Русь первозданна - Сторінка 118

Це було справжнє цькування. Солдати свистіли, гутютюкали, обсипали найбрутальнішими лайками.

Ніхто не заважав виявам неприязні. Охорона з іпаспистів полководця оберігала тіла, але не вуха п/6слів.

Якби Неаполь погодився на здачу, табір знав би про це. Знову неаполітанці послали своїх для пустопорожньої балаканини.

Невдачі дратували і радували. В солдатських інстинктах боролися незгасла надія на грабунок і страх перед недоступними мурами.

Декуріон 1 Стефан ніби й не чув образ, якими його обсипали. Незворушність Стефана не була позою досвідченого магістра, який звик не втрачати виразу непорушної байдужості. Стефан ніс неаполітанцям останню пропозицію здатися.

Літній чоловік, він жив у мирний період, незвичайно довгий, єдиний у бурхливій історії Італії. Більше сорока років миру. Стефан не міг не бачити, як розцвіла Італія. Готи здавалися надійною охороною. Та однак Стефан, як майже всі, хто вважав себе римлянином, зневажав варварів, їхня влада принижувала самолюбство. Крім того, вони були схизматики-аріани. Кафолицька церква вбачала гріховність у підлеглості єретикам далеко гіршим, ніж язичники. Ті не знали слова божого — ці його спотворили. Смертельний гріх, неспокутний...

Італія забула бідування колишньої імперії і пам'ятала лише великі події, вільно й мимовільно роздуті літерату-

Декуріон — член міського управління.

рою і переказами. Сучасник бачить рідке колосся на засушеному полі і сумує над пустелею своїх днів. А потомки, зібравши одну цілу спадщину століть, захоплюються багатством минувшини.

Після смерті Феодоріха стала відчутною хисткість порядку речей. Стефан бажав перевороту і — не бажав. Стало страшно.

Коли бог захоче струсонути землю, сови вміють заздалегідь вивідати волю Всевишнього. Перед землетрусом на карнизах гірських печер з'являються дивні постаті. Вони недосяжні і непорушні. Сови дізналися, що склепіння вічних печер стали ненадійними і чекають, засліплені сонцем, але в безпеці. Вони ніколи не помиляються. Бог подав знак, у кого є вуха — нехай почує.

Хіба не знак — посилений обмін послами з Візантією, що почався після смерті Феодоріха? А винищення вандалів і маніфести Юстиніана? Звістка про мученицьку смерть Феодоріхової дочки Амалазунти прозвучала воєнною трубою. Як спокуса, з'явилася думка: а чи не краще готи, ніж війна? Що можна вдіяти...

Старе-престаре Нове місто — Неаполь — ніколи не було ще взяте штурмом.

За легендою, самі боги вказали людям на пояс скель біля затоки, де й було поставлене місто Нове; старе, перше, було закладене трохи далі від моря.

Мури стародавнього вже Неаполя лягли на скелі, не доступні для підкопу. Вапно, що скріпило кладку, від часу стало міцнішим за камінь. Кілька готських вождів посилили неаполітанський гарнізон, а більшість подалася на північ. Новий рекс Феодат, як переказували, хотів схилити Юстиніана до миру обіцянками і поступками.

Чекання гірше смерті. Надходили вісті із Західної Африки. Разом з вандалами і після того загинула більша частина населення. Юстиніанові логофети так заповзято стягували податки, що, як недавно розповідав Стефану купець, який прибув з Карфагена, можна скакати конем від Карфагена на схід сонця вісім днів, не зустрічаючи нічого, крім руїн, сухих цистерн, полів, занесених піском, та вирубаних садів.

Моряки, що побували в Неаполі незадовго до облоги, розповідали про іншу візантійську армію, яка намірялася на венетську низовину, голубе гирло Адріатики. Там — грабіж. Міста й поселення знищуються вщент. Як завжди, війна живила війну, про що італійці встигли забути. В північній армії багато варварів. Командуючий нею зветься Мундом. Для римлян це не ім'я — прізвисько. У Велізарія теж багато варварів.

Тим часом у Неаполі — тривожна ознака! — падали ціни на товари і зростали на зерно, сушені фрукти, на харчі, що легко зберігалися. Кораблевласники квапилися, продаючи все. Та от якось Стефан раптом помітив, що порт уже порожній. Це було страшно. Всі кораблі зникли, наче перелітні птахи. Хто на захід — у Сардінію, в Корсику. Інші на північ — в гирла Арно і Тібру. Багато хто, Стефан знав, поплив у Сіцілію, де був Велізарій, у Візантію, а також до берегів Далмації. Як вороння, ці будуть живитися війною.

Пустельне плесо порту з брудним вітрилом рибальського човна. Перша гримаса Війни...

Незабаром після того як останні кораблі покинули порт, у місто повернувся далекий роз'їзд готів. Потяглися приміські жителі з тих, хто раніше чванився римським походженням. Вони згадали, що солдати не питають іме'н. Потім під стінами Неаполя з'явилася армія Велізарія.

Стефану згадалися кінні із знаком виклику на переговори — білим знаменом і парою схрещених списів. Здавалося, чого б іще! Великий Рим воскресав! Але старому деку-ріону хотілося піти в нікуди, порвавши давні зв'язки. "Боже, приборкай мою думку,— молився Стефан,— бо не воля тобі потрібна, а смиренність християнина". Та як, забувши минуще, знайти вічне? Тоді, вперше, як і сьогодні, готи не дозволили відкрити ворота. Стефана опустили на мотузці, перекинутій через підойму катапульти.

Перед Велізарієм Стефан говорив, не дивлячись на папірус із заготованою промовою.

— Великий полководче, ми сповнені відданості Юстині-ану і прагнемо скинення беззаконної влади варварів. Але чому ти пішов війною на нас, які не допустилися злочину проти імперії? — запитував Стефан, бо краще звинувачувати, ніж чекати докорів.— Гарнізон варварів сильний, їхні сім'ї залишені в руках одноплемінців, тому їм неможливо зрадити своєму рексу. Отже, великий, чи не на шкоду собі ти прийшов під наші стіни?

"Боже, що це?" — думав Стефан, відчуваючи, як його слова відскакують від Велізарієвої душі, наче пісок від муру. Декуріон вів далі, уже читаючи з папіруса:

— Іди прямо на Рим, великий. Там тебе чекають. Ти ввійдеш у Рим тріумфатором, і тоді Неаполь сам упаде в твої руки. Навіщо тобі наше місто, якщо ти не в Римі? Затримавшись тут, ти втратиш частину солдатів, згаєш час. А готи в Римі зміцнюються...

На папірусі залишилося багато вагомих доведень, та Велізарій підняв велику руку. Рожева долоня, жовті нігті, зафарбовані хною по-персидськи. Зараз Стефанові слова розлетяться, як пух під ударом лозини.

Стефан дивився на ритора Прокопія. Прокопій невтомно писав і писав. "Що йому!" — із заздрістю подумав Стефан.

Велізарій робив різкі жести, але голос його звучав м'яко:

— Не твоя справа, Стефане, вказувати воїнам базилевса Найвеличнішого. Ви, мешканці Неаполя, від народження римляни, а всупереч народженню — піддані варварів. Коли б те залежало від мене, і ваше місто... Та я скоряюся милосердю Найвеличнішого, Всемилостивого. Даю час на роздуми. Прийміть римське військо. Воно прийшло визволити італійців, возз'єднуючи їх у лоні єдиної кафолійської імперії Христа, бога нашого.

Полководець майже торкнувся Стефанового обличчя пальцем з гострим нігтем:

— Не вибирайте для себе жахливого. Подвійно встигає той, хто воює для звільнення батьківщини від варварів. Славний він перемогою і досягнутою свободою. А ви ж, вступаючи у війну, хочете посилити свій гніт, ви хочете допомогти варварам.

Запрошені до намету воєначальники брязкали зброєю. Хтось невимушено заглянув у Стефанове обличчя, щоб подивитися, наскільки налякали погрози цього неаполітанця.

Велізарій завершив:

— Передай мої слова. І готам скажи, я даю вибір: або прийму на службу повелителя світу, або неушкоджених відпущу. Та якщо вони, як і неаполітанці, піднімуть зброю, з допомоги Христа Пантократора обіцяю смерть багатьом і рабство всім.

Після того шатро спорожніло. У присутності одного Прокопія Велізарій обіцяв Стефанові звання префекта, обіцяв йому маєтність. В нагороду за швидку здачу міста...

А Прокопій жестом хазяїна взяв з рук Стефана папірус з промовою, з якої було проголошено лише початок:

— Вона мені потрібна більше, ніж тобі, люб'язний префекте...

Так завершилася перша зустріч.

Нудьга, нудьга... Стефан згадав біблійну погрозу: "І прокляне тебе бог твій, і коли настане ранок, ти скажеш: "О, якби був уже вечір!" А коли настане вечір, ти благатимеш, щоб настав ранок..." Якби розпочалося життя заново, то Стефан дав би перевагу відлюдництву в пустелі перед життєвими спокусами. Чому він не став ченцем? Страшно жити, страшно. Сім'я, громада, маєток, гроші. І всюди страждання слабкого серця, все вабить до себе, всього шкода. Кожен у цьому нещасному світі висить на волосинці над прірвою.

Даремно Велізарій купував Стефанову совість. Декуріон вірив у приреченість готської влади. Зрілий красень показав себе поганим політиком. Під пишністю його промовлянь, як тіло куртизанки під легкою тканиною, просвічувалася ганебна думка. Він боявся йти до Риму, маючи в тилу міцну фортецю. Море ненадійне, кораблі легко ламаються. Завойовникові Італії потрібні дороги по твердій землі.

Тоді, після першої зустрічі з Велізарієм, (Стефан щиро схиляв місто відкрити ворота перед військом імперії. У цьому не було нічого незвичайного. Ніякої зради. Завжди бувало так, що міста добровільно скорялися сильнішому. Вісімсот готів не могли б захищати мури без допомоги неаполітанців. Тим більш готам важко буде триматися, маючи за спиною ворога-городянина. Готи чекали спільної ухвали.

Перед будинком міського сенату форум здувся народом, як міх — забродженим вином. Того дня переважив уплив двох людей, риторів міської Академії. Нещодавно Юстиніан закрив на Сході останню Академію. Можливо, й правильно, думав Стефан, що вірнопіддані християни не повинні спокушатися роздумами. Базилевс Сходу визнавав тільки школи легістів, щоб мати тлумачів та виконавців законів. Стефан пошкодував грошей, затрачених Неаполем на Академію.

Ритор Асклепіодот говорив легко, ніби ведучи бесіду з людиною, рівною собі. Звертаючись до розуму людей, ритор умів зачепити і почуття.

— Велізарій обіцяє нам гори гараздів і, звичайно, присягається чим завгодно... Але майбутнє тоне в хмарі війни. Хто поручиться за остаточне вирішення долі? А якщо готи переможуть, що вони вчинять з нами? Ми впустимо Велізарія не з необхідності, сьогодні наші мури міцні, захисники сміливі. То й справді готи поведуться з нами, як із зрадниками. О нещасний Неаполь!.. О горе!..— Аскле-піодот затулив обличчя плащем.

Місце оратора зайняв його товариш — Пастор.

— Обміркуємо значення зради!— запропонував другий ритор.— І Велізарій, і великий базилевс дивитимуться на нас як на рабів-перекинчиків.