Русь первозданна - Сторінка 120

Відколовся шматочок завбільшки з палець. Тоді ж скелю можна пробити, якщо мати належне знаряддя. Зенон збадьорився. Звідкись згори долинав звук людського голосу. Напевне, на башті фортеці...

Під акведуком розвідники опинились, коли вже світало. Зенон вирішив позбутися помічників — тепер це були суперники.

— Розійдемося,— запропонував ісавр.— До казанів. Потім знову зустрінемося.

— Де? — спитав Голуб.

— Де хочеш.

— Ні,— вирішив Індульф.— У нас кують залізо, поки воно гаряче.

Зенон скорився без протесту, хоча виходило не так, як йому хотілося. Цей ісавр був справжнім ромеєм. Життя здавалося йому хаотичним збігом випадковостей, з яких так і поривало вихопити для себе дещо намацане рукою. Не як рибалка, який обдумано готує снасті і вибирає місце лову, не як мисливець, а як нетерплячий хлопчисько — Зенон простягав руку навздогад: поталанило, не поталанило...

Четвірка подалася до Велізарія.

Велізарієве шатро було оточене наметами іпаспистів, і солдатам не вдалося пройти до полководця. Зенон домігся, щоб викликали одного з наближених Велізарія, Павка-ріса, теж ісавра. Говорячи своєю мовою, Зенон легше міг порозумітися. їхня розмова була швидка, наче поєдинок вершників.

— Я знаю, як узяти Неаполь,— заявив Зе^нон.

— Скажи! — звелів Павкаріс.

— Скажу Велізарію,— відповів Зенон.

— Мені скажи, і тут же! — ударив Павкаріс.

— Тут же, але тільки Велізарію,— відповів Зенон. Відчувши гідного супротивника, Павкаріс запропонував

сторгуватися:

— Ти скажеш мені, і я поведу тебе до Велізарія.

— Ні! —вперто стояв на своєму Зенон.

— Так! — наполягав Павкаріс.

Зенон плюнув на землю, прокляв Павкаріса і вдав, що хоче піти. Побоюючись неприємностей, Павкаріс здався.

Та все ж довелося чекати. Велізарій був зайнятий. До його шатра нікого не підпускали. Щоб уникнути підслуховування, самі вартові стояли не біля шатра, а по краях чисто виметеного майданч'ика.

Усівшись на землі, слов'яни задрімали під буркотіння Зенона, який вважав, що таємними справами полководець міг би зайнятися і вночі.

Цього ранку листи були доставлені одразу з Візантії, із Сіракуз та з Тергесте, портового міста, розташованого у верхньому куті Адріатичного моря.

Пергаменти із Священного Палатія були написані Нар-зесом.

— Він усе більше лізе в чоловічі справи, триклятий

19 в і ванов

577

євнух! — грубо сказала Антоніна. Не було потреби підігрівати неприязнь Велізарія до Нарзеса. Дружина полководця і не мала такого на меті. Вона говорила те, що думала.

Вони сиділи втрьох — чоловік, жінка і ритор Прокопій, свій чоловік, якого Велізарій і Антоніна давно вже ні в чому не соромилися. Понад десять років тому Юстиніан призначив радником Велізарія вченого ритора Прокопія. Потрібний чоловік для таємного листування, в якого до того ж можна отримати необхідне посилання на закон, на приклад в історії. Супроводжуючи Велізарія повсюдно, Прокопій описав війну з персами, з вандалами, тішачи гонор Велізарія й Антоніни. Він ставав відомим як історик. Його уласкавлювали, йому довіряли.

Антоніна теж бувала з Велізарієм у походах. Церковники вказували на Велізарія як на істинного християнина-сім'янина. Прокопій знав, що Антоніна була волею й розумом свого чоловіка, коли не спускала з нього ока.

Ця жінка недарма була подругою базилиси Феодори. їх споріднювали холодний розум та вміння володіти інстинктами чоловіка. З педантизмом ученого Прокопій відзначив не більше чотирьох чи п'яти порушень Велізарієм подружньої вірності. Короткі насильства, які здійснював переможець у захопленому місті. Прокопій був певен, що колишня куртизанка не надавала значення таким дрібним випадкам у побуті чоловіка. Але будь-чия спроба вплинути на рішення Велізарія могла викликати гнів його дружини. Прокопій надто багато знав, щоб не розуміти небезпечності свого становища. Він умів підтакувати, не дуже принижуючись.

— Нарзес...— зневажливо сказав Велізарій.— Каплун, що корчить із себе Кая Цезаря чи Костянтина.

Євнух-вірменин не мав досвіду орудування військами, проте всі знали, що Юстиніан слухався порад скарбія у справах війни. Нарзес сміливо висловлювався, міг накреслити на малюнку перешиковування армій, відтворити план укріплень. Хранитель Священної Скарбниці вмів не лише лічити гроші навіть у чужих кишенях — він володів багатогранними знаннями. Божественний базилевс помічав таких людей.

А Велізарій не пішов далі вміння підписати своє ім'я і прочитати текст по-еллінськи, якщо слова були написані великими буквами.

Нарзес писав скорописом.

— "Божественному здається повільним просування

тдоїх військ. Справді, чи не помиляєшся ти, даючи ворогу час укріплюватися? Найвеличніший вважає доречним якнайшвидше твоє просування до Рима. Та що кажу я! Не просування — вигнання варварів з міста, другого в імперії! Та чому тільки вигнання? Знищення нечестивці в-аріан — ось про що хоче почути Найєдиніший..."

Прокопій читав з певною урочистістю, непомітно для себе наслідуючи манеру базилевса промовляти слова. Немає сумніву, Нарзес писав під диктовку. Кучеряве багатослів'я Юстиніана було знайоме. Хто стикався з Палатієм, то знав, як не любив Юстиніан чимось зв'язувати себе.. Часто він волів наказати комусь, розпорядитися.

— "Можу сповістити тобі про події в Далмації,— читав далі Прокопій.— Мунд не виправдав Найвищого довір'я, вчинив найганебніше. Під Салоною його молодий син Маврикій, командуючи малим загоном, зустрівся з готами. Вступивши в бій з легковажністю молодості, Маврикій був убитий разом зі своїми. А Мунд замість того, щоб готувати війну для користі Благословенного, впав у, нерозумний гнів батька і безладно рушив на готів. Військо мало успіх, але сам Мунд, захоплений нечестивим почуттям помсти, сам особисто переслідував готів і був убитий. Разом з ним загинуло і багато наших інших начальствуючих, підбурених таким безглуздим прикладом і так погано керованих. Залишившись без управління, наше військо відійшло в розгардіяші. Равенна стала для нас недоступною. Такою невдячністю відповів Мунд на всі милості до нього Незрівнянного..."

— А! — вигукнув Велізарій.— Пречудова звістка! З неї Нарзесу слід би було розпочинати, клянуся святою трійцею!

— Нарзесу? — перепитала Антоні на, поблажливо посміхаючись.— Ти слухав слова базилевса. Подумай про їхнє справжнє значення..*.

Антоні на не звикла щадити себелюбного чоловіка. Завдяки масці свіжості, створеній мистецтвом масажу і секретних утирань, вона здавалася молодшою сестрою Велізарія і старшою свого двадцятирічного сина Фотія, народженого до зустрічі з полководцем.

Але новина справді була радісною. Мунд у званні Головнокомандувача Заходу рухався на Північну Італію з більшими силами, ніж ті, які підпорядковувалися Веліза-рію. Уява Антоні ни й Велізарія малювала перемоги Мун-да, захоплення Равенни, взяття Мілана. Сили готів стояли

19*

579

на півночі. Здавалося, там, а не в Римі повинна вирішуватися доля італійської війни.

Туди послали Мунда, а не Велізарія, переможця вандалів. Юстиніан не забув Велізарію його вагання в дні бунту, не забув викриків охлосу під час тріумфу полководця після перемоги над вандалами.

А нині Мунда немає, його військо розпорошене. Ніхто не загрожує покінчити італійську війну швидким походом. Доля за Велізарія, його зоря затьмарила Мундову зорю.

Та Антоніна і Прокопій зрозуміли, що базилевс, звинувачуючи Мунда, суворо попереджав самого Велізарія. Його невдача вважатиметься майже зрадою.

Прокопій дочитав кінець листа: поради, вияв дружби Нарзеса, побажання успіхів, згадка про благовоління базилевса, про урочисті богослужіння за армію, за знищення варварів-схизматиків. Нарешті Нарзес віддав свого друга і благочестиве військо опіці Христа Пантократора та всіх небесних сил.

Зробивши помітку про день прочитання листа, Прокопій старанно вклав пергамент між двома дошками. Велізарій показав кулак у бік Неаполя.

— Я розчавлю їх! Я перетворю їх на порох! Утоплю в гноївці!

Він нарешті втямив, що йому дали по пиці. Та що ж робити? Велізарій послав військо на безнадійний штурм міських мурів тільки для того, щоб виправдатися перед Юстиніаном. Він розумів солдатів, які не захотіли лізти на мури вдруге. Але піти не можна, залишивши сильну фортецю. Тим паче після невдачі. Погана прикмета, дух війська падає, ворог осмілів. "Хто винен? — лютував Велізарій.— Чому мені дали мало війська? П'ятнадцять тисяч! Я навіть не можу залишити заставу під Неаполем!"

Знаючи, хто винен, Велізарій не смів називати Юстиніана навіть перед своїми людьми — дружиною і вірним супутником.

— Що я, Ісус Навін, чи що, щоб зупинити сонце! — скаржився полководець.

Папа Сільверій і сенат кілька разів присилали до Велізарія таємних послів із запрошенням прибути в Рим. Місто апостола Петра чекало визволителя. Отже, готи більше не зв'язані на півночі... Тепер, охоловши від першого захвату, Велізарій був готовий мало не пожаліти за неуспіх Мунда. Ех, триклятий Неаполь! Чого доброго, готи прийдуть на виручку містові.

Відкинувши важке полотнище, що було замість дверей, Велізарій вийшов.

З тактом добре вихованої людини Прокопій спробував розважити Антоніну. "Чого треба такій жінці? —думав учений.— Плітки, але розумної..." /

— Я нагадую, благородна повелителько,— почав Прокопій,— що в списках передбачень Кумської Сівілли, які я знайшов у Тарсі, значилося між всячиною іншою, що після підкорення Африки всесвіт загине з потомством. Безглуздя, здавалось би. До того ж всесвіт не має потомства. Виявляється, треба читати з великої букви — Мунд 1. Дійсно, нині вандальська Африка завойована імперією, і, наскільки мені відомо, в Мунда був єдиний син Маврикій.

Антоніна розсміялася. Так, звичайно, Сівілла мала на увазі тільки законних дітей, виродків їй не злічити. А які все-таки останні вістки з Рима?

— Рекс Феодат при всій відданості Платону-філософу довів себе до цілковитого розладу пристрастю/до ворожби.

— Але що він робить для війни?

— Нічого. І ось чому. Він знайшов знаменитого віщуна-іудея. Вони разом відібрали три десятки однаковісіньких поросят, нарекли десятки італійцями, готами, військом базилевса і зачинили в однакових хлівах. У визначений день рекс і пророк розчинили двері: з готського десятка вижило тільки двоє, з нашого війська — подохло тільки одне...

— А італійці?—спитала, зацікавившись, Антоніна.

— Вижила тільки половина, але живі вилисіли, щетина вилізла геть.

— Для нас пречудове провіщення! — вигукнула Антоніна.— Готи будуть перебиті, як вандали.