Русь первозданна - Сторінка 122

Звичайно, вона подбає про збереження таємниці. "Та чи

збереже таємницю сам Велізарій? —подумала Антоніна.— Він занадто збуджений, він уже в Неаполі".

— Остерігайся невміння тримати язики за зубами начальствуючих, особливо Фракійця,— сказала вона. Ці слова виступали ще одним кільцем у ланцюгу, який кувала Антоніна: вона ненавиділа Костянтина, прозваного Фракійцем за місцем народження.

Як і багато хто, Костянтин Фракієць вважав недопустимим для інших те, що залюбки дозволяв собі,— розбещеність. Крім того, йому було бридким втручання дружини полководця у воєнні справи. Костянтин любив поплескати язиком про Антоні нині походеньки, хоча його давній товариш по зброї сміявся над спробами викриття. Так само, як багато й багато хто, Велізарій не хотів втрачати ілюзій.

Костянтин Фракієць був відданий йому, але Велізарій, як добрий чоловік, заспокоїв дружину:

— Я тільки віддам загальні розпорядження про підготовку.

Здалеку, з акведука, червоне шатро полководця здавалося квіткою маку. Поблизу воно було велике, як будинок.

А всередині здавалося палацом. Саме про Палатій нагадало власне відбиття в довгому дзеркалі, яке промайнуло перед ним у покої з долівкою із лев'ячих шкур. Індульф встиг помітити розкішне ліжко навпроти дзеркала, а Антоніна вже вела солдатів далі. Складки сукна ковзнули по шоломах. Новий покій, і знову розступаються м'які стіни.

Низький стіл. Низькі лави, заплетені ремінням, з великими подушками, могли слугувати і ложами, і сидіннями. Це була трапезна. Солдати удостоїлися честі потрапити сюди, щоб Антоніна могла не спускати ока з них, що несли таємницю Неаполя.

— Як твоє ім'я? — розпитувала вона Індульфа.— А! Індульф! Той самий, хто своїм непослухом розгнівав Божественну? Але чому тебе звуть, як гота чи як вандала? Адже ти мовою, зовнішністю слов'янин. То ти помінявся іменем з чоловіком іншого роду! А як тебе звуть? — звернулася Антоніна до Голуба.— Звідки ти? З Ілмена?

Відчуваючи себе особливо вільним, Індульф поправив:

— Він з Ільменя, Ільмень.

Якась жінка запропонувала Індульфові чашу з теплою водою для миття рук.

— Я тобі скажу потім, чому мені знайоме слово Ільмень, хоча я неправильно його вимовила,— казала Антоніна, легко поклавши руку Індульфові на плече.— Ти знаєш, Ільмень схоже на еллінське іле — натовп, на ілло — кручу, на іллас — сплітання мотузки, на іллюс — твань, болото.

Служниця подала рушник.

— їжте все, наситіться,— запрошувала Антоніна.— їж,— звернулася вона знову лише до Індульфа.— Перед тобою, чоловіком, що носить ім'я друга іншої крові, ще багато справ. Ні, вина багато не пий. Воно спочатку додає сили, а потім забирає її. Пий краще це.

Індульфові сподобався грудний голос жінки. Вона вміла промовляти слова повільно і співучо. Індульф запив смажене м'ясо теплим узваром, який смачно пахнув селерою, лавром і перцем.

— Тепер трошки зачекай,— дружньо, як рівна з рівним, казала Антоніна.— Перепочинь. Треба вміти розтягнути вдоволення. Ти розумієш? Вина! — звеліла вона служниці.— Червоного! А тепер, Індульфе, ковтни і розкажи, де Ільмень.

— О, далеко, далеко,— відповів Індульф.— Там, на півночі,— він показав рукою.— Десятки днів дороги від Візантії. Думаю, більше сотні днів від Босфору. А звідси — не знаю...

Індульф старанно підбирав слова. У жінки були високі груди. Він відчував тепло її стегна — вона сіла поруч, не соромлячись.

— Розкажи мені, який Ільмень.

— Озеро, велике озеро... Як море... В нього впадають сто річок з ручаями. Маса рік і річок. А витікає одна.

— Бачиш, Індульфе, як просто,— казала Антоні на, і очі її сміялися.— Адже озеро це — земне око — іллос. Бог із натовпу рік, як вірьовку — іллас, зсукав Ільмень з дном з баговиння — іллюсу. Правда, як просто, правда?

Індульфу здалося, що багато чого іншого могло бути тут так само просто, як співзвуччя імені Ільменя до слів еллінської мови. Гра слів, гра голосу. Сміливість знатної жінки була для Індульфа красивою, вільною. Що йому, що вона дружина полководця? Він бачив білі зуби, лоб, гладенький, як у дитини, тінь темних вій, руки, як у мармурових статуй. Як багато ніби спільного із злобною базили-сою. Та зовсім, зовсім інше.

Антоніна розповідала:

— Ми називаємо оповіді про давнину дзеркалом істини. Ах, хто знає, де казка, де правда! Колись, багато десятків поколінь змінилося відтоді, і в Ахайї, і в Італії, і в Віфінії жили люди твого племені, морські люди співучих морів. Від них залишилося ім'я — пелаги, чи пеласги. Вимовляють по-різному. І море ж зветься пелагос. Потім прийшли зі сходу елліни дорогою, вказаною Фебом — Сонцем. Може, ми родичі, Індульфе? І що було першим — мул ел-ладських рік чи Ільмень? А знаєш ти, де я все це чула? У Божественної! Вона мудра, вона знає науки. Даремно ти образив її, гарний воїне. Ти розумний. Ти недавно покинув північ, гіперборійські ліси, і вже розумієш еллінську мову. Ох, я стримувала гнів Божественної. Ні, я зухвала. Я смиренно уласкавлювала Августійшу. А чи не просила я за родича, який народився від кохання білошкірої жінки з косами, сплетеними, як іллас, десь за мулистим Ільменем?.. Мул, мул...— Антоніна розтягувала звучання. Було в цьому і в очах жінки щось від таємної домови — обіцяна ка, поклик.— Ах, усі люди, Індульфе, брати й сестри. Немає нічого неможливого сильному, сміливому, вільному Не можливе вигадали раби і боягузи, у яких бог забрав половину душі... Індульфе... Я бачила тебе в Палатії...

Здається, вона сказала —"мій Індульфе"?..

Лампади, наповнені горючою нафтою, вдалося повісити на кинджалах, вткнутих у шви кладки акведука.

Стародавні будівники намагалися споруджувати навічно свої акведуки. Ні італійці, ні інші не звикли ремонтувати споруди, отримані в спадщину. Та й вода заповнювала трубу не більше третини її висоти. Днище було міцне, затягнуте дрібними часточками піску, склеєного намулом.

Якби на башті Неаполя знайшовся уважний захисник, він міг би помітити клинок, що висунувся на добру долоню із спини акведука. Та обложені були такі ж безпечні, як і обложники. Над усіма Доля розпростерла свої ніжні, свої рятівні крила, дозволяючи солодко спати до хвилини, відомої тільки їй.

Трьох слов'ян—Індульфа, Голуба і Фара — та ісавра Зенона, з допомогою яких Велізарій сподівався заволодіти Неаполем, споряджав Костянтин Фракієць. Наперекір ніби слухняно сприйнятій пораді дружини ВеЛізарій зміг покластися тільки на її ненависника. Решта ще менше, ніж Фракієць, здатні були і зберегти таємницю, і знайти придатне для довбання каменю знаряддя. Очевидець, най-освіченіший чоловік у таборі і один з найосвіченіших людей в імперії, Прокопій зумів записати лише, що "...не сокирами і топорами, щоб шумом не дати знати ворогові, а якимсь залізним знаряддям вони безперервно шкребли скелю..."

Ніби скелі загалом тешуть топорами, як дерево. Ні начальники, ні солдати, ні освічені люди в імперії ніколи не працювали, вони навіть не бачили, як це роблять. Вільні люди не почували образи свого тіла і розуму фізичною працею.

Костянтин Фракієць, колишній моряк, додумався зібрати на кораблях кілька десятків доліт і стамесок разом з дерев'яними молотками, якими користуються суднові столяри.

Зенон першим же ударом розбив ліву руку і прокляв скелю. Його покликання воювати, а не довбати, як дятел чи куплений раб.

Ісаврові доручили стежити за освітленням, і він, бурмочучи, обсмоктував пальці, з яких сочилася кров. Робота лягла на плечі трьох слов'ян. Спочатку слов'яни взялися обколювати верх скелі на всю ширину. М'який стук дерев'яних ковбичок не викликав відлуння в кам'яній трубі, зате вістря заліза швидко тупилися об твердий камінь. Стамески сідали від кількох ударів, вістря доліт викришувалися. Довелося обмежитися проходом шириною на людину в панцирі, зі щитом і зброєю. Теж велика робота. Скелю треба пробити до приходу ночі, бо світло лампад стане видно крізь щілини.

Коли сонце почало хилитися до заходу, залишалося чимало роботи. Шар каменю ніби став м'якшим, легше кришився. Кілька ударів, і Голуб підхопив руками великий камінь, відрізаний зверху. Індульф, трохи зігнувши голову, переступив через поріг.

— Усе зроблено,— сказав він.— Тут доведеться стати комусь із начальствуючих, щоб попереджати про поріг.

— І щоб ромеї не шарахнулися назад,— посміхнувся Голуб.— Ти перепочив,— звернувся він до Зенона.— Тепер піди туди. Роздивися. А раптом там яма, прірва? Розумієш? Тоді ми даремно старалися. Всі полетять у дірку, і Велізарій забере в тебе браслети.

Індульф, посміюючись, перекладав слова друга.

— Він не наказував ходити туди,— швидко відповів Зенон.— Ми подарували йому прохід, за це він дав нам золото.

Зенон не помітив, що, тільки стало можливо пролізти в щілину, Фар устиг цим скористатися. Він розвідав трубу на п'ятсот кроків.

— Отож, отож, правильно ти думаєш, мудрий чоловіче,— глумливо погоджувався Голуб.

Він насміхався над усіма ромеями одразу, особливо ж над Велізарієм. Полководець не додумався сказати, щоб перевірили, що діється далі в цій щурячій норі. Адже могла бути там і друга перешкода, друга скеля.

— Та все ж піди,— підштовхував Голуб ісавра.— Ти ж додумався перший, перший і йди. Тобі дадуть ще два браслети.

— Ні,— рішуче зрікся Зенон нового подвигу. Думка про акведук з'явилася в нього випадково, він підігрівав себе мрією про добрячу винагороду. Але тепер, після ходіння, після стуку! Зенон не мав бажання ковтати у темряві залізо готських сарисс. Він почав злитися. З непевного становища ісавра виручив прихід Костянтина й Павкаріса.

Усіх начальствуючих, крім Костянтина, Велізарій відпустив з наказом:

— Наробіть якомога більше драбин. Я зважуюся на один винятковий захід цієї ж ночі і не хочу, щоб Неаполь насторожився. Нехай готують драбини непомітно і закінчать до другої чверті ночі.

Бачачи, як спохмурніли обличчя, Велізарій пообіцяв:

— Не сумнівайтеся. Я придумав новинку. Хоча це зовсім не штурм, але для успіху треба мати багато драбин. І — таємниця, таємниця, таємниця! Я боюся навіть цих стін,— він показав на сукно власного шатра.

Хоча Велізарій був наділений званням і всіма правами головнокомандування, начальники, зобов'язані йому скорятися, призначалися базилевсом, без волі якого їх важко було позбутися.

Базилевс Юстиніан зробив багато великих відкриттів, і всі в одній галузі: як триматися за Владу і як її зміцнювати.