоч який-небудь доказ, котрий підказав би мені, де шукати Санта Клауса, і мій погляд випадково наткнувся на корзинку для паперів – от я і вирішив покопатися в ній. А не спом'янув я про це, звісно, не через те, що забув, а виключно з почуття сорому: я звик вважатися розумним і кмітливим, тоді як той вчинок був на рідкість безглуздим. Ось відповідь на ваше перше питання. На друге – відповідь ще коротша – нічого. Я перевернув корзинку, висипав вміст на підлогу, потім покидав усе назад, але нічого не взяв. Хочете, щоб я це написав?

– Ні. Хочу тільки трохи поговорити про це. Я і сам знаю, що ви і розумні, і кмітливі. І ви, безумовно, не розгубилися. Я хочу знати справжню причину, котра спонукала вас копатися в корзинці. Я хочу знати, що саме ви шукали, чи вдалося вам це знайти, і що ви з цим зробили.

Я викручувався і звивався вже більше години, причому хвилин через двадцять до Фаррелла приєднався другий помічник окружного прокурора, і допитували мене вже удвох. В якусь мить мені навіть здалося, що мене збираються затримати як важливого свідка, але обставини зіграли мені на руку: для арешту потрібен ордер, почався різдвяний тиждень, а прямих доводів, що я й насправді намагався укрити якісь докази, не було, тому, врешті-решт, мене відпустили геть, змусивши, правда, приписати доповнення до вже підписаного протоколу. Недобре, звісно, змушувати таких поважних служителів правосуддя сидіти і чекати, поки я добросовісно переписував це доповнення на екземпляр протоколу, що лишався у мене, але я волію робити все, як належить.

До того часу, як я прибився додому, було вже десять хвилин на п'яту, і Вульфа у кабінеті не виявилося, позаяк щодня з четвертої до шостої він стирчить нагорі в оранжереї. Записки на своєму столі я теж не побачив, тож доручень у Вульфа до мене, як і раніше, не було, але деякі послання я все-таки виявив. На моєму столі вже давно красується вишукана нефритова попільничка – подарунок одного колишнього клієнта. Вона майже завжди порожня, тому що палю я вкрай рідко, проте зараз в ній лежали три недопалки сигарет "Фараон".

"Фараон", єгипетські цигарки, палить Сол Пензер. Думаю, що окрім Сола у світі можуть знайтися і інші любителі цієї марки, але я не міг припустити навіть думки про те, щоб стороння людина могла сидіти за моїм столом у мою відсутність. Більше того, Вульф навмисно дав мені знати про те, що в кабінеті побував Сол, тому що в число восьми мільйонів речей, котрі Вульф абсолютно не переносить, входять і попільниці з недопалками. Якби сталося подібне жахіття в його присутності, Вульф би особисто дотопав до ванної, щоб витрясти таку гидоту.

Виходить, якісь дії Вульф все-таки розпочав. Але які? Сол, кращий у всій Америці детектив, не перебуває ніде на службі, запрошує шістдесят доларів за день роботи і отримує їх, хоча вартий вдвічі дорожче. Вульф старається ніколи не наймати його по простих справах, і думка про те, що Вульф може спробувати подати Сола, як людину, котра зображала б Санта Клауса, навіть не приходила мені до голови. Та й не в звичках Вульфа фабрикувати неправдиве звинувачення у вбивстві.

Я подзвонив в оранжерею по внутрішньому телефону, і через хвилину Вульф гарикнув мені у вухо:

– Так, Фріц?

– Не Фріц. Це я. Я вдома. Ніяких термінових новин у мене немає. Поліцейські знайшли відбитки моїх пальців на вмісті корзинки для паперів, але мені вдалося викрутитися без серйозних втрат. Ви не образитеся, якщо я вимию попільницю?

– Ні. Будь ласка.

– А що потім?

– Я тобі скажу о шостій. Можливо – раніше.

Він поклав трубку. Я відкрив сейф і заглянув у відділення, де ми зберігаємо готівку, щоб з'ясувати, чи не виплачено Солу щедрий гонорар. Але усі гроші виявилися на місці, та й у бухгалтерській книзі нових записів не з'явилося. Я викинув недопалки і вимив попільницю. Потім забіг на кухню, де Фріц чаклував над поросячою вирізкою, і невинно поцікавився, чи сподобався Солу обід. Фріц відповів, що Сол пішов раніше, не затримавшись на обід.

Що ж, виходить, Вульф почав діяти відразу після мого виходу. Я повернувся у кабінет, перечитав свій екземпляр протоколу показань раніше, ніж зареєструвати його і підшити до інших документів, після чого взявся ламати голову над можливим завданням, котре Вульф міг доручити Солу; жодна з версій не здалася мені досить багатонадійною. На самому початку шостої задзеленчав телефон, і я зняв трубку. Сол, легкий на спомин. Він сказав, що радий мене чути і щасливий, що я, як і раніше, на свободі. Я відповів, що також радий і щасливий.

– Передай містеру Вульфу, – попросив Сол, – що все готово, ніяких труднощів немає.

– Тільки і всього?

– Авжеж. До зустрічі.

Я поклав трубку, помізкував, як бути – піднятися в оранжерею, чи подзвонити по внутрішньому телефону, – і вирішив на користь телефону. Коли в слухавку увірвався голос Вульфа, він був уже помітно роздратований – Вульф терпіти не може, коли його турбують в оранжереї.

– Так?

– Подзвонив Сол. Просить передати, що все готово, ніяких труднощів. Поздоровляю. Я вам не надто заважаю?

– Ні, як не дивно. Розстав крісла для гостей. Десяти, думаю, вистачить. Четверо чи п'ятеро прийдуть на початку сьомої; сподіваюсь не більше. Решта приєднаються до нас пізніше.

– Частування потрібне?

– Тільки напої. Більше нічого.

– Чим-небудь ще можу бути корисний?

– Ні.

На цьому розмова урвалася. Раніше, ніж піти у вітальню за кріслами і на кухню за напоями, я запитав себе, чи маю я хоч найменше уявлення про те, яку виставу збирається влаштувати наш геній на цей раз. Та, на жаль, відповідь була заперечлива.

Глава 7

Гості прийшли вчотирьох. Вони зібралися у проміжку від чверті сьомої до двадцяти хвилин на сьому. Першими з'явилися місіс Перре Портер Джером І її синок Лео, затим – Черрі Квон, а останнім прибув Еміль Хетч. Місіс Джером по-хазяйському розвалилася в червоному шкіряному кріслі, але з приходом Черрі я пересадив її разом з незмінною норкою в одне з жовтих крісел. Я цілком припускав, що в близькому майбутньому Черрі може сидіти вже не в кріслі, а на стільці, причому – особливої конструкції, з підведеними до нього дротами, – а все ж вважав, що вона в червоному кріслі виглядає краще, ніж місіс Джером. До половини сьомої, коли я облишив їх, щоб зазирнути в їдальню, ніхто зі всієї шановної компанії не перекинувся, навіть, словом ні з ким із присутніх.

Коли я зайшов до їдальні, Вульф якраз прикінчив чергову пляшку пива.

– Шоста година тридцять одна хвилина, – проголосив я. – Всього четверо. Кірнан і Марго Дікі так і не з'явилися.

– Прийнятно. – Вульф підвівся. – Вони пробували з'ясувати у тебе, в чому справа?

– Тільки двоє – Хетч і місіс Джером. Я, слідуючи вашим вказівкам, сказав, що вони почують це з ваших вуст. Ніяких надприродних зусиль мені це не коштувало, бо я не маю поняття про те, що ви затіяли.

Вульф важко потупав до кабінету, я подріботів слідом. Хоча, за виключенням Черрі, ніхто з гостей не знав, що Вульф розливав їм шампанське, представляти його мені нікому не знадобилося – вони усі познайомилися з Вульфом під час справи по розшуку вкрадених гобеленів. Обійшовши крісло, в котрому сиділа Черрі, Вульф обернувся до гостей обличчям, привітався, пройшов за свій стіл і всівся у своє величезне крісло.

– Не стану дякувати вам за те, що ви зібралися, – сказав він. – Ви прийшли не заради мене, а заради своїх власних інтересів. Я послав...

– Я прийшов, – втрутився Хетч, який був похмуріший за хмару, – тільки для того, щоб дізнатися, що ви замислили.

– Дізнаєтесь, – запевнив його Вульф. – Я передав кожному з вас однакове запрошення, в якому мова йшла про те, що містер Гудвін має певні свідчення, що являють великий інтерес для поліції. Далі там говорилося, що містер Гудвін збирається не пізніше сьогоднішнього вечора передати ці свідчення до поліції, але я умовив його почекати доти, допоки я переговорю з вами. Спершу, ніж я...

– Я не знала, що тут буде ще хтось, – перервала місіс Джером, кинувши розлючений погляд на Черрі.

– Я також, – понуро вимовив Хетч, похмуро дивлячись на місіс Джером.

Вульф пропустив обидві репліки повз вуха.

– Послання, передане міс Квон, трохи відрізняється від тих, котрі отримали ви, але для вас це неважливо. Спершу, ніж я скажу вам, які саме свідчення має містер Гудвін, я хотів би дещо у вас запитати. Наскільки я розумію, будь-хто з вас, включно з міс Дікі і містером Кірнаном, які, вочевидь, приєднаються до нас пізніше, – мав можливість отруїти пляшку містера Боттвайля. Знайдуться серед вас бажаючі заперечити цей факт?

Черрі, місіс Джером і Лео хором почали заперечувати. Хетч тільки похмуро глядів перед собою.

Вульф припідняв руку долонею назовні.

– Тихіше, будь ласка. Я нікого з вас не звинувачую. Я хотів сказати лиш те, що жоден з вас, включно з міс Дікі і містером Кірнаном , не може довести, що не мав можливості підкинути отруту в пляшку. Хіба не так?

– Нісенітниця! – пирхнув Лео Джером. – Отруту в пляшку підкинув той тип, що нарядився Санта Клаусом. Більше нікому. Я весь час був разом зі своєю матір'ю і Боттвайлем, спочатку в майстерні, а потім у його кабінеті.